«Я втомився починати все спочатку»: луганський доброволець — про війну, втрати та життя в еміграції

Він двічі починав життя з нуля — і двічі рвав одне й те саме коліно. Перший раз — після початку війни 2014 року. Другий — 24 лютого 2022-го, коли пішов у тероборону.

Антон народився в Норильську, виріс у Довжанську (колишньому Свердловську) на Луганщині. Навчався на факультеті інформатики та математики Східноукраїнського національного університету імені Даля.

Він — програміст і срібний призер чемпіонату Європи з бразильського джиу-джитсу.
У 2014 році пішов добровольцем до батальйону «Айдар», понад півтора року воював на Луганщині, був поранений і контужений під Хрящуватим. Пізніше служив в «Азові», а наприкінці 2017 року демобілізувався за станом здоров’я.

24 лютого 2022 року знову пішов у тероборону.

Зараз Антон має третю групу інвалідності: йому потрібні операції на обох колінних суглобах і хребті. Він живе у Варшаві разом із дружиною та французьким бульдогом Лютиком — собакою, якому, за словами Антона, він завдячує тим, що його «дах досі на місці».

До війни: місто, музика, університет

Про свою біографію Антон каже: «доволі весела». І це без іронії. Він — нащадок політично репресованих.

"Я пристойний виходець з родини політично репресованих. У мене одна частина маминої родини з бандерівців, інша — з донських козаків. Тільки не з тих, які зараз ряджені клоуни, а тих, кого більшовики вирізали на Дону в 1920-х. Народився в Норильську, виріс у Довжанську, колишньому Свердловську. Потім переїхав до Луганська — закінчив університет імені Даля", — розповідає Антон.

У 15 років він важко перехворів на туберкульоз і плеврит.

"У 15 років я дуже важко перехворів на туберкульоз і плеврит. Був, скажімо так, слабким підлітком, якому дуже важко давалося відновлення. Потім у Луганську почав займатися тхеквондо", — розповідає Антон.

Паралельно — музична школа по класу скрипки, потім гурт в університеті.

"В університеті я був кожен день, але на парах був не часто. Хоча й один з небагатьох студентів моєї групи, хто працює не в інтернет-провайдері, а дійсно за фахом", — каже він.

Втім, університет запам’ятався йому не стільки студентством, скільки тим життям, яке вирувало поза ним.

"Я пам’ятаю бібліотеку в університеті, де у нас тусовка була. «Фак» — через дорогу від «Дураковки», де неформали тусувалися. «Хот Джем», де ми виступали. Луганський обласний рок-клуб. Червону площу. «Баракуду» на Герсталі (квартал Героїв Сталінграда - ред.) — там часто були концерти. Це було моє. Я був вихідцем із маленького містечка, де все це з’явилося пізніше. А там я себе знайшов — рокерська тусовка стала тим місцем, де я нарешті був у своїй тарілці", — розповідає Антон.

Після університету жив на два міста: Київ і Луганськ, працював програмістом. Був одним із засновників луганського осередку ВГО "Патріот України" — тієї самої організації, з якої пізніше виріс полк "Азов". А коли почалася війна у 2014 році, пішов добровольцем в "Айдар". Мама на той момент працювала за кордоном. Бабусю люди допомогли вивезти до родичів у Чернігів. Про інших членів родини, що залишилися в Луганську, Антон каже коротко: їх родиною не вважає.

Антон

Зоряне небо над Хрящуватим

"На сторінці приятеля в соцмережах у коментарях познайомився з однією людиною, чий брат воював в «Айдарі». Я з ним списався. Отак я туди поїхав. Хотів саме на Луганщину — тому "Айдар". При цьому армійської підготовки не мав, лише спорт", — говорить він.

Перші три місяці воював без жодного оформлення. Перше поранення і контузія — під Хрящуватим — ніде не зафіксовані, бо документів тоді ще просто не було. Потім, через рік, його оформили як мобілізованого — не контракт, а саме мобілізація. Позиції: Щастя, Золоте, Жовте, Хрящувате, Луганський аеропорт. Понад 1,5 року на Луганщині. З того часу найкраще запам'яталося несподіване.

"Зоряне небо, тому що заводи не працювали. Такого зоряного неба, як у 2014 році, я за все своє життя не бачив", — каже він.

З Хрящуватого є й інша, "гумористична" — за словами Антона — історія.

"Це селище під Луганськом, де живуть дві категорії людей — або дуже бідні, або дуже багаті. Як біля будь-якого великого міста. От скільки разів я їздив через нього — я не міг уявити, що там є порностудія. Це село росіяни крили «Ураганом». І якраз в цей будинок, де знаходилася ця порностудія, прилетіла ракета. Особливість «Урагану» така, що вона метрів на сім втискається в землю і вибухає. От вона вибухнула — і все це добро почало розлітатися по селу. Ми з побратимом сиділи в окопі і йому в голову, в каску, прилетів гумовий чоловічий статевий орган. Коли ми відійшли з цього села, росіяни показували: «Бачите, що у них на позиціях валялося?»", — сміється Антон.

Місцеві реагували по-різному.

"Показовим є, що зимою 2014-2015 по Щастю постійно арта прилітала — і до мого приятеля доколупалася якась стара, яка каже: «От ви винуваті, що нас обстрілюють». Що тут зробиш? Траплялося. У мене друг на вокзалі в Старобільську — я якраз з відпустки приїхав, мене хлопці зустрічають, кажуть «Слава Україні», а там якісь бухарі стояли, не подивилися хто сказав: «Какая Украина?» Я не можу сказати, що всі такі. На превеликий жаль, на Донеччині та на Луганщині більшості населення було по барабану, який прапор висить над міськрадою. Це насправді було жахливо. Таких, хто там відверта «вата», насправді не так і багато було, як розмальовують", — пояснює він.

Після поранення під Хрящуватим Антон проходив реабілітацію, але згодом повернувся на службу. Після завершення контракту в "Айдарі" ненадовго повернувся до цивільного життя, а згодом приєднався до "Азову".

Антон

"Тоді була надія, що ми все ж таки зможемо це закінчити. Через рік у мене завершилася служба, я поїхав до Києва. Трохи, так би мовити, побув на «гражданці», а потім пішов в інший підрозділ. У мене було буквально кілька бойових виїздів з «Азовом», бо я вже не застав ні Широкинської операції, ні інших подій. Тому тут нічого особливого не розповім", — каже він.

Під час служби він час від часу зустрічав людей зі свого позаминулого життя — з мирного Луганська.

"Значна частина рокерської тусовки — це були люди, які стали засновниками луганського осередку ВГО «Патріот України». З дуже багатьма з моїх знайомих із рокерської тусовки ми зустрілися на фронті", — каже Антон.

Наприкінці 2017 року він демобілізувався за станом здоров’я.

Бізнес, війна та два мільйони

Після демобілізації повернувся в ІТ — останні пів року служби навчався, багато що позабував за майже чотири роки, але, каже, добрі люди допомогли згадати. Зробив накопичення, вклав у бізнес у Київській області. 1 лютого 2022 року — планова операція на коліні. А за три тижні все змінилося.

24 лютого він пішов у тероборону — і порвав щойно проопероване коліно. Оперувати довелося вдруге. Вивіз родину до Львова, там працював інструктором у підрозділах тероборони. Бізнес у Київській області, в який вклав заощадження, не вижив.

"Я сказав дружині, що я задовбався починати все спочатку. У мене від тодішнього роботодавця була пропозиція — оскільки на той момент у мене була третя група інвалідності, мені запропонували роботу в проєкті. Я зміг легально виїхати. Власне, ми й виїхали", — каже Антон.
Це вже вдруге починати з нуля — вперше було у 2014-му. З рідними теж непросто: мама в Італії, бабуся в Чернігові.

"У 2021 році ми купили мамі квартиру в Харкові. Коли все почалося, ми її вивезли до родичів в Італію. Бабуся зараз в Чернігові — вона не проти виїхати, просто треба реально дивитися на речі. Все ж таки далека дорога, і їй вже далеко не 60", — каже він.

Але є ще окрема болюча тема — постанова Кабміну №280 "Питання забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України".

"От я мав отримати у 2022 році гроші, там якраз 2 млн гривень. Але під час повномасштабки ці гроші перекочували в резервний фонд. Це одна з причин, чому я виїхав — я вже не сподівався їх отримати. Потім на гроші закордонних партнерів ці кошти почали давати. Мені їх навіть дали на спецрахунок. Ми почали шукати квартиру, щоб купити, але через те, що я живу в ЄС, у мене ці гроші забрали. Якщо людина виїжджає за кордон більше ніж на 60 чи 90 днів — з людини статус ВПО знімається. У рішенні тоді було сформульовано так: «щоб запобігти заподіянню фінансової шкоди державі». Я знаю людей, які за цією постановою отримали кошти на житло — серед них були й колишні представники різних політичних сил, і музиканти військового оркестру. Але особисто для мене в Європі в цьому сенсі жити простіше: ці країни мені нічого не винні, і я нічого не очікую від них",— говорить Антон.

Повертатися чи ні — питання відкрите. Антон каже, що злопам'ятна людина.

"Прикольно було, що люди, які у 2014 році туди посилали, зараз розповідають, що я ухилянт. Плюс зараз цього мало, але воно є — розповідають з приводу того, що АТО це курорт був, а зараз от війна, що ви там бачили в тому АТО. Я себе все життя буду гризти, що я не пішов воювати на повномасштабну, хоча з прагматичної точки зору у мене були всі на те причини, а враховуючи здоров’я — так взагалі", — каже він.

Антон

Ментальне здоров'я тримає Лютик

Коли він знову порвав коліно після початку широкомасштабного вторгнення, то впав у депресію.

"Мій собака. Якби не він, я не знаю, що було б, бо мені рвало дах через те, що я не на фронті через травму. Це, мабуть, особливість математичної освіти — дуже розвинене прагматичне мислення, постійно розраховуєш усі варіанти. Тримають мене родина, мій собака та комп’ютерні ігри", — розповідає Антон.

Лютик — харизматичний французький бульдог, названий на честь персонажа з "Відьмака".
"Він кусає тільки мене, коли заграється. А так добрий, аж занадто", — сміється Антон.

Антон і Лютик

У Лютика були проблеми зі спиною — з цим родина впоралася, вилікували улюбленця. Виїжджали разом: спершу з кількома валізами, а згодом знайшли компанію, яка займається переїздами, так їм передали більшість речей з Києва.

"Крім книг. Книг залишалося дуже багато, я попросив господаря квартири, яку ми винаймали, завезти їх в шпиталь", — пояснює він.

Зараз вони у Варшаві. Живуть, як каже Антон, на "wypierduwie" — польське слово, яке йому дуже подобається, означає приблизно "на відшибі". Він додає, що квартиру зняли там, де є де вигуляти собаку — з тваринами в Польщі легше знайти житло, ніж в Україні. Нещодавно купили машину та думають взяти причіп для мандрівок. До цього жили спочатку в Хорватії, потім у Гданську — тепер Варшава. Збираються знову переїжджати, вирішують куди.

"Я за Хорватією дуже сумую. Як буде можливість, я обов'язково туди повернуся, тому що Хорватія пережила таку саму війну, як ми, тільки масштаби менші, звісно, і тому вони з дуже великим співчуттям і розумінням ставляться до українців. Там майже в кожній родині хтось воював або хтось загинув", — каже він.

Попри отримані травми, продовжує тренуватися у клубі джиу-джитсу. Антон у минулому срібний призер Чемпіонату Європи з цього виду спорту. У клубі є хлопці-фанати тяжкої музики, з якими він спілкується, наприклад, у серпні разом ходили на Iron Maiden.

"Польська метал-сцена майже повністю підтримує Україну. Улюблені музиканти не розчарували", — каже він.

Повертатися чи ні — відповідає чесно: не знає. У 2019-му відмовився від пропозиції голландської фірми — тодішній роботодавець запропонував кращі умови й він залишився в Україні, про що інколи жалкує. Проте, з іншого боку, є дуже й дуже вагома перевага — Лютик.

"Якби тоді поїхав, я б не завів собаку. А свого собаку я дуже люблю", — каже Антон.

У Луганську його заочно засудили до розстрілу — десь у 2014 або 2015 році. Самого вироку він ніколи не бачив.

"Якщо хтось надішле вирок — я був би вдячний. Хочеться повісити його у себе в рамочці", — сміється Антон.