“Коли людина займається творчістю — вона щаслива”. Сєвєродонецький художник Борис Романов знаходить натхнення у Дніпрі

Створив понад сотню акварельних робіт та, попри втрату спеціального обладнання, повернувся до свого захоплення — екслібрисів (це книжковий знак, що позначає власника книги, графічна мініатюра з неповторним сюжетом та ідеєю). Уродженець Дружківки, художник, графік, дизайнер Борис Романов майже півсторіччя жив і працював у Сєвєродонецьку. За цей час створив понад 400 графічних мініатюр, які наразі зберігаються в колекціях поціновувачів мистецтва по всьому світу. З початком повномасштабного вторгнення 73-річний художник був змушений залишити Сєвєродонецьк. Наразі він з дружиною живе у Дніпрі та бере активну участь у мистецькому житті великого міста.

“Сєвєродонецьк онлайн” розпитав пана Бориса про творчість, натхнення та спогади.

 — Пане Борисе, вже понад два роки ви мешкаєте в Дніпрі. Як і чому обрали саме це місто?

 — Ми переїхали 28 березня 2022-го року. Пересиділи місяць у ванній кімнаті, тому що обстріли постійні були в Сєвєродонецьку. Мені й раніше пропонували виїхати, але дружина на той час була проти. І дочекалися, коли вже не можна було залишатися. Із собою наплічник, шмат сала, пляшку води — найнеобхідніші речі. А для роботи — все ж таки щось треба буде робити, коли приїдемо, малювати все одно треба, — тому я взяв невеличкі акварельні фарби, два пензлі. Ось і все. Тут нас зустрів Григорій Богомаз-Бабій, був режисером в Сєвєродонецькому обласному театрі, він дніпрянин, запрошував і раніше сюди приїхати.

Борис Романов,  Григорій Богомаз-Бабій

Ми дісталися міста, переночували у Дніпрі, зареєструвались як переселенці та мали вирушати у Верхньодніпровськ. Туди раніше виїхав мій колега, там нам знайшли на той момент житло. А потім зателефонувала актриса Римма Зюбіна, спитала, де ми. Я відповів, що ми в Дніпрі, але вже ось маємо їхати. На що вона відповіла, що нікуди ви вже не їдете, дала номер, кому телефонувати щодо житла — це була Ксенія, в її квартирі ми й досі живемо. Так ми залишились у Дніпрі. А якби не Римма Зюбіна, наступного ранку нас би тут не було.

 — Чи вдалось вам забрати з Сєвєродонецька роботи чи інструменти?

 — Всі роботи залишились спершу у Сєвєродонецьку. Усі — і оформлені, і в галереї, і вдома. Усі форми, і різці, усі інструменти, друкарський верстат (прес) був невеличкий, саморобний, але дуже зручний. А сюди приїхали — нічого не було. Наш сєвєродончанин Аріф Багіров, дуже йому вдячний, вивіз частину моїх екслібрисів надрукованих. І буквально в кінці травня в Дніпровському Будинку мистецтв я зробив персональну шевченківську виставку, і вже дніпровські маленькі акварельки робив.

Аріф ще був у Сєвєродонецьку. Він зателефонував, спитав, чим може допомогти, бо люди будуть їхати. Я попросив, відкрили квартиру, взяли роботи, про які казав, різці, штихелі. І такий невеличкий пакуночок привезли сюди. А потім на відкриття виставки як раз і він приїхав до Дніпра.

 — Чим займаєтесь у Дніпрі?

 — Буквально за тиждень, як ми сюди поселились, Микола Скурідін запросив до “Павучків Дніпра” — це волонтерська організація. Ми там працювали майже два роки, приходили щодня. Але потім вони сказали, що будуть плести сітки тільки в суботу та неділю. А що нам робити? Ми знайшли інше місце. І там плетемо щодня. Частина людей — сєвєродончани, пенсіонери, хто може бути там щодня, — всі до нас приєдналися. За цей час вже “руку набили”. Це така робота механічна, але навички мають бути. Навички є, тому все виходить.

Ще у “павучках” я попросив, щоб мені написали, коли хто народився. І я до дня народження робив портрети людям. Майже всім “павучкам” їх подарував.

 — Вдається знаходити можливість для творчості?

 — Я завжди на всіх виставках — і вдома, у Сєвєродонецьку, і тут — казав і кажу, що акварелі, так би мовити, для душі. А для розуму — це мої екслібриси, це моя основна творча направленість у графіці. А в акварелі я відпочиваю, і в той самий час щось роблю, відволікаюся.

Я є учасником майже всіх виставок у Дніпрі. Це Всеукраїнська виставка “Барви Дніпра” у виставковій залі Спілки Художників, це і щорічна Всеукраїнська виставка акварелі “Весняний розмай” в Дніпровському Будинку Мистецтв, була також виставка художників-переселенців. Щорічна виставка “Графіка в Харкові” — теж беру участь постійно. Нещодавно відбулась у Києві виставка пам'яті Аркадія Пугачевського. Також брав участь. І каталог надіслали дуже класний, і виставка була цікава. Так що в плані творчості тут активне життя.

Свої акварелі, створені на новому місці, назвав “Дніпровські замальовки” — це вже серія. І 99% — пейзажі. Я навіть знаходжу такі куточки, що дніпряни-художники питають: ну де ж ти таке знаходиш, ми ходимо там і не все бачимо? Ну вони вже звикли до того, що є, а я бачу іншими очима.

 — Як створюєте екслібриси, які потребують спеціальних інструментів та обладнання?

 — Допомогли мені хлопці з “павучків”. Збільшувальне скло зробили, я ж під ним працюю, щоб все було чітко, тому що роботи маленькі — гравюрки. Штихелі в мене вже були. Пластик надіслали з Києва друзі-художники. Ну, а друкувати… Є у художників тут в майстернях офортні верстати, але і далеко йти, і друкувати мініатюри не дуже незручно. Тому використовую такий старий дідівський спосіб друкування “ложкою”. Японці друкують вручну — за допомогою інструмента, який називається барен. Так само наноситься шар фарби валиком на форму, а потім кладеться папір і притирається бареном, щоб був відбиток. Це довго та не завжди якісно. Багато невдалих відбитків. Але все ж таки щось роблю, що можу.

Вже тут зробив з десяток екслібрисів для дніпрян. Одним з перших був екслібрис для Ксенії — власниці квартири, яку ми винаймаємо. Точніше, я їй його запропонував. Взагалі, для моїх шевченківських знаків замислюється сюжет. А потім вже — кому. Мені важливо, щоб там була ідея і той сюжет, який я собі задумав. Тому що вже багато-багато років, починаючи з 1986, до дня народження Шевченка роблю екслібрис, то вже така традиция. І вона не має порушуватися, тому й тут зробив екслібрис і пропоную: “— Ксюшо, не хочеш? — Ой, хочу! — Ну, будь ласка”.

Зробив екслібрис для дніпрянина, він військовий, прикордонник, служив на українсько-словацькому кордоні. Просив, щоб і пес його був, бо він кінолог, і автомат. Я все скомпонував. Йому сподобалось.

Ще один екслібрис, як на мій погляд, знаковий і цікавий, зробив для дуже знаної людини: актора Михайла Мельника. Він грає у жанрі “театр одного актора”. Народний артист, лауреат Шевченківської премії. Григорій Богомаз-Бабій познайомив нас, коли ми були на його виставі. При знайомстві Григорій розповів про мої екслібриси, мовляв, якби була б можливість, і вам би зробив. Ось я і зробив. Тут така закладена ідея: це ж опудало. Він виносить його не тільки з храму мистецтва, а й з життя. Ще така тінь. Тут опудало, а тут — це його хрест. Такий храм життєвий. Колесо — емблема його театру. Є і важлива родзиночка. Я довго-довго думав, ну чогось бракує. І я знайшов цю родзиночку, оцей капелюх “совєцкій”, радянський, шапка-ушанка.

Цей екслібрис зробив для художника з Дніпра Сергія Кавики. А він, до речі, приїздив до Сєвєродонецька у 2017-му році. Там ми й познайомилися.

А такий для пані Валентини Слободи — артдиректорки ДМБ (Дніпровський Будинок Мистецтв).

 — Чи часто згадуєте Сєвєродонецьк?

 — У мене вже у Дніпрі є кілька тематичних робіт, присвячених Сєвєродонецьку. Зокрема, робота “Повернення”. Тут можна навіть нічого не коментувати: і так все зрозуміло. Це Чисте озеро, куди завжди прилітали лебеді. І зараз прилетіли, але незвично для них: наче, і додому потрапили, але там чужинці. І там міна намальована. Така творча робота. Вони навіть здивовані. Підпливли: що це за “чортяка”? Чому ці люди так себе поводять?

Ще одна робота називається “Вдвох”. Теж зображено Чисте озеро, на березі сидять чоловік і жінка. А по озеру пливе пара лебедів, також разом, саме вдвох. Романтично.

У мене були улюблені місця поблизу Сєвєродонецька. У нас дача в селищі Павлоград на Луганщині, недалеко від міста, часто бував на березі Сіверського Дінця. Одне з улюблених місць неподалік човнової станції, його теж намалював вже у Дніпрі.

Залишилось багато спогадів. Малюю по пам’яті, іноді щось з фото. Завжди домальовую трошки по-своєму так, якісь нюанси. Все одно неможливо скопіювати, та й немає потреби. Для того є фотоапарат і фотографія. Художник, навіть з того малюючи, з якоїсь картинки, все одно привносить своє бачення, свій настрій.

Звісно, сумую. Як можна не сумувати за містом, де ти жив, де твоє житло, де твої друзі були, де велика частина твого життя минула? Як можна за цим не сумувати? Наше місто наполовину вже зруйноване. І невідомо ж, що буде далі, куди ми повернемось і коли. Але того, що було, точно вже не буде — це сто відсотків.

Відео Ольги Мілашич