Співачка із Сєвєродонецька Omelta про новий альбом, рідне місто та переселенське життя в Італіі

Сєвєродонецька співачка Omelta нещодавно випустила дебютний альбом під назвою “2022”. Це симбіоз переживань, почуттів, емоцій, які принесло повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Для дівчини це вже другий етап війни у житті. Цього разу вона постукала в її двері в Києві, з якого довелося поїхати на довгий час.

Три місяці співачка з командою прожила в Італії, де робила колаби з італійськими музикантами, волонтерила та всіляко пропагувала українську культуру.

Про італійське життя, переселенський побут, переживання за родину, волонтерство та творчі плани «Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався зі співачкою.

- Ви розповідали, що вже в 2014 році писали пісні про війну та не думали, що в 2022 році війна стане такою повномасштабною. Скільки Вам тоді було? Як все починалося?

- В 2014 році я ще навчалася в школі, це як раз був 10-11 клас. Тоді в мене була пісня про війну, ми її навіть записали, зняли кліп. Це була робота на проєкт «Відкривай Україну». Вона знайшла багато відгуків серед людей.

Потім в мене був період набору матеріалу. Останнім часом я писала англійською, але коли почалася війна знов почала робити це українською. Всі відчуття та емоції зараз найкраще передаються саме рідною мовою. Вона чуттєвіша.

- У вас дуже незвична, цікава манера співу. Це природнє чи результат навчання?

- Це природнє. Плюс мама з її любов’ю до гуртків. Вона скрізь мене відправляла. Я 4 роки займалася народними танцями, паралельно ще співом. Потім навчалася у музичному училищі ім. Прокоф’єва 2 роки. А так все, що роблю – це загалом щось своє. Не можу сказати, що я професійна вокалістка.

- А в родині є таланти?

- Родина дуже творча. Дідусь по татовій лінії був баяністом. Він просто на всіх весіллях грав, підкоряв серця. З маминої сторони бабуся дуже класно співала, та й в мами класний голос. Брат старший грає на гітарі та співає. Тобто це талант, який передається з покоління в покоління. Якщо в мами та тата це якісь задатки, то в мені це просто більше розвинене.

- Граєте на музичних інструментах?

- Я граю на гітарі. Навчалася в музичному училищі. Там дали класну основу, а далі вже сама. Проте не можу сказати, що роблю це професійно. В записі деяких пісень в цьому альбомі мені допомагали музиканти, які більш вправні в цьому. Тобто якщо це якісь складні партії чи хочеться зробити щось цікавеньке, тоді звертаюся до професіоналів.
Ще зовсім трошки граю на фортепіано.

Процес запису пісні

- Співаєте Ви давно. Але альбом це перший?

- Так, це перший альбом. До цього викладала пісню «Пошепки», яка дуже лірично-інтимна. Але зараз це вже зовсім інший рівень і зовсім інша історія.

- Ви в своєму інстаграмі дякуєте своїй команді. Розкажіть про них.

- Всі ці люди з’явилися якраз під час війни. Звичайно, до цього музика була в моєму житті постійно, я була вокалісткою в джаз-бенді. Але для мене це було більш хобі. Я писала вірші, пісні, музику – але воно лежало.

В перший день війни я знайомлюся з дівчиною, яка зараз є моєю менеджеркою. Дарина Яцюк - режисер, продюсер, дизайнер, відеограф. Вона закохалася в мої пісні і в нас вийшла колаборація. З нею ми переїхали до Італії згодом. На той момент це було єдиним правильнім рішенням, бо в Україні я не могла цим займатися. Там до нас приєдналася ще одна дівчина – графічний дизайнер Олександра Романенко. Олександра займається оформленням нашого контенту. Це моя сім’я, яка з’явилася з 24 лютого.

Команда дівчат зробила спільне тату

Коли я переїхала до Італії, нам пощастило зустріти музикантів. Один гітарист, співак - Carlo Pestelli. Але співає більше італійською, ніж англійською.

Omelta і Carlo

Другий – контрабасист Federico Bagnasco.

Omelta, Carlo,  Federico

Federico

Третій – людина-мультиінструменталіст, здається, він грає на всьому. Paolo Serazzi став саундпродюсером нашого альбому. Робив мастерінг, зведення, запис.

Paolo

Італійці на той момент нас дуже підтримали. Я була вражена тим, наскільки вони щиро і легко готові відкритися новим людям, яких вони взагалі не знають. Коли вони дізналися, що ми з України, вони настільки були готові нам допомогти. Адже допомога Україні - це не тільки волонтерство. Це й підтримка таких людей, як я, розвинення української культури в світі. Я дуже їм вдячна. Все склалося дуже класно.

Після запису "Вільна"

- Давайте повернемося до того, коли все починалося. Де вас застало 24 лютого?

- Я працювала в школі викладачем англійської в Києві. Туди я переїхала, коли вступила до університету. 24 лютого мені на восьму треба було на роботу. Відкриваю вранці шкільний чат, а там всі «Можна я сьогодні не поїду на роботу?» . І купа плюсів під цим повідомленням. В іншому чаті я дізналася про війну. В мене почалася істерика, я плакала, не знала, як реагувати. Ми з чоловіком вирішили їхати на Західну Україну, він в мене звідти. Були величезні затори. Дарина з подругою йшли взагалі через ліс, бо через затори вийти неможливо було. Тоді ми якраз проїжджали через Ірпень, Бучу, Гостомель. Потім бачити новини про ті міста було просто незмога. Якраз пісня «Вільна» про перші моменти війни. Про перші відчуття і емоції. Це був емоційний вибух.
Мої близькі були в той час в Сєвєродонецьку. Я там була на Різдво останнього разу. Пощастило його побачити цілим.

- Їм вдалося виїхати?

- Вдалося, але вийшло це достатньо складно, бо вони затягнули з цим. Коли вже снаряд потрапив у сусідній будинок, тоді батьки задумалися. Мені було важко прийняти, що я ніяк не можу вплинути на ситуацію, вмовити їх їхати. Батьки залишалися там перші два тижні. Потім приблизно одночасно виїхали і зараз розкидані країною.

- А як в результаті опинилися в Італії?

- Я вчуся довіряти своїй інтуїції. Коли випала нагода потрапити саме до Італії, я зрозуміла, що маю це зробити. Так, в Україні сім’я. Але рішення було прийняте одразу. На відстані я все рівно не змогла б допомогти батькам.

Та й взагалі, мені здається, в Італії я більше допомогла своїй країні, аніж перебуваючи в Україні. Тут ми волонтерили, плели маскувальні сітки. А в Італії ми відправляли декілька вантажів гуманітарної допомоги, виставку робили зі світлин Чернігова, просували українську культуру.
Проте зараз я вже в Києві.

Виставка

Євробачення в Турині

Виставка з українськими авторами

Український маніфест в Турині

- Яке воно, переселенське життя в Італії?

- В Україні не помічаєш буденних речей. На якому вони в нас рівні. Теж оформлення документів. Взяв телефон, зайшов до «Дії» та зробив все, що тобі треба. Не треба нікуди йти. А там треба обійти 150 інстанцій. Зовсім інша структура роботи державних органів.

З продуктами та покупками теж багато проблем. Де і як купляти. За яким графіком ходити до магазинів. Багато свят і нічого не працює. Це саме такий колорит італійський, і він дуже відрізняється від нашого.

Навіть в їжі все інакше. Ти постійно їси ту пасту. В магазинах 150 її видів. Але тієї ж гречки та інших круп не знайти.

Гречку ми шукали місяць. Я її дуже люблю, це з одна з моїх улюблених страв. Італійці ж її не використовують . В ЗОЖ магазинах знайшли зелену гречку. Спробувала здивувати італійців, які нам допомагали. Приготувала її, та це був квест. Я її смажила і вона стала такою, мішаною в результаті. Така чудна вийшла. А через місяць ми знайшли українську діаспору, вона тут дуже міцна. І вони нам порадили, де її купити. Коштувала гречка десь 4 євро.

День народження співачки 

Ще в них зовсім інша томатна паста. Щоб зварити борщ, треба додати кілька банок. Картоплі хотілося дуже. Салатів. Вони рідко їдять салати. Також в Італії немає сметани. Зробив деруни, а сметану не знайти. Все треба купляти в українських магазинах. До речі, в українському магазині зустріла хлопця з Сєвєродонецька. Раніше він працював в «Шалє».

Так, в нас різна культура. Але італійці в чомусь схожі на нас. Коли ми їм робили вареники, борщ, гречку з грибами, деруни – вони просто в захваті були. Просили рецепти. І це при тому, що вони пишаються своєю культурою, кухнею. В нас відчувався той конекшен.

Українська вечеря в Італії

- Не думали там залишитися?

- До війни не думала, що буду десь жити, окрім своєї країни. Я люблю Україну, наших людей, мені тут класно. До Італії хотіла тільки туристкою потрапити. А не затримуватися на 3 місяці. За цей час я не розглядала життя в Італії на постійній основі. Класно туди поїхати погуляти. А потім поїхати додому. Але коли туди приїздиш і намагаєшся залишитися там, це зовсім інші закони, правила, умови. Перший час нормально. А потім розумієш, що в них все по-іншому. Я спілкувалася з українцями, які там живуть багато років і усвідомила, що їм тут нелегко. Є дуже багато нюансів, до яких ти маєш бути готовим. Можливо, я б могла там пожити пів року. Але поїхати туди на довгий проміжок часу або назавжди - ні.

Перший сольний виступ на виставці

- Проте Італія допомогла Вам реалізуватися музично. Який головний меседж альбому?

- Головний меседж в тому, що всі наші почуття зараз – це нормально. Те, як кожна людина переживає війну, теж нормально. Хтось закривається, хтось, навпаки, відкривається. Знаю багатьох людей, які розуміють – завтра може не настати, треба сьогодні щось робити. Хтось впав в ступор і не може нічого вдіяти. Цей альбом про емоції, про переживання під час війни.

Є три напрямки в ньому.

«Вільна» - це я і моя громадянська позиція, мої переживання, мої відчуття, моя країна. 

Далі йде «Сумую» - це я і моя родина. Коли я писала цю пісню, то знаходилася в Києві, а мама в Сєвєродонецьку. Кожного разу, коли вона не брала трубку – в мене починалася паніка, істерика. Пісня про людей, яких не можу захистити, з якими не можу бути, але тобі так не вистачає цього родинного тепла, коли ти можеш приїхати додому, до мами, поговорити на кухні про будь-що. 

Третя пісня «Біль» – це я і моя особиста сім’я. Я і чоловік. Дуже важкий був стан в наших відносинах. Відчуття, що в тебе щось відбувається, а ти не можеш нічого змінити, вплинути. Все, що ти можеш – виплеснути свої відчуття. Проплакати, прокричати це все. Пустити це в світ. Головний меседж – не боятися відчуттів. Це твоя реакція на стресову ситуацію. Ця пісня може допомогти комусь, кому складно і хто переживає такі періоди. 

- Працюєте над новим альбомом? Як взагалі народжуються пісні?

- Є вже матеріал на англомовний альбом. Дуже багато пісень, які лежали. Зараз над ними працюємо. Є також українські. З різною тематикою. Про пошуки себе, про кохання, про вплив ковіду на життя людей – коли ти не можеш побачити близьких.

Пісня або народжується несподівано, або я нібито переживаю певний стан і він виходить у пісню. В якомусь сенсі це терапія, тому що так набагато легше переживати певні ситуації.

- Найбанальніше запитання, але про плани цікаво всім.

- План – займатися музикою. Зараз працюю над записом нових пісень. В музичній сфері треба багато чого зробити, встигнути.

А в плані життя – я розумію, що за день в мене все змінюється кардинально. Якщо є план на тиждень – це прям дуже круто.

Плюс займаюся пошуком роботи. Бо музика – це класно, але треба себе ще утримувати фінансово. Можливо, повернуся до викладання. За час війни зрозуміла, які герої наші вчителі. Усвідомлюю, що таких переживань за дітей не кожен може витримати. Це велика відповідальність. Тому я зараз не впевнена в очному форматі роботи, але дистанційно можу повернутися до викладання. Буду суміщати роботу та музичні проєкти. Зараз працюю ще над одним.