Едуард Фільчаков: "Який з мене герой? Я просто робив усе, що міг на той момент!"

Едуард Фільчаков: "Який з мене герой? Я просто робив усе, що міг на той момент!"

Нещодавно начальник патрульної поліції Маріуполя Михайло Вершинін в своєму інтерв’ю «Цензору» після полону розповів про те, як директор Східного макрорегіонального управління «ПриватБанку» Едуард Фільчаков допомагав бійцям та цивільним у Маріуполі.

Сотні військових змогли завдяки йому в нелюдських умовах відправити накопичені гроші рідним, які потребували того. На "Азовсталі" у травні вже не було ніякого зв’язку. І ніхто не мав змоги переказати кошти.

«А зарплатня ж бійцям приходила. Тисяч по 200 бовталося на картках. І при цьому практично у всіх родини виїхали за кордон. Гроші були потрібні їм страшенно. Коли чоловік знаходиться в бойових умовах під ризиком бути знищеним, а у нього є гроші... Для нього це мука. Він не може ні воювати, ні спати, ні їсти. Думає лише про те, як переправити гроші родині. А у когось на картці накопичились заощадження всієї родини. Велика сума, доступу до якої більше ні у кого не було.

Побачивши, що десятки чоловіків б’ються з цією проблемою, що у них голови забиті лише цим, почав думати, як же ж їм допомогти. В бункері, де я знаходився, працював Старлінк. Завдяки йому я міг зв’язатися з представником «Приватбанку» Едіком Фільчаковим. Ми з ним вирішили авторизувати всіх бажаючих зробити перекази через мене. Я ж особисто бачив кожного, хто приходив переказати гроші. Я їм допомагав пройти авторизацію через інтернет без зворотного дзвінка чи СМС. Мене включили в групу, де були всі оператори відділення банку. Я їм зразу "доповідав" - така сума проходить, а така – ніяк. Все зразу вирішувалося. Едік взяв на себе ризик спрощеного переказу коштів. І тим самим зробив щасливими десятки людей – хоч на пару хвилин, але щасливими. Він, до речі, коли потрібно було вивозити людей з Маріуполя, надав броньовані машини банку для евакуації. Реально врятував багато людей. А потім ще запустив систему переказу грошей з підвалу "Азовсталі" по всьому світу. От хто справжній Герой сучасності», - розповів Вершинін.

Сєвєродончани добре знають цю людину.

У «ПриватБанку» Едуард Фільчаков працює з 2008 року. В 2014 році йому довелося виїхати з рідного Алчевська, який було окуповано, до Києва. Якийсь час він пробув у столиці, а вже в 2016 році пройшов конкурс та переїхав до Сєвєродонецька, де очолив міське відділення.

Йому підпорядковувалися Сєвєродонецьк, Щастя, Новоайдар та Станиця Луганська. На Луганщині він працював до січня 2021 року. Наприкінці 2020 року у банку розпочалась реорганізація і його обрали одним з 12 керівників макрорегіональних управлінь з дислокацією в Маріуполі. Там він і познайомився з головою патрульної поліції Михайлом Вершиніним.

Про те, яким був початок повномасштабної війни в Маріуполі, про допомогу військовим та креативні рішення Едуард розповів «Сєвєродонецьк онлайн».

- Як це, коли один із героїв свого часу, в свою чергу, називає героєм вас? Чи можна вже говорити про медійну популярність?

- Насправді, я навіть маю листування, де Михайло пише мені, що я герой. А я йому відповідаю, що герой він, а не я. Який з мене герой? Я просто робив усе, що міг на той момент. Безмежно радий, що була змога допомагати за тих умов. Медійності ніякої немає, дякувати Богу. Я ніколи не афішував своєї діяльності поза межами банку, бо ми допомагали не заради піару або хайпу. Статтю я взагалі прочитав пізніше, коли люди почали обривати мені телефон. Спочатку навіть не зрозумів, потім через декілька днів прочитав текст і написав Михайлу: «Який же я герой?». А він каже: «Справжній».

листування з Вершиніним

Переписка Михайла з Едуардом

 - Ви давно знайомі з Михайлом?

 - Познайомився з ним у Маріуполі в 2021 році. Я вважаю, що з клієнтами треба працювати, зустрічатись, цього ж вимагаю і від своїх підлеглих. У нас була всього одна зустріч, десь влітку чи восени 2021 року. Більше ми не спілкувались, але були контакти один одного. Коли почалась повномасштабна війна, окрім як за своїх підлеглих, колег та клієнтів, я дуже переймався за наших оборонців, тому що було дуже багато страшних новин. Це було важко переносити. Я знав, що Михайло знаходиться там, у самому пеклі, і постійно намагався хоч якось допомогти йому, його бійцям та багатьом іншим оборонцям, з якими комунікував, в тому числі через Михайла. Можна сказати, що дуже тісно спілкуватись стали саме з початком повномасштабного вторгнення.

Вершинін та Фільчаков

Михайло Вершинін та Едуард Фільчаков

- Напередодні повномасштабного вторгнення 24 лютого у вас була інформація про це?

- Ще 23 лютого поверталися з заступником додому і саме спілкувалися з цього приводу. Були впевнені, що нічого не буде. Зазвичай, коли лягаю спати, перемикаю телефон на беззвучний режим. А цього разу забув. Ближче до 5-ї ранку мені подзвонив колега і сказав: "Едуарде Олександровичу, Ви будете лаятись на мене, але почалось - путлєр толкнул речь". Я одразу зателефонував до головного офісу і сповістив про події. Звичайно, у нас був план на такий випадок – краще бути готовим і воно не здійсниться, аніж воно настане, а ми не готові. Вирішили запускати один з обумовлених раніше варіантів. Подзвонив другу з силових структур, він порадив виїжджати з Маріуполя. В ту ж хвилину я скинув голосове повідомлення в загальний чат співробітників Східного Макрорегіонального управління (Луганська та Донецька області), в якому закликав виїжджати співробітників з Маріуполя. Десь о 6-й ранку я вже був на роботі, взяв участь у нараді з керівництвом, після чого ми вирушили в бік Запоріжжя. Нічого з речей не взяв, звісно. У тому, в чому й був, у тому й поїхав. Посеред дороги ми зупинились і думали навіть повернутися. Але вирішили трохи перечекати, подивитися на ситуацію.

Фільчаков

Едуард зі своїм заступником

 - Виїхали всі?

 – Виїхав я і невелика кількість співробітників, які вирішили прислухатися до мого заклику. Я вважаю, що найбільша біда мешканців Луганської та Донецької областей у тому, що ці люди вже пережили війну у 2014 році та думали, що буде так само. Але те, що сталося - це набагато страшніше. Пізніше, коли ставало все гірше і гірше, працівники дзвонили, просили допомогти. Але з урахуванням швидкості, з якою оточили Маріуполь, вже складно було щось зробити, залишалось підтримувати та й надалі говорити, щоб виїжджали можливими і неможливими шляхами.

 - Люди були впевнені, що Маріуполь захищений?

 - Він реально і був захищений. На мій особистий погляд, там були найбоєздатніші підрозділи. Але росіяни пройшли з Херсонського напрямку дуже швидко та вже були на підступах до міста. Буквально через декілька годин вже обстрілювалась Запорізька траса на Оріхів і можливість виїхати була тільки через Бердянськ, де вже були орки. Якби не це, його не взяли б. Він був би як Вугледар або Мар'їнка, які усі ці місяці не можуть взяти, і, я вірю, і не візьмуть.

 - У чому полягала допомога, про яку каже Михайло в інтерв'ю «Цензору»?

- 2 березня зник будь-який мобільний зв'язок у Маріуполі взагалі. Були якісь місця, де його можна було впіймати, але вони були на височинах в полі зору росіян і можна було стати мішенню.

Щоб зайти до «Приват 24», потрібно було або відповісти на дзвінок оператора, або ввести код з смс. Без зв'язку нічого, звісно, не приходило. Люди не могли зайти до свого «Привату 24». Це не було такою сильною проблемою до квітня-травня. Але коли захисники перемістилися на «Азовсталь», у них був Старлінк і якийсь зв'язок зі світом. На той час на рахунках бійців накопичилися великі суми. Люди під землею, під обстрілами. Постійно працює штурмова авіація. Одні люди гинули, інші розуміли, що можуть стати наступними будь-якої миті. У такій ситуації вони хотіли своїм рідним відправити заощадження, але не могли цього зробити. Тоді не було жодної процедури, яка б могла їм допомогти. Це потім вже запровадили можливість альтернативного входу. А тоді про це не йшлося.

 -  Як вдалося вийти із цієї ситуації?

 -  Почалось все з Михайла. Зв'язок проривався то в одного оператора, то в іншого, порядку стандартної зміни номеру не було. І з Михайлом ми зробили це за нестандартною схемою, через службову записку. Але поки міняли оператора і номер, вже перестав працювати новий номер і доводилося змінювати все назад. Допомога була, скоріше, індивідуального характеру. Але з неї виробилася певна практика. При повному підтвердженні особи, з фотографуванням з карткою або паспортом, можна було прибрати підтвердження входу через смс або дзвінок. Тобто у бійців з'явилася можливість зайти через пінкод до карти, який вони пам'ятали. Якщо вони його не пам'ятали, обирали інші індивідуальні параметри підтвердження. Я розробив певну інструкцію, створили чат з колегами, які відповідають за процедуру верифікації та змін умов входу тощо. Працювали у кілька змін і вдень, і вночі. Дуже оперативно намагалися вирішувати проблеми. Якщо в стандартному порядку треба пройти купу всього, то ми розуміли, що це можуть бути останні пів години в житті людини взагалі. Тому зробили все, що могли, аби прискорити цей процес.

Таким чином, приблизно 100 людям допомогли тільки через Михайла. Він надавав дані людини, ми підхватували чат та допомогали. Також багато хто з виробленої інструкції сам зміг це зробити.

 - Технічно це й раніше було можливе? Чи цей алгоритм народився в екстреній ситуації?

 - Технічно до війни можна було змінити телефон тим, хто за кордоном. Тому що там міг зникати зв'язок. І ми бачили, де людина. В Україні це стало можливим після цього прецеденту в Маріуполі. Нині це працює і на тимчасово окупованих територіях. Тобто за наявності мобільного інтернету людина може увійти за пінкодом.

У мене не було мети бути першопрохідником. Головне на той момент було допомогти. У «ПриватБанку» я працюю майже 14 років, і навіть більше 10 років тому і зараз, я казав: «У «ПриватБанку» можна все». Це залежить від енергії та бажання людини, яка намагається вирішити проблему клієнта. Тому все збіглося – і моє неймовірне бажання допомогти, і можливості банку, і єдність як ТОП-менеджменту, так і звичайних працівників. Чесно кажучи, у війну наш банк просто неймовірний. І це не якись лестощі, а щира правда.

 - В інтерв'ю Михайло також розповідає про броньовані машини банку, які врятували багатьох людей. Це було ваше рішення віддати їх?

 – Евакуацію проводили військові, поліція, всі захисники. Вершинін написав, що я надав машини. Не зовсім коректно, мабуть. Їх надав банк. Я лише підіймав це питання перед керівництвом і жодного разу мені не відмовили, жодного! Це і є та Єдність, про яку я казав раніше, ми всі боролись та боремося заради нашої України. В принципі, ці буси з перших днів були у хлопців. Всі вони надавалися за потребою – тим, хто евакуював поранених з «передка», тим, хто евакуював людей з-під обстрілу. У квітні залишився останній бус з 6, які ми давали. Вціліти їм було неможливо – тоді машини були витратним матеріалом. Але вони мали відповідний клас бронювання, що дуже рятувало під час обстрілів. Вони допомогли багатьом людям. У Луганську область ми також віддавали близько 6 бусів.



 - Чим ви займаєтеся зараз, з урахуванням окупації та руйнувань Маріуполя, у якому працювали до 24 лютого?

 - Ось запустив роботу відділення у Лимані. Поки їжджу з Дніпра, але скоро мешкатиму в Краматорську і займатимуся відновленням роботи відділень у Луганській та Донецькій областях. За моїми прогнозами, у листопаді щось буде класне. Це я з червня ще говорю, мене і колеги вважають занадто оптимістичним (сміється – ред.).

Лиман

 Відділення в Лимані

 – Луганська область на черзі в плані відкриття відділень?

- У нас немає пріоритету за областями, відновлюємо роботу там, де це можливо. Але на Луганщині звільнені поки що села та селища на кордоні з Донеччиною. В нас там не було банкоматів, терміналів самообслуговування. Їх розміщення до війни було б збитковим для банку. Наприклад, у місті Петрівка біля Щастя ми встановлювали і термінал самообслуговування, і банкомат. Але через 3 місяці ми їх зняли, оскільки вони були нерентабельними і збитковими. Так і тут.

Але є варіанти. Наприклад, якщо відкриються магазини чи аптеки – вони, працюючи з нашими терміналами, зможуть видавати готівку клієнтам. Є механізм, який дозволяє зняти готівку при придбанні товару. І це дуже гарна можливість.

Тобто варіанти того, як працюватиме наш банк там, є. Але в цих населених пунктах поки що потреби в нас немає - там майже немає людей, постійні обстріли. Це поки що не на часі.

 – Ви вже побували у звільнених населених пунктах. Яку картину побачили?

 - Коли я заїхав до Лимана, написав колегам – «Я в Лимані, Буча відпочиває». Але за кілька днів заїхав до Святогірська і написав, що Лиман відпочиває. Людей дуже мало і там, і там. У Святогірську десь 600 людей. Там поставили банкомат наші колеги з "Ощадбанку" і вони задовольняють потреби клієнтів. У Лимані ми запустили банкомат, термінал самообслуговування. За деяких даних, там приблизно 6900 людей. Люди повертаються, але поки що не масово. Але все відновлюється так швидко, що я впевнений у щонайшвидшому відродженні. Пам'ятаю, як я їхав зі Святогірська і повертався через Ізюм, бо вважав, що назад по переправі не проїду, машину точно "залишу" на ній. Так ось те, що мене вразило надзвичайно - на в'їзді до Донецької області вже в середині жовтня, ви не повірите, але ремонтували асфальт. Емоції та гордість мене переповнювали. До речі, декілька днів тому, коли їхав з Лиману, там теж ремонтували дорогу. Такий народ неможливо перемогти.

Едуард Фільчаков

 - Скільки часу знадобиться, щоби налагодити банківську систему хоча б на примітивному рівні?

 - Є робоча група з відновлення, яка цим займається і розробляє план. Найперше – це розмінування. В ідеалі ще б світло та зв'язок з інтернетом. Цього вже достатньо для початку роботи. До Лимана люди приїжджатимуть з 10-00 до 16-00 у вівторок та четвер, поки ситуація не покращиться. Коли це станеться, тоді вже збільшимо кількість робочих днів. Якщо людей стане більше, частіше виїжджатимемо.

Ще залежатиме від того, що з відділеннями. Ви ж бачили, що з моїм відділенням у Сєвєродонецьку трапилося. Цього року відновлювати його точно ніхто не буде.
Але можу сказати, що ми мали кейси, коли навіть швидше ніж за місяць відновлювали роботу відділення.

Сєвєродонецьк

Відділення у Сєвєродонецьку

 - Після побаченого є надія на те, що там знову буде нормальне життя?

 - Я був у Ірпені. Осад залишився дуже сильним. Думав увесь час, що там у Маріуполі. Потім приїхав до Ізюма, Святогірська, Лимана – не побачив нічого вцілілого. Це дуже страшно.
Проте я впевнений, що після деокупації світова спільнота навипередки бігтиме і змагатиметься, хто з якого населеного пункту зробить найкрасивішу «цукерку». Я впевнений, що наступного року все відновиться та відбудується. Я вірю у перспективу.

 - Це дуже оптимістично звучить…

 - Знаєте, іноді мене клієнти називають «приватбанківським Арестовичем». А я кажу на це - слухайте в мене в підпорядкуванні понад 500 людей, яких я теж налаштовую на роботу, заспокоюю, тож давайте буду і Вас (посміхається – ред.). І дуже радий що вони надихаються, тому все буде Україна!

Едуард

 - Чи є сума втрат банків на Донбасі?

 - Впевнений, що кожен банк рахував втрати, це і гроші, і обладнання, і приміщення. Але найбільші втрати - це здоров'я та навіть життя співробітників. На жаль, втрати не оминули і нас...

 - Після деокупації повернетесь до Донбасу? Чи тепер мрієте про спокійніше місце?

 - Ми з командою маємо великі плани щодо "перевиховання" людей у Луганську та Донецьку з погляду «ПриватБанку». Я маю на увазі те, що люди жили понад 8 років в ізоляції, тож треба буде створювати "ідеологію" та привчати людей до фінансової грамотності. Я сам із Алчевська. Впевнений роботи буде дуже багато, але я люблю швидкий темп і величезне навантаження. Щодо спокійнішого місця, то, можливо, коли ми вже Луганщину та Донеччину піднімемо до рівня "колишньої слави" станом до 2014 року (коли були дуже гарні показники) і коли там будуть найкращі відділення, а моя мрія - тільки кращі відділення в кращих місцях, тоді я, можливо, подумаю, про переведення. Але, гадаю, найближчі декілька років це не на часі.
 

Ваша оцінка: Нет Середня: 4.7 (6 голосів)