Промислова історія Луганщини: художній посуд з Попасної, барвники з Рубіжного та ялинкові прикраси з Лисичанська

Мабуть, мало хто зараз пам’ятає, що промисловість Луганщини — це була не тільки металургія або шахти. Луганська область ще у дорадянські часи виглядала привабливою для іноземних інвестицій і завдяки цьому тут з’явилися і працювали довгі роки унікальні заводи.

На Луганщині два з них виробляли високохудожні скляні вироби та посуд з кришталю, працював содовий завод — один з двох в Україні й один з найпотужніших у Європі, були також фабрика ялинкових прикрас і завод барвників.

Все це зараз — вже промислова історія регіону, деякі підприємства знищили “міцні господарники” з Партії регіонів, які довгий час керували Луганською областю, а деякі остаточно знищило російське вторгнення 2022 року.

Попаснянський склозавод

Цей склозавод з’явився на Луганщині під час Першої світової війни, коли навесні 1917 року на залізничну станцію Попасна евакуювали напівкустарний скляний завод з Польщі. Вже цього ж року він випустив свою першу продукцію — чайні блюдця, лампове скло та аптечний посуд. Під час Другої світової війни радянська влада не встигла евакуювати обладнання заводу, тому через бойові дії він був зруйнований, а відбудувався і відновив роботу у 1944 році.

У 1966 році на Попаснянському склозаводі ввели в експлуатацію цех високохудожнього скла, який виготовляв келихи, фужери, чашки, вази, салатники та інший посуд з кольорового скла методом видування, пресування, а також ручним виготовленням.

У мережі й досі можна зустріти оголошення з продажем виробів Попаснянського склозаводу.

Відомо, що завод збанкрутів у 2010-х роках, але точної дати банкрутства й обставин знайти не вдалося.

Один з місцевих блогерів два роки тому перезалив свій старий довоєнний відеоролик про те, що залишалося на місці збанкрутілого склозаводу.

Зараз немає навіть цього, росіяни повністю зруйнували Попасну.

Лисичанський склозавод

Лисичанський склозавод “Пролетарій” був єдиним в Україні виробником стратегічної для будівельної галузі продукції – листового скла, що вироблялася за сучасною флоат-технологією. Вона забезпечує отримання полірованого скла високої якості, яке використовується для створення сучасних віконних систем, а також для скління автомобілів, тракторів та таке інше.

Завод мав понад сторічну історію. Заснований у 1913 році, він пережив радянську націоналізацію, Другу світову війну й в часи незалежної України, у 90-х, визнаний державним стратегічним підприємством.

Але на початку 2000-х Україна дозволила кіпрській компанії “FG Plant Holdings Limited” отримати контрольний пакет акцій Лисичанського склозаводу. За інформацією низки ЗМІ, насправді завод контролював Сергій Дунаєв — ексмер Лисичанська й тодішній народний депутат від “Партії регіонів”.

До початку 2009 року Лисичанський склозавод був найпотужнішим підприємством скляної галузі України, його продукцію експортували у понад 20 країн світу, а чисельність працівників зросла від 2500 до 3800 осіб, пише Енциклопедія сучасної України.

У 2009 –2010 роках, внаслідок підвищення ціни на газ, на підприємстві призупинили випуск флоат-скла, вдесятеро зменшили кількість працівників.

У 2013 основною діяльністю заводу стало поглиблення промислового перероблення листового скла: виготовлення дзеркал, гнутого загартованого скла та триплекса, фотодруку та шовкографії на склі, автоматизованої лінії з різання, свердління та оброблення кромок скла. У 2014 завод постраждав від тимчасової окупації Лисичанська російськими силами, а у 2015 повідомлялося про відновлення роботи та запуск нового цеху.

“Інвестиції у відбудову зруйнованого у травні 2014 року "Пролетарію" склали 400 млн грн. Відбудований завод – це нове сучасне виробництво з промислової переробки листового скла. Будувати цех і обладнати його сучасними машинами довелося за гроші інвестора і силами колективу. Після відбудови "Пролетарій" подарував 225 нових робочих місць для мешканців Лисичанську. Середня зарплата на підприємстві становить 5 тис. грн. Але на заводі мріють, коли Лисичанський завод запрацює на повну потужність, почне знову виробляти своє скло і відновить 3000 робочих місць”, - писала Конфедерація роботодавців України.

Але станом на 1 жовтня 2015 року, за даними енциклопедії, щомісячні обсяги промислового перероблення склали понад 75 тис. м2 скла на суму близько 3,2 млн грн. А вже у 2016 році за позовом НАК “Нафтогаз України” господарський суд Луганської області порушив справу про банкрутство заводу. У ЗМІ з’являлася інформація, що підприємство “ріжуть на метал”.

Наступного року “Пролетарій” націоналізували, створивши на його базі державне підприємство “Лисичанський склозавод”. А Луганська обласна військово-цивільна адміністрація намагалася реанімувати його роботу, але нічого не вийшло.

Зараз залишки Лисичанського склозаводу знаходяться на окупованій території.

Лисичанський содовий завод

Содовий завод розпочав виробництво у 1892 році завдяки інвестиціям бельгійського вченого та підприємця Ернеста Сольве, який винайшов аміачний спосіб вироблення соди. Сольве створив не просто завод, а й цілу інфраструктуру: житловий квартал, школу, 16-кілометрову канатну дорогу, надавав соціальний пакет робітникам, лікарняні, відпустки та навіть пенсії.

SD.UA писав про ті часи у статті “П’ять доказів того, що Луганщина — не російська земля”.

Якщо ж згадати новітню історію, то спочатку завод привласнила радянська влада й назвала його ім’ям Леніна, який ніякого стосунку до виробництва соди не мав. У часи незалежної України, у 90-х, Лисичанський содовий завод приватизувала “група Приват” Ігоря Коломойського, а потім перепродала його російській содовій компанії. Журнал Тиждень писав, що, за рішенням місцевої влади, підприємство продали росіянам без Лисичанської ТЕЦ, яку, по суті, використовували для вироблення пари безпосередньо для самого содового заводу.

“Багато хто вважає, що не останню роль в трагічній долі заводу зіграв на той час міський голова Лисичанська, а зараз народний депутат Сергій Дунаєв. Він неодноразово робив акціонерам содового заводу пропозицію про покупку акцій і навіть вів переговори про купівлю підприємства. Сергій Дунаєв як співвласник скловиробного заводу “Пролетарій” мав наміри до приватизації або оренди “Лисичанської ТЕЦ”, так відкривалася перспектива контролю над всім виробничим циклом від вироблення пари до отримання готової продукції – скла”, - йдеться у статті.

На цьому історія підприємства й завершилася. Востаннє завод виробляв продукцію с 12 листопада по 2 грудня 2009 року, після чого виробничу діяльність остаточно припинили, а у 2011 році — офіційно визнали банкрутом. Будівлі заводу підірвали, від нього залишилися лише руїни ще задовго до війни.

Фабрика ялинкових прикрас у Лисичанську

“Фабрика ялинкових прикрас” заснована у Лисичанську у 1950 році. Спочатку це була артіль "Червоний Жовтень", потім міський комбінат, а в 1963 році комбінат став “Фабрикою ялинкових прикрас".

Вона випускала широкий асортимент ялинкових іграшок зі скла: однотонні та прикрашені орнаментом кулі, формові іграшки тварин та улюблених казкових персонажів, шишки, верхівки.
З 1998 року підприємство входить у львівське ТОВ "Галімпекс-фабрика ялинкових прикрас".

“Проте наприкінці ХХ століття темпи виробництва різко знизилися. Скорочували робітників, сталося зниження попиту. Саме тоді було ухвалено рішення про приєднання до львівського підприємства "Галімпекс", яке випускало ялинкові іграшки з 1946 року. Він також спеціалізувався на виготовленні скляних прикрас, які майстри розписували вручну”, - писав сайт Лисичанська 6451. І невдовзі ялинкові іграшки з Лисичанська почали експортувати до США, Канади, Німеччини, Франції, Австрії, Великої Британії, Голландії, Італії, Латвії та Литви.

Що сталося з лисичанською фабрикою після повномасштабного вторгнення, не зрозуміло. Сайт львівського ТОВ “Галімпекс” не працює. За даними YouControl, реєстрація лисичанської фабрики ялинкових прикрас не змінилася, підприємство досі юридично існує. Якщо наші читачі щось знають про долю фабрики, напишіть, будь ласка, у коментарях.

Рубіжанський завод барвників

У 1915 році товариство “Русько-фарба” обрало місце будівництва заводу поблизу залізничної станції Рубіжне, придбавши землю в місцевого власника. Обладнання привезли з Польщі, а поруч із заводом будували й перші житлові будинки. На будівництві працювали сотні селян з сусідніх селищ. У березні 1916 року запрацювали два цехи з виробництва сірчаної кислоти й фенолу. Після повалення російської імперії завод “Русько-фарба” у 1923 році радянська влада перейменувала у хімкомбінат “Червоний прапор”.

Під час Другої світової комбінат був частково знищений під час бойових дій, але відбудований у 1950 році.

У 1971 році на комбінаті працювали 54 цехи на площі 312 га, де вироблялося понад 400 видів продукції, у тому числі синтетичні барвники (серед них кубові, які давали 99 % продукції СРСР), важливі продукти для виробництва барвників, напівпродукти для виготовлення пластмас, допоміжні речовини для текстильної промисловості, отрутохімікати, хімічні реактиви, побутова хімія тощо.

За часів незалежної України комбінат приватизували, у 90-х він став ВАТ “Барвник”, з цього й почався його занепад. Вже у 2000 році порушили процедуру банкрутства. У березні 2002 року Кабмін Анатолія Кінаха передав у спільну власність територіальної громади Луганської області 59,56% акцій статутного фонду підприємства, які перебували у державній власності. А вже у травні 2002 року Луганська обласна рада передала контрольний пакет акцій "Барвника" в управління ТОВ "Логрус Кемікл". Підприємства стало називатися ТОВ “Рубіжанський барвник”, а його власником став “регіонал” Павло Лебедєв. Він був міністром оборони України, при цьому в нього вже тоді було російське громадянство.

Відновити виробництво на “Барвнику” не вийшло, у 2007 році його виставили на продаж, але покупець не знайшовся.

Так все, що залишилося від заводу, виглядало ще до російського вторгнення.