Іван Артюх: про війну, поранення і шлях до Паралімпійських ігор

Іван Артюх — ветеран із Луганщини, який після поранення повернувся до активного життя через спорт. До повномасштабного вторгнення він працював слідчим у Національній поліції в Сіверськодонецьку, а після 24 лютого долучився до штурмової бригади НПУ «Лють» та брав участь у бойових діях на Луганщині, Харківщині й Донеччині. У 2024 році під час боїв у Часовому Яру отримав важке поранення.

Сьогодні Іван живе й працює у Києві, викладає право, працює юристом у Рубіжанській міській військовій адміністрації та професійно займається паратріатлоном. Нещодавно він у складі збірної України взяв участь у ветеранських змаганнях Marine Corps & Air Force Trials 2026 у США, де здобув чотири золоті медалі. А у квітні цього року посів четверте місце на Кубку світу з паратріатлону в Узбекистані. Зараз Іван готується до Чемпіонату Європи з паратріатлону, який влітку пройде в Іспанії. Його мрія — участь у Паралімпійських іграх.

Напередодні Дня Героя у розмові з SD.UA Іван Артюх розповів про війну, поранення, відновлення та життя після фронту.

 - Давайте згадаємо життя до повномасштабної війни. Яким воно було? Чи було відчуття, що велика війна все ж станеться?

 - На той момент я працював слідчим у Національній поліції в Сіверськодонецьку. Якщо ми кажемо про розуміння можливості великої війни десь за пів року до початку повномасштабного вторгнення, то тоді його не було. Але вже в лютому 2022 року почалися розмови про це, ми евакуювали справи. У колах, де я спілкувався, було уявлення про можливу війну. Проте водночас не було якось чіткого плану та віри, що це станеться насправді.

 - Чи пам’ятаєте 24 лютого?

 - Звісно! Я тоді заступив на добовий наряд у слідчо-оперативну групу, провів день у відділку, ми виїжджали на різноманітні виклики. Вже все почалося, ми розуміли ситуацію, але добовий наряд ніхто не скасовував. Якщо виклик є – треба їхати.

Іван Артюх 

 - Згодом ви вирішили долучитися до батальйону «Луганськ 1»? Чому саме до них?

 - У вільний час ми спілкувалися з друзями, обговорювали, що хто робитиме. У мене на той момент було багато друзів-однолітків, з якими ми ще в дитинстві грали у футбол, з батальйону «Луганськ 1». Вони мене запросили до себе. Я обдумав це та вирішив доєднатися до них.

Перевівся не одразу, бо спочатку був зведений загін Національної поліції, ми всі разом несли службу у Луганській області. А потім вже, коли остаточно окупували майже всю Луганщину, то постало питання про ліквідацію органу і я перевівся до батальйону «Луганськ 1», з якими й так пліч-о-пліч були від початку вторгнення.

 - Ви боронили Луганщину, Донеччину, Харківщину. Де було найважче — фізично чи емоційно?

 - Насправді дуже легко можу відповісти на це питання. Складніше було кожного наступного року. Хто б що не казав, але війна не стоїть на місці, вона розвивається, стає більш технологічною, смертоноснішою. Зброя змінюється, а людина ж ні. Кожного року людство вигадує все новіші способи, як вбити одне одного. Тому з кожним роком ставало важче.

Якщо ми кажемо про 2022 рік, і це Луганщина, Харківська контрнаступальна операція, то, порівнюючи з 2024 роком, коли я отримав поранення, тоді було набагато легше воювати з об’єктивних причин. Не так було багато дронів, можна було зайти/вийти, на автівці була змога під’їхати. На сьогодні, і ці зміни почалися ще під час великого контрнаступу у 2023 році, коли ми були на Курдюмівці, Кліщіївці, дрони почали працювати фактично 24/7. Вони розуміють, де ти, з ким, скільки вас, де ви територіально знаходитеся. У 2024 році додалися ще FPV-дрони. На цей час ще складніше – з’явилися FPV-дрони на оптоволокні. З кожним роком стає все складніше. Я навіть не уявляю, наскільки зараз важко в піхоті у 2026 році, коли є стільки нових способів вбити тебе.

Іван Артюх 

 - Перевага у засобах ураження додає впевненості?

 - Перевага у вогневих засобах чи в дронах відчутна, якщо загально дивитися на картину фронту. Якщо ти керівник, сидиш та плануєш у штабі, то ти бачиш це домінування у розрізі. Коли ти звичайний піхотинець та тобі треба йти на позицію, ти взагалі не відчуваєш – є у вас перевага чи немає. Ти йдеш і думаєш – «Щось летить, зараз в мене прилетить». Або ти чуєш, як щось вийшло, і думаєш – «Аби не в мене». Тобто на місці ти не відчуваєш цієї стратегічної переваги – своєї чи ворога. Ти просто розумієш, що є мільйон способів тебе знищити, а ти йдеш по випаленому полю, де не так багато місць, щоб сховатися. І молишся, щоб тебе не зачепило. Якщо мова про бойові виходи, виходи на позиції, несення служби саме на нулі в піхоті, то воно все плюс-мінус нівелюється, бо ти зосереджений на збереженні свого життя та смерті ворога. Кожна людина хоче жити, бути здоровою, не відчувати болю. Ти живеш у моменті, тут і зараз.

Але, звісно, це впливає на моральний стан. Коли була харківська контрнаступальна операція, він був набагато вищий. Коли ти вже вийшов на ППД (пункт постійної дислокації – ред.), спілкуєшся з хлопцями, то там на ваш стан впливає вже загальна ситуація.

Іван Артюх 

 - Як змінилися задачі після повномасштабного вторгнення та переводу у «Луганськ 1»?

 - В цілому, якщо ми кажемо про початок вторгнення, то прям в активні бойові дії ми не вступали. Це я маю на увазі період Сіверськодонецька, Лисичанська, Рубіжного. Якщо ми кажемо вже про Харківську операцію у 2023 році й далі, коли батальйон перейшов до складу бригади «Лють», то це вже були абсолютно такі самі задачі, як у Збройних сил України та інших підрозділів Сил оборони. У нас була своя смуга відповідальності. Якщо казати про Харківщину чи потім Донеччину, коли ми штурмували Курдюмівку та Кліщіївку, — то це наступальні дії. Потім – більш оборонні.

Можливо, десь є різниця забезпечення нашого підрозділу, тому що я все ж таки вважаю, що «Лють» у цьому плані доволі сильно стоїть попереду багатьох підрозділів ЗСУ, але задачі абсолютно такі самі.

 - Поранення на Донеччині у 2024 році кардинально змінило життя. Чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли: життя буде іншим?

 - Насправді прям щоб воно стало іншим – не можу так сказати. Вже 2 роки пройшло після поранення і життя у мене змінилося в тому сенсі, що я більше не служу, займаюся іншою, цивільною роботою, у мене є інші пріоритети, плани й так далі. Але якщо говорити про кардинальні зміни у якості життя, то їх не відбулося. Це все, звісно, залежить від людини, від її фізичного стану, від віку, багатьох факторів.

Пам’ятаю день, коли отримав поранення, всю ситуацію, тому що я не непритомнів. Була ясність, що сильно пошкоджена права нога, я не розумів, чи збережуть її. Все стало ясно вже у лікарні. Але я відчував, що права нога не буде вже так круто працювати більше, як до поранення. Але прям негативних думок з цього приводу у мене не було. І тоді не було, і зараз немає.

Іван Артюх

 - Яким був шлях від перших операцій до повернення до активного життя?

 - У мене були вже до цього травми, пов’язані зі спортом. Наприклад, я мав пошкодження лівого плеча й довго відновлювався. Тому розумів, що коли є сильна шкода твоєму здоров’ю, це завжди час. За один день все не відновлюється, не регенерується. Тут я відчував, що все ще більш серйозно. Коли вже мені відрізали ногу, було розуміння, що знадобиться багато часу, багато роботи. Але якщо перечекати цей період, все чітко виконувати, що кажуть лікарі, реабілітологи, потім плавно підключати якийсь спорт, то реально вийти на рівень активності, який у мене був до війни. Це навіть не так складно, як здається. Потрібні час та праця. Дисципліна. На сьогодні у мене рівень активності, напевно, вищий, ніж до поранення.

 Іван Артюх 

 - Спорт був у вашому житті ще з дитинства — бойові мистецтва, плавання, футбол. Як він допоміг під час відновлення?

 - Зараз у мене більше тріатлону в житті за обсягами тренувань та якості підготовки. Якщо казати про футбол – то це була перша можливість після поранення. У лікарні нічого робити. Якщо ти лежиш, не можеш встати – це одне питання. Але коли вже пройшов місяць, я вже зміг ходити на милицях, щось робити – то знайшов спосіб чимось займатися. Мене запросили спробувати ампфутбол. Мені сподобалося, і я почав грати.

Згодом я підключив інші види спорту. Ті, якими займався у дитинстві. Наприклад, плавання. Вже на плаванні мені запропонували зайнятися тріатлоном.

  Іван Артюх

 - Ви увійшли до складу національної збірної України, яка представила державу на Marine Corps & Air Force Trials 2026 у США, та здобули чотири золоті медалі. Що для вас означала ця перемога?

 - Якщо ми кажемо про серйозність спортивних досягнень, то у мене були й більш серйозні старти. Все ж таки історія у США – це більше про фізичне та психологічне відновлення ветеранів. Там не беруть участь професійні спортсмени. А змагаються звичайні ветерани. Те, що я їх переміг, це питання того, що я тренуюся та живу у режимі професійного атлета, а вони займаються цим просто для себе. Адже я ветеран, який професійно займається спортом, представляє збірну України з паратріатлону на змаганнях паралімпійського рівня.

Marine Corps & Air Force Trials 2026. Іван Артюх взяв 4 золотих медалі на змаганнях у США. Фотографія Суспільному надана Іваном Артюхом

Нещодавно у мене був Кубок світу з паратріатлону в Узбекистані, де я посів четверте місце. Це на сьогодні найсерйозніший старт, який у мене був. Наступного місяця у мене буде Чемпіонат Європи з паратріатлону. У планах – відібратися та потрапити на Паралімпійські ігри з тріатлону. Це моя мрія.

Кубок світу з паратріатлону в Узбекистані. Фото Ukraine Paratriathlon

 - Як ви оцінюєте розвиток адаптивного спорту в Україні сьогодні?

 - В цілому можу оцінити абсолютно позитивно. Реально з 2022 року адаптивний спорт розвивається дуже круто. Насправді він ділиться на ветеранський та паралімпійський спорт. І я вважаю, що треба інтегрувати ветеранський спорт у паралімпійський, де конкуренція та цікавість набагато вищі.

Кубок світу з паратріатлону в Узбекистані. Фото Ukraine Paratriathlon

 - Як, на вашу думку, сьогодні Україна працює з ветеранами після повернення з фронту? Що вже змінюється, а що досі залишається проблемою? Чого, на вашу думку, найбільше бракує ветеранам?

 - Ще на першому етапі лікування треба розуміти, як правильно запропонувати людині долучитися до якоїсь активності. Тоді, можливо, ветеран захоче доєднатися та почне чимось займатися. До того ж це треба розвивати у маленьких містах, бо зараз це більше популярно у великих.

В цілому зараз ситуація краща, ніж була, наприклад, у 2022 році. З кожним роком є певний розвиток. Більше спеціалістів, більше центрів, саме ком'юніті ветеранське стає більшим. Бо легше інтегруватися туди, де всі такі, як ти. Після поранень, війни, пережитого. Якщо є психологічні бар’єри, то їх легше подолати у такому колі.

Я думаю, що все розвиватиметься ще. Бо людей, які потребуватимуть адаптації та підтримки, ставатиме більше. Десь, звісно, можливо це було б краще розвивати з боку держави. Але на зараз я оцінюю стан справ як задовільний.

 Іван Артюх

 - Чого треба прагнути?

 - Прагнути треба досвіду, наприклад, США. Де просто рівень і поваги, і забезпечення, і пенсійних виплат, і медицини – набагато вищий. Там людина, яка відслужила в армії, має соцпакет для себе та родичів на все життя. Такого рівня треба прагнути й нам. Коли йде ветеран чи людина у формі і йому виказують повагу.

У країнах Європи теж значні виплати ветеранам, пораненим. Зараз, в умовах війни, у нас складно про це говорити, звісно. Але цей досвід треба переймати.

У нас, якщо піхотинець прийде зараз на стабпункт та скаже, що у нього ПТСР, йому порадять – «Друже, давай назад». А в тій же Європі в аналогічній ситуації людина може розраховувати на системну допомогу, лікування та соціальну підтримку. А у нас це не рахується за щось серйозне. Я розумію, що війна. Але в деяких людей воно проявляється дуже сильно та дуже агресивно.

 Іван Артюх

 - Коли бойові дії закінчаться й Україна з цим зіштовхнеться більше, держава буде готова до цього?

 - Поки вона не готова взагалі, наскільки я поки що бачу. Все залежатиме від людей, які повернуться. Є ветерани, які повертаються й нормально адаптуються до цивільного життя. Але будуть і ті, хто матимуть глибші травми, які відображатимуться на поведінці. До того ж може бути вживання алкоголю чи ще чогось. Я, наприклад, не вживаю алкоголь, наркотики чи ще щось, я вважаю, що маю сильну психіку та мені вдалося зберегти адекватність. Але прийдуть з фронту різні люди.

До того ж є абсолютно байдужі цивільні. І є ситуації, наприклад, десь у дорозі, де навіть абсолютно адекватний ветеран може не витримати неповаги. Треба проводити комплексну роботу як з тими, хто повертається з війни, так і з цивільними. Вони повинні розуміти, що будуть люди, яким психологічно складніше. До цього треба ставитися з повагою.

З родиною

 - Чого цивільні люди досі не до кінця розуміють про життя ветеранів після війни?

 - Є нормальні цивільні, які розуміють та поважають ветеранів. Але є і ті, хто взагалі не відчуває, що в країні війна. Вони іноді не знають навіть, у якій області Маріуполь. І що питати з таких людей, якщо вони взагалі не в контексті ситуації в країні? Якби іноді не прилітало в їхні міста, то деякі люди й не знали б, що у країні війна. Тому держава повинна проводити комплексну роботу у школах, дитячих садочках, щоб підростаюче покоління це розуміло.

 - Яким має бути сьогодні — під час великої війни — патріотичне виховання?

 - Треба проводити ветеранські заходи, залучати ветеранів до викладацької діяльності й просто батьки повинні проводити бесіди вдома з дітьми. Наприклад, є різні реакції у батьків, коли я забираю доньку з садочка й дитина біжить до них та питає, що у мене з ногою. Деяким батькам ніяково, вони не можуть сформувати відповідь, намагаються швидше піти. Але є і такі, що можуть сказати – «Він герой, він воював та отримав поранення». Все починається з дорослих і йде до дітей.

А там, де ми говоримо про шкільний вік, багато залежить від викладачів, від тем, які підіймаються у навчальних закладах. Старші діти повинні розуміти, як ставитися до цього, що можна питати, а що ні у ветеранів.

 Іван Артюх

 - Ви викладаєте право в Київському юридичному ліцеї. Наскільки важливо для вас після фронту повернутися саме до роботи з людьми та молоддю?

 - Так, у мене там гурток для групи. Це після занять, за бажанням. В цілому мені дуже подобається працювати з молоддю. Але багато часу на це поки виділити не можу, бо сам ще молодий та маю багато цілей та амбіцій. Особливо у спорті.

Віталій Кличко відзначив ветерана та головного спеціаліста Рубіжанської МВА Івана Артюха

 - Сьогодні ви також працюєте юристом у Рубіжанській міській військовій адміністрації. Як сьогодні виглядає робота релокованої адміністрації?

 - Я працюю в управлінні освіти юристом. У нас у підпорядкуванні є заклади освіти —функціонують і школи, і дитячі садочки у дистанційній формі. Для дітей, які знаходяться і в Україні, і на ТОТ, і за кордоном. Ми маємо, кого навчати. Також є багато інших напрямків роботи. На мою думку, сьогодні адміністрації необхідні, вони допомагають людям. Можливо, вже після закінчення активної фази війни треба буде щось з ними вирішувати.

 - Що для вас сьогодні означає Луганщина?

 - Це регіон, з якого я родом. Моя мала Батьківщина. Моє коло спілкування здебільшого складається з земляків. Як ми спілкувалися до війни, так продовжуємо і зараз.

 - Якою ви бачите Перемогу?

 - На мою думку, Перемогою буде зупинка просування ворога далі. Навіть у тих кордонах, які є зараз. Потім треба говорити про побудову укріплень. І вже далі працювати над поверненням кордонів 1991 року. Бажано дипломатичним шляхом.