Про перших керманичів Лисхімстроя, які мріяли про велетня соціалістичної індустрії і нове сонячне місто

Про перших керманичів Лисхімстроя, які мріяли про велетня соціалістичної індустрії і нове сонячне місто

16 лютого 1951 року Лисичанський хімкомбінат було внесено до списку діючих підприємств Мінхімпрому СРСР. Тож для містоутворюючого підприємства ПрАТ «Сєвєродонецьке об'єднання Азот», у яке перетворився Лисичанський хімкомбінат, нинішній рік — ювілейний. 70 років для підприємства — поважна дата. Напередодні Дня хіміка, який у Сєверодонецьку завжди святкується разом з Днем міста, будуть згадуватися усі очільники підприємства. За 70 років керманичів було дев’ять. Їх прізвища і їх справи сєверодончанам добре відомі.

Проте сєверодончанам практично нічого не відомо про тих перших керівників, які мріяли побудувати навпроти Лисичанська «третій по величині у світі – велетень Лисхемкомбінат». А при ньому – соціалістичне “місто з розкішними будинками, місто посеред моря зелені, місто культури”. Вони мріяли і будували, але у місті досі лишаються невідомими прізвища керівників управління ЛХК, які за 20 років, включаючи і воєнні, побудували на піщаній лівобережній терасі Сіверського Дінця перші цехи хімкомбінату та заснували селище, яке ще не мало свого імені, а так і називалося Лисхімстрой – «Лисичанское химическое строительство».

Першим із загальновідомих керівників сєверодончани називають Іллю Матвійовича Барського, який прибув сюди молодим інженером у лютому 1934, а в жовтні 1942 з евакуйованим обладнанням виїхав на Губахінський хімзавод. Але Барському, схоже, не довелося побути тут офіційно на посаді першого керівника діючого підприємства. Він розпочинав інженером, був головним інженером, заступником начальника будівельного управління і в 1941 році виконував обов’язки директора комбінату.

Прізвища довоєнних перших керівників, які будували хімкомбінат, лишаються невідомими містянам. Барський у книзі спогадів «Всегда Ваш...» назвав лише прізвище начальника будівництва Забєльського, який приймав на роботу молодих спеціалістів у 1934 році. Забєльський Олександр Дмитрович у вересні 1933 вже був тут начальником будівельного управління і на місці починав будівництво. Але відомо, що ще 20 вересня 1931 р. по Об’єднанню основної хімії ВСНХ вийшов наказ про створення тимчасового управління будівництвом ЛХК з перебуванням у м. Харкові. У ньому сказано: «Временно исполняющим обязанности директора управления ЛХК назначить А. С. Куропатенко, врио главного инженера Н. А. Залигмана». Підготовчі роботи до будівництва починалися Куропатенком ще у Харкові. Але ім’я Куропатенка мені поки що невідомо — може, Анатолій, а може, Олександр чи Олексій...

Вдалося встановити прізвища дев’яти керманичів, які зводили підприємство, або й керували ним до моменту отримання першої продукції.

Назву їх у порядку, в якому вони керували будівництвом: Куропатенко А.С., Забєльський О.Д., Нехорошев А.М., Хомутов М.С., Нехорошев А.М., Будиновський П.Г., Барський І. М., Агафонов С. П., Будиновський П. Г., Степаненко І. Г., Садовський С. В. Від 1946 по 1957 будував і пускав хімкомбінат Вілєсов Г. І. Двоє із переліку — Нехорошев і Будиновський очолювали будівництво двічі. До Вілєсова жоден із керівників будівництва не протримався на посаді більше двох років.

Але я не певен, що це повний перелік. Навіть Барський у спогадах «промовчав» про керівників, з якими працював до війни. Сьогодні ми знаємо, що раніше «мовчали» про репресованих.

Пошук інформації про тогочасних керівників будівництва виявився не надто ефективним. Але я зрозумів причину цього. До розуміння підвела книжка Барського.

Ось фрагмент спогадів із книги «Искренне Ваш...».

«Тридцатые годы. Нужно представить себе те годы! Страна переживала пафос индустриализации. Лозунг партии — кадры в период индустриализации решают все! На учебу в ВУЗы направляются парттысячники, профтысячники, молодежь по путевкам профсоюзов. В аудиториях и лабораториях за партой коммунисты с дореволюционным стажем, люди, недавно с оружием в руках защищавшие советскую власть, партийные и советские работники, рабочие с большим производственным опытом... Мы жили жаждой кипучей деятельности, ощущали себя на стройках созидателями».

Керівниками ставали «комуністи з дореволюційним стажем, люди без належної освіти. Але вони відчували себе творцями, мріяли про світле майбутнє, планували і будували його як уміли. 10 жовтня 1936 року на будівництві почала виходити газета «партийного комитета и постройкома Лисичанского Азотно-тукового комбината» з промовистою назвою «За стахановскую стройку». У першому номері газети тогочасний начальник будівництва М. С. Хомутов ділився планами:

«Волею народа, волею могучей Ленинско–Сталинской партии и ее мудрого вождя товарища Сталина партийные и непартийные большевики строят великан – комбинат химии. Лисичанский химический комбинат несравним по своей мощности с уже построенными советскими заводами химической индустрии».

Хомутов наводить деякі цифри, які мали б показати «величие будущего Советского великана химии». Цифри дійсно вражають. Наприклад, лише перша черга комбінату буде використовувати 1100 000 тон вугілля, для чого треба буде подвоїти видобуток Лисичанських шахт. Заводи комбінату будуть споживати води більше, ніж її протікало в Сіверському Дінці. Тут мали використовуватися найновіші світові технічні досягнення, наприклад, отримання аміаку заплановано під тиском 850 атмосфер, при тогочасних 300 атмосферах на передових підприємствах. У цьому ж номері газети дано опис майбутнього міста, розрахованого на 30 тисяч населення.

Новый солнечный город

У книзі Барський досить детально розповів про намагання створити обладнання, яке працювало б при тиску у 800 атмосфер. Але здійснити це не вдалося. Цим прикладом, а подібних було чимало, Барський ілюстрував боротьбу тенденцій і напрямків розвитку азотної промисловості, які, за його словами, «прямо сказывались на строительстве Лисичанского химкомбината, на подъемах и спадах, приводивших к консервации стройки».

Це був план 1936 року, а до того були плани 1932 і 1934 років – міняли місце розташування і призначення підприємства, то комбінат, то завод... Будівництво неодноразово починалося і зупинялося, плани мінялися, бо з самого початку були нереальними. Знання, досвід, фінансування не відповідали забаганкам комуністичних очільників держави. Причини невдач і зривів планів треба було на когось покладати.

У той час небагато керівників уникли репресій. Старим кадрам не довіряли. Наприклад, професора Л.М.Йольсона, який займався проектуванням лабораторій на хімічних і оборонних заводах, звинуватили у тому, що він з 1931 по 1936 рік збирав дані про стан підприємств, що будувалися, зокрема й про Лисичанський хімкомбінат і Рубіжанський завод, та передавав інформацію німецькій і японській розвідкам. За надуманим звинуваченням професора було розстріляно.
Репресій не уникли і кадри навіть дуже високого рівня. У 1937 р. першого заступника наркома важкої промисловості Ю.Л. Пʼятакова було звинувачено у тому, що він очолював троцькістів України «з метою відриву України від СРСР». У тому, що так важко йшло будівництво Лисичанського хімкомбінату, виявляється, винен П’ятаков, який пригрів у наркоматі «вредителей, диверсантов и шпионов из троцкистско-японо-немецких агентов».

Виступаючи на пленумі партії 28 лютого 1937, голова Ради народних комісарів Молотов зачитав вибиті з П’ятакова покази: «Мое служебное положение – зам. Наркомтяжпрома – давало мне больше возможностей свою контрреволюционную работу строить в первую очередь по линии выполнения директив Троцкого о вредительстве в народном хозяйстве... В химической и коксохимической промышленности была проведена следующая вредительская и диверсионная работа: 1) Был составлен, представлен и оформлен такой план развития военной химии, который на деле приводил к распылению и омертвлению средств и затяжке сроков ввода в эксплуатацию нужных объектов... В результате был значительно преувеличен объем строительства и удлинены сроки. При ограниченности ассигнований создавалась нетерпимая затяжка в строительстве новых объектов. Этот план был в 1936 г. радикально переделан. 2) В области азотной промышленности затягивалось строительство новых объектов, главным образом путем систематических и длительных переделок их проектов (Лисичанский, Рионский, Бакинский, Чирчикский)».

Молотов і П’ятаков подолали по 3 курси економічного факультету, нарком Єжов мав всього-навсього початкову освіту. Сам Сталін учився лише в духовній семінарії, яку навіть не закінчив. Приблизно таку ж освіту мали більшість тогочасних керівників держави. Свою некомпетентність, безграмотність, неосвіченість, прикривали контрреволюційними діями, шкідництвом, саботажем інших.

Будується велетень соціалістичної індустрії

Зародження Лисичанського хімкомбінату припало на сумнозвісні тридцяті роки ХХ століття, коли сталінських репресій зазнали щонайменше 40 тисяч жителів Луганської області. Закономірно, що трагічною виявилася доля засновника Сєверодонецька Олександра Дмитровича Забєльського.

Своєю появою Сєверодонецьк зобов’язаний саме Забєльському, який у вересні 1933 року очолив будівництво хімкомбінату. І ще з 1930 року на посадах начальника науково-дослідного сектору ВСНХ УССР і уповноваженого Народного комісаріату важкої промисловості він у Харкові проводив організаційну роботу та організовував перші конференції, які і започаткували будівництво Лисичанського хімкомбінату та міста при ньому.

Розпочинаючи у 1932 році будівництво Лисичанського азотно-тукового комбінату на лівому березі Сіверського Дінця, планувалося, що жити майбутні хіміки будуть у Лисичанську. Сподівалися на розбудову Лисичанська і керівники району й області. Адже і управління будівництвом комбінату розташовувалося у Лисичанську по вулиці Інтернаціональній (нині – Соборна), і житло для перших керівників та спеціалістів будівництва було виділено неподалік. А будмайданчик був на лівому березі, і щодня доводилось перебиратись туди через хисткий низьководний міст. Щовесни міст зривала з місця повінь, і він відпливав за течією кудись у сторону Азовського моря.

Управління ЛХК

Від цього будинку у Лисичанську по вулиці Соборній, на стіні якого восени 1932 року появилася табличка «Управління будівництва Лисхемкомбінату», як на долоні було видно внизу за Дінцем, на Ново-Сиротянській рівнині, початок великого будівництва

Весною, відчувши силу повені, яка вмить знесла міст через Донець, Забєльський зрозумів, що селище потрібно будувати на лівому березі. Тільки-но відшуміла повінь, як головні сили будівельників було кинуто на спорудження шосейної дороги з Лисичанська і залізничної гілки від Рубіжного. Одночасно на піщаній рівнині почалося спорудження житла для будівельників. Перші три барачні будинки із очерету, обмазаного глиною, і побілених, були побудовані по вулиці Б. Ліщини, де сьогодні стоять будинки 9 і 11. У цих будинках барачного типу до 1 травня 1934 року заселилися перші будівельники. Під час Другої світової війни будинки були зруйновані. На їх місці звели готель, який пізніше став гуртожитком.

Перший капітальний двоповерховий будинок у кварталі № 1 (Ліщини, 7) почали будувати в серпні, а заселили вже 6 листопада того ж 1934 року. До березня 1935 р. О. Д. Забєльський встиг закласти основи інфраструктури майбутнього міста Сєверодонецька.

Бараки-гуртожиток

Сєверодонецьк розпочався від перехрестя нинішніх вулиці Ліщини і бульвару Дружби Народів, де на місці зруйнованих у війну перших бараків звели готель, який з часом став гуртожитком

Протистояння керівника будівництва з обласним партійним керівництвом призвело до того, що у квітні 1935 Забєльського переводять спершу в Харків, а восени 1936 р. призначають директором Баглійського коксохімзаводу в Кам’янську.

Та невдовзі настав 1937 рік, а з ним і Великий Терор.

Отут і пригадали про проблеми з будівництвом Лисичанського АТК, яким керував Забєльський. Це ж він гальмував будівництво. А для чого? Бо ворог, член контрреволюційної організації.

У 1937 Забєльський був уже не в Лисичанську, а в Кам’янську Дніпропетровської області. Але його знайшли і там. 13 липня 1937 року його було арештовано, заведено «справу», і 16 вересня винесено вирок, а наступного дня розстріляли.

Реабілітували Забєльського через 20 років, 16 листопада 1957 року.

Після Забєльського будівництво Лисхімкомбінату очолив Нехорошев Андрій Миколайович. Але він був недовго і в статусі виконуючого обов’язки. Проте при ньому було послано інженера Іллю Барського до самого наркома Орджонікідзе з листом про ситуацію на будівництві. Після цього було отримано Генеральний план будівництва і фінансування, хоча й не основних цехів, а лише допоміжних. І все ж будівництво ожило. У жовтні 1936 року появився новий начальник будівництва Михайло Семенович Хомутов. Протримався в начальниках він теж недовго. В кінці 1937 його знову замінив А. М. Нехорошев. Ще через рік начальником будівництва було призначено вже П.Г. Будиновського, який теж пробув ненадовго. Але після звільнення Лисхімстроя у 1943 і 1944 він знову керував відновленням комбінату. Про Нехорошева і Будиновського мені нічого не вдалося дізнатися.

А Хомутова 29 червня 1938 року арештували за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації. Напередодні, 4 червня 1938 було розстріляно його рідного брата Ізота Хомутова, який теж був директором на будівництві кількох хімічних заводів. Тепер взялися за Михайла Хомутова. Але йому пощастило більше, ніж брату, і його попереднику Забєльському.

10 квітня 1939 було арештовано «сталінського наркома» Єжова, на якого поклали відповідальність за «беззаконня в органах НКВС», а незабаром і розстріляли. Хомутова 11 травня 1939 року було виправдано Військовим трибуналом Київського військового округу, того ж року його реабілітували. Очевидно, у подальшому його доля склалася непогано, бо після смерті у 1975 був похований у Москві на Ново-Дєвічому кладовищі серед партійно-господарчої номенклатури.
Зародження Лисичанського хімкомбінату припало на сумнозвісні роки сталінських репресій. Хомутову, на відміну від Забєльського, пощастило вислизнути з «єжових рукавиць». Від 1933 до 1941 року на будівництві змінилося принаймні шість перших керівників.

І ще сьогодні, коли минуло 90 років від початку будівництва, далеко не всі імена достойних людей повернуто із забуття. Те, що ми знаємо – це лише видима частина «айсберга» горя, мук і страждань. Ми майже нічого не знаємо про долю тих мрійників 1930-х років, які мріяли і будували «нові сонячні міста» і «велетні індустрії».

Дєло Забєльського

І навіть засновник містоутворюючого підприємства і самого міста Сєверодонецька Олександр Дмитрович Забєльський, який заслуговує на добру пам’ять сєверодончан, досі лишається забутим і ніяк не пошанованим.

Напевно, правильним було б на перехресті нинішніх вулиці Ліщини і бульвару Дружби Народів встановити пам’ятний знак, який засвідчував би, що у цьому місці Забєльським у 1934 році було розпочато будівництво міста.

Для Сєверодонецьк-online

Комментарии для сайта Cackle