«Після перемоги не може бути «лагідної» українізації, ми бачили до чого це призводить». Як підприємець з Луганська став боронити кордони України

Валерій Колодочка – корінний луганчанин, підприємець, викладач, двічі переселенець та патріот України. У 2014-му, після захоплення рідного міста, виїхав з родиною до Сєвєродонецька.

В Луганську він працював в банківській сфері, в податковій службі. Перед подіями 2014-го разом з партнером почав розвивати бізнес. Відкрив кав’ярню, турагенцію, аптеку, та попрацювати вдалося лише чотири місяці. Все майно в Луганську порозкрадали мародери.

В Сєвєродонецьку спробував відродити бізнес. Туристичний напрям не був в ті роки популярним, тому він винайняв приміщення млинцевої, придбав обладнання та почав випікати млинці під власною торговою маркою. «Пан Млинець» став першим в Сєвєродонецьку закладом, де відвідувачів обслуговували виключно українською.

«Наш бренд став впізнаваним, я вже планував розширювати мережу, брав участь у грантових програмах. Але прийшла пандемія, мене зачинили на два місяці, продукти зіпсувалися, персонал розбігся. Після другої хвилі коронавірусу в мене вже були великі збитки. Я став думати, що робити далі».

Разом з колишнім колегою я створив консалтингову компанію. Я фінансист за фахом, знаю, як супроводжувати підприємства з бухгалтерського обліку. Я підбирав персонал, бухгалтерів, ми зняли офіс. Рік працювали, потроху розросталися, знаходили клієнтів. Переважно серед наших Луганських фермерів. Допомагали їм вести облік, бо справа була досить запущена, а вони хотіли виходити на певний рівень.

Так працювали до лютого 2022 року, коли почалось повномасштабне вторгнення. На сьогодні ситуація така: офіс в Сєвєродонецьку розбитий, квартири зруйновані. Кілька тижнів ми з родиною переховувались у бомбосховищі.

Я одразу пішов до місцевої самооборони, там видали посвідчення і ми патрулювали місто, щоб не допустити мародерства, розшукували тих, хто ставить «мітки». Потім набирали пісок для укріплень, але якоїсь чіткої координації дій не було. Я сам вирішив робити щось корисне, вивозив людей на залізничний вокзал Лисичанська до евакуаційного поїзду. Кілька днів їздив своєю автівкою, як міг допомагав, допоки не пробив два колеса та не скінчився бензин.

Тоді я вже прийняв рішення вивозити родину, бо ситуація з кожним днем погіршувалась. Двома автівками ми виїхали з Сєвєродонецька у березні. Вирішили залишитись у Черкасах, бо там були знайомі, якась підтримка. Я намагався влаштуватись на роботу, але безуспішно. Кілька місяців я займався волонтерською діяльністю в міжнародному відділі, займався пошуком організацій, які могли б надавати гуманітарну допомогу українцям.

Паралельно я встав на облік до військкомату та був призваний до прикордонних військ. Наразі служу на кордоні з Білоруссю.

«Так вийшло, що я вже вдруге змушений був покинути свою домівку, але маю зазначити, що Луганськ у 2014 «оттделался легким испугом», порівняно з Сєвєродонецьком у 2022-му. Таких сильних обстрілів там точно не було. Луганськ обстрілювали сепаратисти, щоб навести паніку. А Сєвєродонецьк просто знищували артилерією».

До моєї доньки в квартиру влетів снаряд з «Граду», пощастило, що її не було вдома. Уламки розбили стелю, повністю зруйнували все оздоблення. До мене також два рази «прилітало», вибило вікна та двері, потрощило меблі. Такого жаху я раніше ніколи не бачив. Щоб обстріли були щогодини, й такі щільні. Потім почались проблеми з водопостачанням, з продуктами. На моїх очах місто рівняли з землею.

Пригадую, як в перші дні після вторгнення я йшов вулицею Сєвєродонецька, та почув розмову про те, як швидко окупанти просуваються, сказав що так само швидко їх звідси й випруть. На що одна жіночка істерично розсміялася, та сказала, що нарешті «наших дождались». Але було дуже багато патріотично налаштованих людей, які не хотіли цього, які максимально протистояли, як могли.

В Луганську теж були такі люди, але не було українського інформаційного поля. Сепаратисти одразу захопили телевежі, було багато проросійської пропаганди. В місті багато людей було проти «референдуму», але картинку зробили таку, що переважна більшість чекає на «руський мир». Але це було не так, влаштовували мітинги проукраїнські, які розганяли люди, що завозились з Ростова. Стало небезпечно, і багато хто боявся тоді виходити.

Поліція та силовики не протистояли сепаратистам. Я бачив, як виводили десятки поліцейських з відділків. Вони залишали зброю, оснащення. Теж саме і з СБУ відбувалося. А в Сєвєродонецьку, я вважаю, вже було реальне протистояння. Якби не російська тактика «спаленої землі», місто можна було б утримати.

З Сєвєродонецька виїхали майже усі, на мою думку, залишилось близько 10% жителів, але й серед них не всі підтримують росію. Здебільшого це маргінали, які залишились пиячити, грабувати та мародерити. Сєвєродонецьк дуже сильно постраждав, як і Лисичанськ, Рубіжне й інші міста. Ситуація вийшла з під контролю. Протистояти такій навалі артилерії просто неможливо було.

Я всім радив виїжджати, кому зміг, допоміг виїхати. Ну а хто залишився, вони, нажаль, зробили свій вибір і тепер опинились посеред гуманітарної катастрофи. Що там буде взимку – страшно собі уявити.

«Коли я відкривав кав’ярню в Сєвєродонецьку, українська мова ще не була розповсюджена в сфері обслуговування, як це потім прийняли на законодавчому рівні. Але я одразу переклав меню, зробив дизайн з українським колоритом, сам завжди обслуговував клієнтів українською. Це був, мабуть єдиний такий заклад, ще до того, як Львівські круасани» прийшли».

Переважна більшість людей ставилась до цього позитивно, але були й одиниці, такі, що «ми з Донбаса», розмовляй з нами російською. На що я відповідав, що Донбас – це Україна, тому я й розмовляю українською, а вам не забороняю розмовляти як зручно. Деякі дивувались, питали, «а ви, мабуть з Західної України?», а я відповідав, що з Луганська. І це ще більше подиву викликало.

А були й такі клієнти, які приходили поспілкуватись саме українською, приводили дітей. Часто приходив дідусь з онуком, якому це дуже подобалось. Він зі мною говорив, задавав питання. Ну а потім вже закони вступили в дію, що зобов’язали касирів у супермаркетах обслуговувати державною мовою.

Справа в тому, що й Луганськ був майже повністю україномовним до примусової русифікації. Усі про це знають, але сталося те, що сталося, ніхто за 30 років не намагався цього змінити, і тепер ми бачимо результати. На мові спекулюють, намагаються наратив «русских городов» використовувати у власних цілях.

«Я вважаю, що після перемоги на Луганщині не може бути «лагідної українізації». Якщо ми продовжимо поводитись, як поводились, дуже важко буде повернути туди українську культуру. Ми не маємо підлаштовуватись під те населення, яке там зараз. Потрібні чіткі правила, закони, які будуть регулювати статус державної мови».

Ті люди, які будуть до цього готові і захочуть жити в Україні, мають пройти тест на знання мови для підтвердження громадянства. Для територій, які понад восьми років були в окупації, це нормально. А інших ніхто не тримає, нехай їдуть «на росію».

Тож, на мою думку, потрібно буде проводити жорстку політику. Тут Україна, тут українські закони, мова, школи. Тут все українське, і якщо це вас не влаштовує, їдьте, куди схочете. Але ніхто вам не буде давати рік чи два збори. Цей час пройшов.

Проблеми з тим, щоб вивчити мову, хоч українську, хоч китайську, немає ніякої. Є лише небажання. В своїй країні не знати мову і казати, що я розмовляю виключно російською, це неприпустимо. Ми бачимо, чим закінчуються такі компроміси. Країни Балтії свого часу правильно зробили, коли відмовились від російської. Можливо, якби ми пішли цим шляхом, не було б зараз війни та окупованих територій.

Чомусь Литва, Латвія, Естонія це зрозуміли свого часу, зараз схожі процеси відбуваються в Казахстані. А деякі українці, чомусь, навіть після дев’яти місяців війни не можуть зрозуміти, що там, де лунає російська мова, скоро поїдуть російські танки. Бо їх постійно хтось принижує, лишає прав тощо. Коли ми прийдемо, звільнимо свої території, люди, які там живуть, повинні будуть зрозуміти, що тут більше не буде якихось «днр/лнр», а тим паче росії. Кому це не сподобається, будь-ласка, ідьте туди, де вам буде зручніше жити.

«Зараз я служу з багатьма хорошими людьми, з різних регіонів України. Велінням долі я потрапив до Луганського прикордонного загону. Там служать багато хлопців з Луганщини: з Сєвєродонецька, Старобільська, Марківки, Новопскова. А також з Закарпаття, Гостомеля, Мукачево й так далі. Усі різні».

Є ті, хто російською розмовляє, є й ті, що українською. Але усвідомлення є, що коли ти український військовий, має бути те, що тебе відрізняє. Свій-чужий. Було багато ситуацій, коли заходили російські ДРГ, і саме українська допомагала їх виявити. Мова – це теж зброя, чіткий маркер. Тому багато військових з Луганської, Донецької, Харківської областей свідомо переходять на українську мову.

У нас панує дух братерства, відповідальності за охорону, захист своєї країни, людей, які тут живуть. Я на власні очі бачив, що відбувалось в Гостомелі, тому й вирішив далі не виїжджати. Я двічі переселенець, покинув Луганськ, покинув Сєвєродонецьк. Та коли постійно відступати, вороги будуть йти та захоплювати місто за містом. Якщо всі поїдуть, від нашої країни нічого не залишиться.

Ми маємо зупинити окупантів, викинути звідси, і потім реорганізувати наше суспільство. Вже зараз ми маємо також воювати й на освітньому фронті. Просувати наші традиції, нашу культуру, мову саме серед дітей, молоді, покоління, що зараз народжується, росте та мужніє.

Бо за вісім років в Луганську виросло покоління, яке не знає, що таке Україна, не чуло української мови. Нам буде дуже складно донести до них, що відбулося. Моє покоління теж жило в радянському союзі, ходило в червоних краватках, співало комуністичні гімни. Але з часом прийшло розуміння, що це не наш шлях, не наша історія, нам це нав’язали. Тому роботи буде багато, і якщо закостенілі дорослі не зможуть сприйняти дійсність, я маю велику надію на дітей та молодь.