Хроніки лінгвоциду: як росіяни позбавляли українську мову присутності на Луганщині

Намагаючись принизити українську мову, росіяни вигадали та через свою пропаганду насадили суспільству безліч міфів про її «штучність», «несамостійність», «сільський діалект» тощо.

Ці вигадки - лише один з інструментів цілеспрямованої політики лінгвоциду, який москва на території України проводила століттями. Адже там завжди усвідомлювали: мова - це не лише спосіб спілкування, а головний маркер національної свідомості. Не існує мови - не існує народу.

Історія зберегла чимало доказів того, як українське слово у російській імперії, а потім у срср забороняли, висміювали й витравлювали.

Після 2014 року, а особливо з початком повномасштабного вторгнення, процес продовжився з новою силою. І це вже не сторінки підручника, а хроніки реального злочину, який відбувається на наших очах.

До Дня української писемності та мови SD.UA пропонує пригадати, як окупанти методично позбавляли її присутності на Луганщині - у школах, бібліотеках, на вулицях тощо.

Статус

Після фейкового «референдуму» 2014 року, який мав створити враження, що місцеве населення самостійно визначало своє майбутнє, на окупованій частині території Луганщини проголосили про створення «народної республіки».

Квазіутворення «лнр» мало власні органи влади та закони. Хоча ключові рішення - особливо політичні - завжди ухвалювалися за наказом та під контролем москви. До них належало й мовне питання.

Луганськ, 2012 рік. Проросійські політсили почали "прокачувати" мовне питання ще до початку війни

Українській мові кремль відвів статус другої державної у «конституції» псевдореспубліки. Мовляв, «на відміну від України», там не ведуть боротьбу з мовою. Це у численних виступах підкреслювали й чиновники-колаборанти.

Фактично ж цей статус мав формальний характер: весь документообіг, офіційне спілкування, робота ЗМІ тощо на окупованій Луганщині велися російською. А поблажлива політика щодо української мови мала створити ілюзію демократичності, зменшити опір населення і водночас дозволяла відстежувати лояльність місцевих жителів до України.

Коли настав час, кремлівська пропаганда запустила у суспільство тезу про те, що за шість років «рівноправних позицій» українська мова «не витримала конкуренції з російською і не отримала розвитку у жодній з соціальних сфер».

Преса на окупованій Луганщині, 2015 рік

Без довгих обговорень, 3 червня 2020 року місцеві «депутати» за поданням гауляйтера Луганщини Пасічника проголосили єдиною державною мовою на ТОТ Луганщини російську, внісши відповідні правки до «конституції». Рішення пояснили тим, що воно «повністю відображає думку жителів республіки». Референдум проводити не стали. Зрізом громадської думки стали заяви різного штибу «балакучих голів» та представників «влади».

«Саме російська мова в силу історико-культурних традицій відіграє визначальну роль у консолідації та культурному розвитку народу луганської народної республіки... Прийняття закону сприятиме посиленню інтеграційних процесів між лнр і російською федерацією», - декламувала одразу після голосування представниця «очільника» псевдореспубліки Ніна Галан.

У своїй промові вона також запевнила, що зміна конституції «не означає заперечення або применшення права на користування іншими мовами для спілкування, виховання, навчання та творчості».

Того ж дня «міносвіти лнр» вчинило рівно протилежне: вперше виключило вивчення української мови з базових навчальних планів на 2020-2021 рік.

Школи

За словами окупаційних чиновників, у закладах освіти провели соцопитування серед батьків і його результати нібито показали, що ті не хочуть, аби їхні діти вивчали українську мову. Але свідки тих подій розповідали інше. Так, вже у 2022 році одному з регіональних російських змі вчителька, яка до 2015 року викладала українську в Луганську, казала наступне:

«Бажаючі вивчати її (українську мову - ред.) були. Дуже інтенсивно батьки наполягали, щоб українська мова залишилася. Були діти, які виїжджали на навчання до Харкова, Полтави. Їм для вступу до вишів потрібна була українська мова». 

Для таких охочих влада самопроголошеної «лнр» залишила «шпаринку» у вигляді факультативу. Але й за це мало проголосувати понад половина класу, причому – швидко.

«Просто поінформували. Сказали, щоб вирішили зараз і повідомили, якщо дитина піде на факультатив з української мови», – цитувало Радіо Донбас.Реалії жителів окупованої території.

Як виглядало таке вивчення мови на практиці, з виданням DW у 2021 році ділилася жителька Луганська:

«У шкільній програмі української мови не залишилося. Є лише можливість факультативу. Його можуть призначити «нульовим уроком» на 7 годину ранку, який триває 15-20 хвилин. Діти самі кажуть: ніж так вивчати українську мову, краще вже зовсім не вчити її в школі, а знайти репетитора – можна домовитися з вчителями, які раніше викладали українську мову».

Також в мережі жителі окупованої Луганщини ділилися, що в їхніх містах факультативів не залишили взагалі: «...нам натякнули, щоб ніяких факультативів не просили батьки».

Переписка в одному з чатів про заборону української мови в окупації

На жаль, на той час факультативи вже дійсно не мало істотного практичного значення. Бо за шість попередніх років окупанти тихою сапою викорінили українську мову з життя закладів освіти: більшість колишніх вчителів української або звільнилися зі шкіл, або вимушено перевчилися на викладачів російської. Саме ж викладання мови кремль руками своїх маріонеток поступово звів нанівець: до однієї години на тиждень.

Вчителі з ТОТ України на перепідготовці у російському ростові-на-дону

Український правозахисник Павло Лисянський у коментарі BBC зазначає, що процеси заборони української мови у школах псевдореспубліках «лнр» і «днр» почалися приблизно з 2016 року.

Батькам же дали лише ілюзію вибору: у справу втручалися силові структури, тому спроби відстояти українську мову могли бути небезпечними.

«Там почало так зване «мгб» (министерство государственной безопасности, - ред.) впливати на школи, комітети батьків, щоб вони писали заяви, що діти відмовляються вчити українську. Були тоді навіть такі школи, які чинили спротив. Але з 2017 року вся освітня система там перейшла на освітні стандарти росії. Про відмову батьків - це вони так пояснювали офіцерам ОБСЄ, які робили нагляд», - каже Лисянський.

До повномасштабного вторгнення у самопроголошеній "лнр" випускали власні підручники з української мови та літератури

А ось як згадує той час вчителька молодших класів з Донецька у розмові з журналістами «Нової Газети». Процеси русифікації шкіл в обох псевдореспублік протікали синхронно. Тож можна уявити, що приблизно те саме відбувалося на Луганщині:

«2015 рік був найпереломнішим, я закінчувала вести четвертий клас, і у батьків вже брали інформацію, хто буде переходити на російську мову, у нас було завдання всіх опитати, щоб всі переходили на російську. 2015 рік ми закінчили українською, а потім просто не було вибору, просто сказали: «Всі навчаються російською мовою!».

Таким чином у 2022 році, коли росіяни окупували більшу частину Луганщини, у них вже був накатаний шлях для швидкого переводу шкіл цих територій на російські рейки. Проте, як і вісім років тому, у публічному просторі все починалося зі «згладжування ситуації».

Так, заступниця голови окупаційної адміністрації Ольга Бас у березні 2022 заявила, що влада псевдореспубліки пропрацює «плавний перехід навчального процесу на російську мову», а «ламати через коліно» нікого не будуть.

Вже у травні вчителів української мови та історії з новоокупованих територій відправили на курси перепідготовки. А у липні звідти почала поступати інформація, що від українських вчителів вимагають переходу на російську систему навчання під загрозою звільнення та інших репресій.

У жовтні ще один колаборант - голова «народної ради» лнр Денис Мірошниченко - за старою традицією поклав всю відповідальність за вибір вивчення української у школах на батьків:

«Якщо в школі є учні, які хочуть вивчати українську мову, тоді їхні батьки пишуть відповідну заяву, і адміністрація навчального закладу формує такий клас».

За повідомленнями з окупації, батькам, які вирішили залишити своїх дітей на онлайн-навчанні в українських школах, окупанти погрожували позбавленням батьківських прав. Український військовий Артем Карякін, зокрема, публікував документ про те, що співробітники фсб на Луганщині збирають відомості про таких дітей.

Збір відомостей про дітей, які навчаються за українськими програмами 

Українські підручники зі шкіл окупанти вилучили. Натомість у 2023 році «мінпросвіти» рф похизувалось підготовкою підручників з «класичної української мови» для початкових та середніх класів.

«Викладання у нас ведеться російською мовою, але вивчення української як рідної, так само як і інших мов народів рф, - ми для цього створимо всі умови», - запевняв тоді перший заступник відомства Олександр Бугайов.

За його словами, українську можна буде вивчати у школах самопроголошених «днр», «лнр», Запорізької та Херсонської областей «як рідну мову або як факультатив». А формат обиратиме кожний регіон окремо.

Закінчилася вся ця вдавана толерантність очікувано: за даними того ж міністерства просвіти, на окупованій Луганщині у 2022-23 навчальному році вивчали українську мову 112 школярів (0,17%), у 2023-24 навчальному році - 94 школярі (0,14%), а як предмет «рідна мова» українська не вивчалася взагалі.

У 2025 році росія повністю прибрала українську мову з загальноосвітніх шкільних програм. Український Уповноважений із захисту державної мови назвав це рішення черговим проявом політики лінгвоциду.

Бібліотеки

Якщо школа формує мовну звичку, то бібліотека - простір, у якому ця звичка переростає у свідомий вибір. Саме тому разом зі шкільними програмами окупанти взялися «наводити лад» у бібліотечних фондах.

Директорка Луганської обласної наукової бібліотеки Інна Риб’янцева пригадувала, що співробітники закладу, які залишися працювати на окупаційну владу, у 2014 році швидко вписалися в нову систему ідеологічної роботи. Книги всіх українських письменників з відкритого доступу у ЛОУНБ прибрали в сховище, а натомість почали пропагувати російських письменників. 

Під каток пропагандистської машини загарбників потрапила й бібліотека Українсько-канадського центру «Відродження» на базі ЛНУ ім. Шевченка. Там окупанти влаштували цілу шоупрограму. Заявили, що нібито вилучили в центрі 30 тисяч «неофашистських книг», а потім запросили туди священника «виганяти «дух».

Українські книги зникали з полиць як шкільних, так і публічних бібліотек поступово. Бібліотекарі спочатку отримували негласні вказівки вилучити українську літературу з фондів.

Бібліотека у Варварівці неподалік окупованого Рубіжного

«У багатьох просто не підіймалася рука їх списувати та викидати, тому книги ховали, щоб вони не потрапили на очі раптової перевірки», - писала у блозі для BBC жителька окупованого Луганська.

За її словами, ще у 2014-2017 році можна було попросити в бібліотеках книги українською мовою та українських авторів. Але ближче до повномасштабного вторгнення «стався якийсь злам».

«Такі книги не читають відкрито, їх обговорюють тільки на кухнях з обраними», - казала луганчанка.

Так українська книга стала приводом для переслідування. А вже після встановлення у регіоні російської влади в 2022 році пропаганді повністю розв’язали руки. Окупаційні письменники, політики, посадовці почали формувати з російської мови та літератури жертву, а будь-що друковане українською прирівнювати до екстремістської літератури.

У 2023 році російські змі, посилаючись на одного місцевого письменника писало, що у бібліотеках на новоокупованих територіях потрібно міняти приблизно 70 відсотків книжкового фонду, бо «за 30 років до бібліотек лнр не надійшла жодна нова російська книга»:

«Наприклад, у звільненому Новоайдарському районі 16 бібліотек. Їхній загальний книжковий фонд налічує приблизно 50 тисяч книг, 35 тисяч з них треба замінити».

Того ж року росіяни склали перелік з близько 300 українських книг, які розпорядилися вилучати з бібліотечних фондів освітніх організацій Луганщини. Йшлося про літературу, яка «відображає ідеологію українського націоналізму». Зокрема - ту, яка стосувалася Голодомору, підручники та посібники з історії України, а також комікси для дітей та підлітків. Рік потому під заборону потрапила вже вся українська література.

Такі книжки везуть окупанти у Сіверськодонецьк

Вилучені фонди швидко заміщували російською макулатурою. Так, у вересні 2023 році Центр національного спротиву повідомив, що на тимчасово окуповані території Луганської області росіяни на той час завезли понад 750 тисяч книжок з кремлівською пропагандою.

Цей процес триває досі. На окуповану Луганщину книги везуть з різних регіонів росії, де їх збирають партійні активісти. А також їх централізовано постачає окупаційна влада у рамках різних програм. Полиці сільських та міських бібліотек стають притулком для пропагандистських творів російських псевдоісториків та низькопробної літератури. Начебто цього було замало, при бібліотеках за вказівкою путіна почали відкривати центри популяризації російської мови.

 «Просвітницький» центр «Я - русский!» при бібліотеці в окупованому Алчевську, 2025 рік

Що в цей час відбувається з вилученою українською книгою, достеменно невідомо. Є численні свідчення про те, що окупанти показово спалювали книги. Так, одне з таких місць показав у своєму блозі Артем Карякін.

«Днями джерела з окупованої Луганщини надіслали мені фотографії одного з місць ліквідації українських книг, де їх просто спалювали. Думаю, що таких місць по всій окупованій області було дуже багато, бо росіяни почали полювання за книгами українською мовою вже дуже давно, але далеко не завжди можна знайти подібні локації», - написав він.

Спалені українські книжки

Головний редактор суспільно-політичного оглядача «Трибун» Олексій Артюх публікував документ про те, що росіяни планують вивезти всю українську літературу, вилучену в навчальних закладах окупованої Луганщини, в Алчевський металургійний коледж. Історик Дмитро Снігєрьов тоді припустив, що книги планують спалити у печах Алчевського меткомбінату.

А влітку 2025 року стало відомо, що частину українських книг окупанти все ж планують зберегти та відправити у спецсховища «для досліджень».

Громадський простір

Інший фронт мовної війни окупанти відкрили на вулицях. Буквально.

Перше, з чого почали у 2022 році - повернули перейменовані в рамках політики декомунізації назви вулиць та інших топонімів. 

По всій окупованій Луганщині показово стали замінювати дороговкази, а також таблички з назвами населених пунктів та вулиць на нові - російською мовою. Причому на староокупованих територіях, де ще подекуди збереглися назви українською, цей процес додатково перетворювали на піар-акції місцевих партійних організацій.

Окупована Перевальщина

У Луганську окупанти замінили назву на фасаді колишнього українського академічного музично-драматичного театру. Репертуар там русифікували ще до цього, також театр вирішили офіційно перейменувати. Але українська вивіска якимось чином протрималася десять років. У липні 2024 року не стало і її.

Процес заміни вивіски на театрі

У Біловодську окупанти закрили музей українського поета Петра Шевченка (Біливоди) у школі, де він навчався.

«Днями побував у Біловодську. Дізнався, що музей нові люди закрили, але експонати вдалося зберегти. Назва вулиці та барельєф на будівлі школи поки що збереглися. Мова в селищі не звучить, тільки пошепки...», – розповідало Укрінформу джерело на ТОТ Луганської області.

У Сіверськодонецьку, зруйнованому під час бойових дій щонайменше на 80%, русифікацією почали займатися навіть швидше, ніж показовим відновленням будинків. Там наразі замінюють не лише дороговкази, таблички на державних та комунальних закладах й тому подібне, але й пам`ятні знаки, дошки та інші об’єкти, встановлені при Україні.

Першим їм до рук потрапив знак «Я люблю Сєвєродонецьк» біля Палацу культури Хіміків. Його замінили на російськомовний у серпні 2022 року - ще тоді, коли містяни не оговталися від обстрілів.

Сіверськодонецьк, 2022 рік

Пізніше у місті русифікували вірменський хачкар, присвячений безневинним жертвам українського та вірменського народів.

Також окупанти замінили на російську меморіальну дошку Петру Новікову на фасаді Палацу культури будівельників, а крім того - табличку на пам'ятнику Героям Чорнобиля. За інформацією SD.UA, зі скверу біля собору Різдва Христового по проспекту Гвардійський прибрали також пам’ятний хрест жертвам Голодомору з меморіальною табличкою українською мовою.

Сумна участь чекала й патріотичні графіті, зроблені активістами - їх замалювали зовсім або прикрили російськими триколорами.

І це лише ті факти, які вдалося встановити активістам і журналістам, враховуючи обмеженість інформації з окупованих територій. Як бачимо, за роки присутності на Луганщині окупанти провели системну роботу з викорінення української мови не лише з публічного простору, а й зі свідомості та пам’яті людей.

Те, що відбувається сьогодні, допомагає зрозуміти, як змогли з’явитися цілі покоління українців, які не знали своєї мови та традицій — їм буквально «вшивали» чужу ідентичність. Втім, історія не забуває таких злочинів, і хочеться вірити, що відповідальність за них буде неминучою.