«Для нас це принципово»: чому Луганський театр не втрачає свою ідентичність у Києві

У квітні Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр побував на гастролях у Польщі, де на вистави приходили не лише українці, а і європейські глядачі. Директор театру Олександр Гришков каже: тоді було відчуття, що Луганський театр став частиною сучасного європейського театрального простору.

Нині театр працює над новими постановками, готує гастролі, міжнародні проєкти та розпочинає роботу над виставою «Місто», яку реалізують завдяки грантовій підтримці.

Про творчі плани, луганську ідентичність театру після релокації, новий глядацький досвід та життя театру у Києві в інтерв’ю SD.UA розповів директор — художній керівник Луганського театру Олександр Гришков.

 - Наприкінці квітня пройшов XIII Міжнародний фестиваль українського театру «Схід-Захід» у Кракові, де театр отримав відзнаку та нагороду. Розкажіть про цю поїздку.

 - Як ви знаєте, ми не перший рік їздимо туди, бо вважаємо, що це майже єдиний фестиваль у Європі, який представляє українські театри з різних регіонів країни. Наші вистави постійно збирали повні зали. Приходили саме люди з Луганської області. Це для нас дуже важливо – побачитися, поспілкуватися, відчути ці емоції від зустрічі. Театр допомагає не втратити зв'язок зі своїм домом, нашою культурою.

Цього року фестиваль пройшов дуже класно! Ми були там від початку й до кінця. Була щільна, насичена програма - 7 днів по 4-5 вистав щодня. Ми взяли участь у пресконференції, бачилися з колегами з різних театрів, які приїхали цього року. Поки ми Україною гастролюємо небагато, у нас немає цього спілкування. Тому ці зустрічі важливі. Наприклад, ми побачилися з Миколаївським театром, побували у них на виставах. Це наші давні друзі, які приїздили до нас у Сіверськодонецьк на фестиваль «Світогляд». Зустрілися і з Хмельницьким театром, а також з Дрогобицьким театром - теж ми маємо теплі відносини з ними.

Фестиваль

 - Як польський глядач сприймав Луганський театр? Чи є сьогодні запит на український театр за кордоном?

 - У європейського глядача змінюється погляд на український театр. Бо раніше, на мій погляд, нас сприймали більше як шароварщину, більш консервативний театр, а зараз ми більше виходимо на європейського глядача, вони бачать, що ми гідні їхньої уваги. Я відчуваю, що ми входимо у ту європейську театральну родину, яка зараз будується в Європі. І це дуже круто! Тому уже важливо мати змогу представити театр. І наші українські вистави, які їздять за кордон, мають попит. Запит дуже великий, відчутний, особливо коли знаходишся там, серед європейського глядача. Я ще сидів цього року на субтитрах польською мовою, і мені було цікаво подивитися, скільки саме поляків є в залі. Я був трохи збоку глядацької зали, місць всім не вистачило, і люди сиділи поруч, ледь не в ногах. Хто де знайшов місце, там і сів. І я бачив, що десь 25% було польськомовних.

Згадую знакову історію. Ми нещодавно показували у Польщі виставу «Бука». А потім грали тут, в МЦКМ, і до нас прийшла глядачка, яка приїхала з Італії. Питаю – «Як ви опинилися  у нас?» Вона каже – «Ви знаєте, я телефонувала друзям в Польщі, вони кажуть, тут луганський театр був з такою крутою виставою. А  я кажу – буду у Києві проїздом з Італії, зайду до них». І вона прийшла на виставу! Дуже була вдячна.

 - Чи плануєте цього року гастролі за кордоном?

Так, ми плануємо й зараз ведемо перемовини з Молдовою. Вирішуємо, які саме вистави покажемо й скільки. Також хочемо запропонувати їм співпрацю. Або щоб вони приїхали, якщо не побояться. Або зробити онлайн експериментальний творчий обмін.

 - Нещодавно головний режисер Луганського обласного театру Владислав Писарев отримав грант Президента на реалізацію творчого проєкту «Місто» за п’єсою драматурга Олега Михайлова. Про що буде ця постановка й чи дозволить грант повністю втілити задумане?

 - Владислав Писарев – головний режисер нашого театру, який будує нашу програму. «Місто» - це камерний український мюзикл за мотивами роману Валер’яна Підмогильного «Місто», який створюється у співпраці з драматургом Олегом Михайловим, поетом Костянтином Солов’єнко та композитором Євгеном Золотухіним. Цю роботу було зроблено в межах творчої лабораторії НСТДУ (Національна спілка театральних діячів України). Для нас це важливий проєкт. Ми хочемо поєднати сучасну музичну форму з українською класичною літературою. І водночас поговорити про дуже актуальні речі – амбіції, самотність, втрату себе у великому місті, пошук власного голосу та самоідентичності. Це для нас зараз теж актуально. Візуально ми хотіли б вибудувати це як міст, який йде у повітря, широкі горизонти, сходи, драбини. Постійний рух угору як символ соціального ліфта й нескінченної конкуренції.

Постановку плануємо реалізувати саме на базі нашого театру в МЦКМ, показати на нашій камерній сцені. А надалі це буде формування нашого нового сучасного репертуару після релокації.

Грант Президента України – важлива підтримка для реалізації проєкту, бо повноцінно втілити задумане для нас – це важливий сигнал підтримки сучасного українського музичного театру, нових сценічних форм. Я переконаний, що нам це вдасться і коштів вистачить. Це буде реалізовано десь у жовтні, а вийде ця вистава у грудні.

"Місто"

 - Зараз ця книга Підмогильного – одна з найобговорюваніших, бо повернувся попит на українську літературу. Не плануєте показати виставу згодом по Україні?

 - Я б дуже хотів повезти театр Україною, у нас є, що показати, але це все кошти. Це проїзд, відрядні, проживання, перевезення декорацій, оренда майданчика для виступу. От зараз ми рахували дві вистави повезти в Івано-Франківськ, і я розумію, що це десь 200 тис. грн на камерну сцену Івано-Франківського театру.

 - Коли будуть гастролі в Івано-Франківську?

 - Плануємо орієнтовно у серпні. Повеземо вистави «Пам’ятники» та «Мені тебе мало».

«Мені тебе мало»  – це з останніх постановок, за поезію авторів,  пов’язаних з рухом Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Її поставила наша режисерка Валерія Романко. Хочемо запросити на цю виставу людину, яка є одним із засновників цього руху – Юрія Андруховича. Для нас дуже важливо, що театр працює не лише з класикою, а й шукає сучасну мову з українською літературою різних поколінь.

«Пам’ятники» ми створили у рамках президентського гранту минулого року. Це своєрідна вистава, але, думаю, що сподобається глядачеві. Там є обсценна лексика, але дуже жива. Вона підсилює ті емоції, які треба передати в цей момент.

 - Театр став переможцем програми Фонд стійкості / Resilience Fund 2025 від Goethe-Institut в Україні. Ви планували створити мистецький хаб та лабораторію «TRANSITION/ПЕРЕХІД». На якому етапі зараз цей проєкт і для кого він насамперед створюється?

 - Він уже завершився, але для нас точно не залишився у минулому. Бо, навпаки, ми розуміємо, що це саме той формат, до якого театр хоче постійно повертатися. У межах цього проєкту нам вдалося створити простір для професійного спілкування, обміну досвідом, пошуку нових театральних форм. Для нас у той період, коли ми втілювали його, було важливо не просто провести серію подій чи лабораторію, а запустити процес, який матиме продовження і після завершення цього гранту. Ми повернемося обов’язково до нього. Далі ми хочемо запровадити роботу з молодими митцями, з режисерами, драматургами, театральними менеджерами, незалежними художниками. І надалі б хотілося розвивати лабораторний формат. Головний результат цього проєкту – розуміння того, наскільки сьогодні театральній спільноті потрібні такі місця для діалогів, підтримки, спільного пошуку нової мови театру. Це один з напрямків нашого подальшого розвитку.

TRANSITION/ПЕРЕХІД

 - Як проходить театральний сезон на новому місці?

 - Коли ми приїхали, відкрили сезон трьома виставами. Якщо окреслити коротко, то він проходить дуже інтенсивно (сміється – ред.) і водночас непросто. Ми не просто продовжуємо працювати, а відбудовуємо нове життя театру після релокації. Це стосується всього, від організації репетиційного процесу й технічних питань до формування нової структури та адаптації нашого славетного колективу до нових умов.

Після всіх переїздів та змін важливо було зберегти людей. Дати їм відчуття стабільності, хай і в умовах певної невизначеності та якоїсь перспективи. З цими людьми можна робити все, бо є плече та допомога завжди. Сьогодні наш театр – це не лише вистави. А й велика щоденна робота саме команди, яка працює в нашому театрі, тримається разом та рухається уперед.

Цей сезон – не черговий театральний, а, мабуть, період адаптації, розвитку й водночас підтвердження того, що Луганський театр продовжує жити, створювати нові проєкти. І залишається важливою частиною українського культурного простору.

Нам було важливо після переїзду не втратити темп тієї роботи, зберегти сам театр як живий організм. Сьогодні у нас колектив активно працює над новими постановками, гастрольною діяльністю, міжнародними проєктами.

Театр

 - Наскільки важливо для вас сьогодні залишатися саме Луганським театром, працюючи у Києві?

 - Для нас це не стільки важливо, скільки навіть принципово! Бо Луганський театр – це не лише про географію. Це пам'ять, люди, історія, досвід, який ми пронесли через усі ці релокації. Ми працюємо у Києві, але для нас важливо залишатися саме луганським театром. Тому що ми представляємо не лише себе, а й цілий регіон. Так, він зараз окупований, але ми сподіваємося, що це не назавжди.

 - Як за цей час змінився ваш глядач?

 - Він змінюється. До цього у нас була орієнтація на ВПО. А зараз ми розуміємо, що це вже не лише переселенці з Луганщини, до нас вже приходить і київський глядач. І це важливо!

 - Вдалося у Києві сформувати свою аудиторію?

 - Так, люди приходять, цікавляться нами, приводять своїх знайомих. Для нас це означає, що ми інтегруємося у культурне середовище Києва. Але при цьому ми не маємо втрачати власну ідентичність.

 - Чи вийшло закрити вакансії?

 - Намагаємося закрити. Знаходимо людей, у тому числі серед переселенців, які переїхали до Києва. Збираємо акторів, які не поїхали за нами свого часу до Сум. Також сумчани доєднуються до нас у Києві. Тому ми поїхали з Сум, але Суми їдуть до нас. Дуже хвилюємося за колег, які лишилися там, бо в тих умовах працювати дуже складно. Ми пропонували тим, хто працював спільно з нами, їхати до Києва. Бо колектив був як один, всі зріднилися. Але не всі вирішили переїздити, бо люди мають роботу, дім, близьких у Сумах і не хочуть їхати.

У нас теж була складна зима. У «Жовтневому» не було опалення. Були проблеми зі світлом, іноді неможливо було грати вистави. 

Також хтось з акторів освоює додаткові професії – монтувальника, реквізитора, костюмера. Але кількість вистав росте, це дедалі складніше поєднувати. Якщо у жовтні у нас було 3 вистави, то зараз 13. Ми самі не очікували, що це все потягнемо.  

Штатний розпис у 68 людей для того, щоб запрацював театр, це дуже мало. Але є такий нюанс: якщо набрати 70 людей, то того простору у МЦКМ буде мало, бо театр – це ж не просто сцена та актори, це цехи, закрите виробництво цих вистав. Від проєкту до столярного цеху. Повний цикл.

Робота

 - Над якими виставами зараз працюєте?

 - Зараз ми поновлюємо виставу «Хто Я?», яка була останньою прем’єрою у Сіверськодонецьку.

Також почали роботу над новою постановкою за твором Миколи Хвильового «Сентиментальна історія». Над нею працює наша штатна режисерка-постановниця Валерія Романко. Запланована прем’єра на двадцяті числа червня.

Ми подаємо два проєкти на «Тисячовесну» — це масштабна державна ініціатива, спрямована на підтримку створення українського культурного продукту. Одна буде націлена на аудиторію 16+ за пʼєсою Марини Смільянець. Друга вистава – «Мина Мазайло», осучаснена версія.

Подалися ще на кілька грантових програм, очікуємо результатів. Це документальний театр. Нам би хотілося зробити документальну історію про наш театр, який неодноразово релокований, у наших акторів є, що розповісти про своє життя.

Червень буде насичений. З 1 по 7 червня у партнерстві з НСТДУ на нашій базі починається перший етап VI Лабораторії драматургії, працюватиме драматургиня Лєна Лягушонкова - одна з авторок п’єси «Бука», яку ми поставили.

3 червня 88 років створення Луганської області, ми нещодавно виїздили у Пирогово, де проходитиме святкування. Дуже гарний майданчик! На святкування будуть представлені всі громади, будуть виставки, безкоштовні екскурсії будиночками. Відкриють цього дня для відвідувачів будиночки від Луганської області. Їх розбирали у селах нашої області свого часу, привозили сюди й знову збирали. Будуть концертні номери, від нашого театру також. Театр везе звук. Я думаю, що це важливо сьогодні! Головне, щоб наші люди прийшли. Треба відчувати, що ми всі потрібні. Що ми дотичні до Луганщини. Це те, чого я прагну досягнути, як тільки ми переїхали до Києва.

Бо побут з’їдає, думки про виживання, пошук роботи. Людина не буде цікавитися театром чи музеєм, який переїхав, просто так. Нам треба привернути увагу цих людей. Щоб вони згадали, що, окрім побуту, вони потрібні, цінні як ті люди, які переїхали на підконтрольну частину України, зробили правильний вибір. Треба бути разом, об’єднуватися, робити простір для зборів.

26 червня заплановане святкування Дня конституції на базі нашого театру. І ми робимо повністю цей захід.

Далі відпустка, у серпні повернемося до роботи з НСТДУ. Далі вже розпочнемо реалізацію наших нових постановок. Є домовленість з режисером Ігорем Білицем, який зараз є головним режисером театру Марії Заньковецької, на постановку у нашому театрі.

Ближче до Нового року хочемо випустити виставу «Ніч перед Різдвом». Дитяча вистава у нас була минулого року, якщо вистачить часу, ми зробимо ще одну. У нас минулого року, до речі, вперше за всі роки повномасштабного вторгнення була вистава до Дня святого Миколая.