CNN: "Як живеться в місті Сєвєродонецьк, коли росія усього в декількох кілометрах"

Над головою гримають артилерійський обстріл, який заганяє Олександра до підвалу в глухий холод та темряву підвальних приміщень. Коли загориться світло, з’являється сім’я. Ігор, хлопчик із налитими кров’ю очима, сидить на краю ліжка. У тиші.

Більшість людей залишили місто Сєвєродонецьк Луганської області. Це чиненайдальша точка на схід, як підконтрольна Україні на даний час. Російські військові лише за пару кілометрів.

Артилерія так близько, що ви можете почути момент пострілу, свист у повітрі, а потім вибухи поблизу міської лікарні через пару секунд.

Олександр – вдівець. 1 квітня в його будинок влучив артилерійський снаряд. Відтоді він майже постійно проживає в підвалі. Він піднімається до квартири лише для того, щоб приготувати їжу, де, на щастя, ще є газ.

Як і багато хто в Луганській області, він думав, що знає, що означає війна. Яка лютує тут з 2014 року, на кордоні з сепаратистським регіоном. Його будинок також був уражений того рокут та спалений вщент.

«Я був поза цим. Коли все так повномасштабно починалося, я навіть не уявляв, що так може бути» – каже він.

Рятувальний круг Олександра – Богдан, поліцейський з міста-побратима Сєвєродонецька через річку, Лисичанська.

Його Лада 4x4 заповнена коробками з їжею, ліками та багатьма іншими предметами, взятими за особливими проханнями, які йому надійшли напередодні. І він мчить на своєму «маленькому джипі каньйонами радянських веж міста».

На вулицях міста, майже зруйнованого обстрілами, повна тиша і порожнеча. Наслідки артилерійських ударів навидноті: у снарядах, якими наповнені вулиці, розбиті вікна та закопчені стіни.

Де-не-де присутні випадкові ознаки нормального життя: літня жінка в кольоровому светрі несе свої продукти додому. Маленька дівчинка тримає маму за руку, коли вони проходять повз дитячий майданчик, розфарбований в українські жовті та блакитні коліри.

Богдан проїжджає вузькими провулками і під’їжджає до дверей, тиша яких приховує життя, що вирує внизу.

«Вода – наша проблема», – каже одна жінка Богдану, коли він несе ящики всередину. «І свічки. Тому що світло відсутнє».

Зі своєї квартири сходами спускається жінка в фіолетовому светрі Ольга.

«У мене подвійне пекло», — пояснює вона. «Мій чоловік помирає. За два місяці він сильно схуд. Живий труп. Тому це дуже страшно».

Відчиняються інші двері. Ще одна жінка середніх років, ще одна «Ольга». Вона закутається в червону сорочку, виходячи в коридор. Коли відбуваються «великі вибухи», вони йдуть до підвалу, розповідає вона. В іншому час вони перебувають вдома.

У будівлі залишилося 20 осіб. Вона каже, що буде залишитися.

«У мене болять ноги. Я ходжу з палицею. У мене є собака. Ми нікому ніде не потрібні. Ми потрібні тільки на своєму місці. Будемо чекати, поки це закінчиться», – каже вона.