«Вишиванка свідчить, що Луганщина – Україна»: історія переселенки Юлії Мележик, яка відтворює старовинні сорочки

«Юля, іди живи далі, берись за голку, кращі роботи в тебе ще попереду». Ці слова подруги-коліжанки повернули майстриню художньої вишивки з Луганщини до справи її життя. Крок за кроком, стібок за стібком – і Юлія Мележик, яка була змушена залишити в окупації близько пів сотні своїх виробів, створених за 25 років, почала будувати нове життя у Кропивницькому на Кіровоградщині та вишивати нову колекцію.

Юлія народилася у Лисичанську, жила у Бутовому на Старобільщині. Вишивати почала у 12 років – навчила мама. Надихала та прищеплювала смак до української вишивки бабусина хата, яку Юлія зараз жартома називає своїм дитячим «Pinterest» (платформа візуального пошуку, де люди знаходять і зберігають ідеї – ред.) – біла та світла, вона була наповнена вишитими картинами та розшитими подушками, зробленими з майстерністю та повагою до традиції. З роками дитяче захоплення перетворилося на глибоке дослідження традиційної вишивки та спосіб втримати й зберегти українську ідентичність.

Коли у червні 2022 року Юлія виїжджала з окупації, з усієї колекції змогла взяти з собою лише три речі – два рушники та синову сорочку. Сьогодні, у Кропивницькому, майстриня відтворює давні сорочки за музейними зразками, вишиває оберегові сорочки для військових у межах всеукраїнського проєкту «Сорочка для захисника» та мріє створити колекцію традиційних строїв і рушників з усіх регіонів України.

Але зараз особливе місце у роботі майстрині займає Луганщина – край, традиції якого, як вона вважає, роками залишалися недослідженими, а уявлення про який – спотворені. І першою сорочкою, яку відтворила Юлія Мележик, стала сорочка з Кремінної Сіверськодонецького району. Першою, улюбленою і дуже символічною. Бо вона свідчить, що Луганщина – це Україна.

Юлія Мележик

– Пані Юліє, ви вишиваєте з дитинства?

– Так, ще зі шкільних років. Спочатку це були дитячі роботи, а вже ближче до 20 років – більш серйозні: картини, різні вироби хрестиковою технікою. Але найбільше я люблю прикладні речі, якими можна не просто милуватися десь на стінах, а саме користуватися в побуті.

Роботи Юлії Мележик

Це у нас так дома було. Бабусі були майстрині, мама шила-вишивала, але переважно гладдю, і це були сучасні вироби. А бабусина хата, така біла, українська, з розшитими подушками у три ряди – це мені дуже прищеплювало смак до українського оздоблення.

Роботи Юлії Мележик

Цікавість саме до української вишивки також народилася у дитинстві, але на той час ще не було такої поширеної інформації щодо вишитих сорочок регіону. Я звертала увагу на вироби в музеях, роздивлялася, дивувалася, наскільки тонка, філігранна робота майстринь.

Згодом, коли вишиті сорочки стали популяризувати, то я вже брала участь у різних виставках та фестивалях – і між громадами, і обласних, і всеукраїнських. Навіть був один міжнародний – фестиваль «Самоцвіти» у 2021 році, на якому я представляла Старобільщину.

Юлія Мележик

– Для кого була ваша перша вишиванка?

– Перші сорочки були для моїх дітей, я на них тренувалася (сміється – ред.). Спочатку для сина вишила – нашої третьої дитини – коли йшов у перший клас. Потім вже серйозніша робота була – для старшого сина на випускний. Він сам обрав узор – житомирський.

Але тоді я вишивала, а збирати носила до кравчинь. І те, як вони це робили, мене не зовсім задовольняло, тож через відсутність бажаного результату я на якийсь період закинула вишивання сорочок. А от коли навчилася все робити сама – вчили мене відомі майстрині, то стала з кожною сорочкою свої вміння удосконалювати, братися за все тоншу роботу та замахуватися на складніші проєкти. Іноді думаю про майстринь, які працювали риб’ячими кістками, при свічках мерехтливих, то маючи зараз такий матеріал, інструменти – гріх не створювати якісні речі.

Роботи Юлії Мележик

– Як саме Луганщина вплинула на вас як майстриню традиційної вишивки?

– Звісно, вплив Луганщини відчувався, бо це рідне. Але історія наша така – я іноді жартую, що була в окупації ще з дитинства, бо у школі – лише дві години української мови, літературу нам викладали у такому спотвореному вигляді, що українських письменників і вивчати не хотілося.

Коли стала свідком окупації у 2022-му, то побачила: перше, що робили окупанти, – знищували книжки, музеї – усе, що може підтвердити нашу українську ідентичність. І коли ми виїхали звідти, мені пощастило вивезти лише три моїх речі – це два рушники та синову сорочку.

Мабуть, побачивши те, як нав’язують, змінюють, переписують нашу історію, зрозуміла: треба за кожну секунду, кожен день хапатися, щоб Луганщина не була забута. З’явилося бажання більше створити, більше встигнути. Щоб у кожного з моїх близьких та рідних була сорочка на цей щасливий день – день перемоги.

Роботи Юлії Мележик

– Ви були змушені залишити у Бутовому майже всю колекцію своїх виробів. Яке місце вони займають у вашому серці?

– Це важко. Я змогла забрати лише одні з найулюбленіших своїх речей, бо це було ризиковано щось таке брати з собою. Перші місяці дуже переживала. А потім мені моя подружка-коліжанка каже: «Юля, іди живи далі, берись за голку, кращі роботи в тебе ще попереду». І от крок за кроком, стібок за стібком… За таку творчість треба сідати з добрим серцем, зі світлими думками, а коли життя розкручує й кидає на землю, то важко такі світлі думки найти.

Щодо повернення втрачених робіт, майна якогось – я намагаюсь не думати, бо це ще більше ранить. Просто живу далі, радію тому, що діти та батьки разом із нами. Живу, як я колись казала, від сорочки до сорочки, від рушника до рушника.

Роботи Юлії Мележик

– Який був ваш перший виріб у Кропивницькому?

Це був рушник з червоно-синім узором – наші слобожанські мотиви. Я вишивала його навіть не рушником, а доріжкою – на святковий стіл. Це я так собі уявляла. Але у тому ж 2022 році я подарувала його дівчині з Олешків, з якою ми тут познайомилися, і попереду в неї був черговий переїзд, новий етап життя. Вона сказала, що в неї ніколи не було рушника, що мати не встигла їй його вишити. Це мене розчулило дуже. Зараз вона використовує його як божник (іконний рушник – ред.) і щоранку молиться за наших захисників і захисниць.

Після цього рушника я повернулася до вишивання картин, а потім згадала, що хочу ж створювати сорочки! І от тоді пішли сорочки – зараз вже десяту вишиваю, дев’ять готових уже.

– Як ви досліджуєте вишивку?

– Ще до 2022 ми подорожували Україною, і от, якщо залишалися десь на ночівлю, в мене одразу бажання – піти у краєзнавчий музей чи на виставку якусь тематичну. Фотографую вироби, слідкую за напрацюваннями досвідчених майстринь, науковців. Шукаю, де проводять виставки, та спеціально їжджу туди. Усі методи використовую – якщо музей дозволяє доторкнутися, розгорнути, вивернути – то обов’язково цим скористаюся. Але, звісно, за його умовами, щоб не пошкодити автентичний виріб.

Вже у Кропивницькому почала досліджувати, як шили сорочки по стародавніх кроях, стала шукати собі однодумців, майстринь, з якими я можу поспілкуватися й обмінятися досвідом. Вивчала, досліджувала, відшукувала вироби саме з Луганщини, запитувала у фондах, які зразки у них збереглися.

Коли у 2022-му дізналася про виставку «Свято» у столичному музеї Івана Гончара, купила туди квиток не роздумуючи. І там я побачила сорочку з Кремінної Сіверськодонецького району. Ось це й була перша моя відтворена сорочка. Три роки над нею трудилася – від ідеї до готового виробу.

Кремінська сорочка, зразок з музею та відтворена копія.

Робота Юлії Мележик

Потім я придбала книгу «Сорочки Луганщини» Лесі Воронюк – засновниці свята Дня вишиванки, у якій були представлені сорочки по районах. І вже з цієї книжки я відтворила жіночу сорочку Дем’янівки Білокуракинського району, а за мотивами жіночої – й чоловічу.

Відтворені сорочки Дем’янівки Білокуракинського району.

Роботи Юлії Мележик

– А чи створюєте ви вишиванки за власними, авторськими ескізами? Можливо, у вас є свій унікальний впізнаваний «почерк»?

– Звісно, я колись доросту до такого рівня. Але поки що мені хочеться якнайбільше виробів створити за мотивами якихось стародавніх сорочок. Проте й там все одно я додаю якісь свої елементи. От, наприклад, я беру участь у проєкті «Сорочка для захисника». І тут вже такий політ моєї творчості! Роблю за покликом, на інтуїції. Бо коли ми отримуємо якісь відомості про захисника чи захисницю, для кого робитиметься сорочка, то маємо мінімальну інформацію – позивний, можливо, регіон, де людина народилася.

Сорочка для захисника. Робота Юлії Мележик

– Розкажіть детальніше про проєкт «Сорочка для захисника».

– Проєкт з’явився у 2022 році з ініціативи Оксани Поступак – майстрині з Черкас. До неї звернулася по сорочку захисниця. Потім ще один захисник попросив створити й для нього. Тоді Оксана через соцмережі звернулася до майстринь, чи хоче хтось долучитися.

На сьогодні в проєкті є майстрині з кожної області, і за час його роботи вже створили понад 630 сорочок. Щотижня приблизно три сорочки завершують.

Є обов’язкова умова – захисник має сам по неї звернутися, захотіти її отримати. Бо це оберегова річ, у її силу треба вірити. Є окремі випадки, наприклад, коли рідні замовляють сорочку для полоненого, чекаючи на його повернення. Військові заповнюють анкету, а далі відбувається «роздача підопічних». Іноді майстриня обирає сорочку, а іноді – сорочка майстриню. Зараз, наприклад, я працюю над «підхопленою» сорочкою – інша майстриня обрала, почала вишивати, і трапилася неприємність – вона зламала руку. На той час я планувала два-три місяці взагалі не брати сорочки в роботу, бо в останню, в умовах такої важкої зими, дуже багато емоцій віддала й хотілося перепочити. Але підхопила, бо обраний майстринею взір мені дуже відгукнувся. А потім мені повідомили якісь мінімальні дані про того, для кого ця сорочка, і я зрозуміла: це моя людина! І робота так легко йде, ллється як пісня!

До створення цих оберегових сорочок залучено дуже багато людей. Хтось донатить на тканини, хтось логістикою займається, магазини знижку роблять. Я в цьому проєкті з 2025 року й вишила вже три сорочки. Одна з них – для мого захисника, рідного.

Сорочка для захисника. Робота Юлії Мележик

– Про що ви думаєте, коли працюєте над сорочкою для конкретної людини? Що закладаєте?

– Коли вишиваєш узор – думаєш про техніку. А от коли це вже відпрацюєш, то думаєш про людину, для якої це робиш. Якщо для знайомої – пригадую якісь радісні моменти з життя, які ми пережили разом. Якщо для незнайомої – все одно починаєш відчувати цю людину. Кому з майстринь щастить побачитися зі своїми підопічними, то дійсно ці відчуття дуже вгадуються. Ось така чудова магія відбувається.

Вишиваю й бажаю цій людині здоров’я, щасливої долі, процвітання, життя у квітучій, багатій країні. Або, коли робила сорочку для полоненого, закладала туди повернення, вісточку про цю людину.

– Ви мрієте відтворити орнаменти всіх регіонів України. Як просувається задум?

– Ще до повномасштабної війни, коли я подорожувала країною зі своїми виробами, мені дуже захотілося створити для виставок колекцію рушників – які я дуже люблю – по рушнику з кожної області та Криму. І потрошку працювала над цією ідеєю. А тепер мене захопили й сорочки, тож хочу і їх навишивати на кожен регіон. Але поки що у мене в планах Луганщина. Вона славиться червоно-синіми кольорами, білим по білому вишивали також, а от її крій – особливий, який більше ніде не зустрічався.

Тож хочу поєднувати й відродження Луганщини, і про мрію не забувати – про кожну область, кожен регіон нашої України.

Юлія Мележик

Нещодавно мою улюблену Кремінську сорочку попросили на виставку. І питають: чому я обрала саме її для відтворення? По-перше, не так багато взірців збереглося, та, якщо пошукати – можна віднайти. Але це була перша, на яку я натрапила й просто закохалася. І от зараз вона для мене дуже символічна. Як Кремінна – фортеця Луганщини, як Кремінські ліси заважали окупантам просуватися далі, так і ця сорочка – оберіг, щит і символ стійкості. З цією сорочкою Луганщина тепер зі мною. І говорить про те, що Луганщина – Україна.