Волонтер Ольга Зайцева: "Я багато де була, але таких людей, як на Луганщині, не зустрічала, чесно!"

Ольга Зайцева – волонтерка, яка евакуює людей із найгарячіших точок фронту. До неї звертаються за коментарями багато засобів масової інформації (в тому числі, міжнародні), її фотографії та відео розлітаються як офіційними джерелами, так і соцмережами.

Ользі 31 рік, до повномасштабної війни росії проти України вона близько 9 років працювала аудитором-економістом вугільної компанії у Дніпрі. Перед Новим роком звільнилася та вирішила змінити життя. Каже, що набридло одне й те саме, хотілося чогось іншого. 24 лютого разом із сім'єю та собакою вони переїхали до сестри у приватний сектор. А вже 25 лютого вона поїхала до місцевого гуманітарного штабу та почала допомагати, координувати процес. Довгий час працювала там. Згодом почала виїжджати в гарячі точки і розвозити гуманітарну допомогу людям.

Ольга згадує, що у березні ніхто з водіїв не хотів вирушати до Покровська, погодився лише один. Сьогодні вони сміються з того, що боялися їхати до відносно спокійного тоді міста, а зараз вже без страху оминають міни, та й до обстрілів звикли.

В інтерв'ю «Сєвєродонецьк онлайн» Ольга розповіла, чим живе сьогодні звільнена Луганщина, з чим довелося зіткнутися людям і як сьогодні українці допомагають один одному.

 - Де ви зараз більше перебуваєте у відрядженнях?

 - Наразі частіше на Луганщині: Невське, Макіївка. Звідти я вивезла вже всіх людей, які мали бажання евакуюватись. Доставили їм гуманітарну допомогу: медикаменти, продукти харчування,засоби гігієни, будівельні матеріали. Навіть під обстрілами вони намагаються щось відбудовувати! А ще привезли їм старлінк, генератор. Зараз без цього ніяк. Ці населені пункти повністю знеструмлені ще від самого початку повномасштабного вторгнення.

В Макіівці важче, там майже немає вцілілих будинків. Вивезла близько 47 людей звідти, 30 ще лишаються там. Серед них двоє дітей. Я просто не можу навіть доїхати туди.

Загалом із Макіївки та Невського вивезли близько 100 людей.

На Донеччину теж їздимо: Бахмут, Сіверськ, Соледар, Вугледар, Павлівка.

 - Люди охоче виїздять?

 - По-різному: хтось одразу, хтось тоді, коли вже зруйноване житло, а хтось приймає рішення залишатись, навіть попри зруйновані будинки. Я їду, коли люди вже точно кажуть, що вони виїжджатимуть. Буває, що рішення змінюють.

Як тільки Невське деокуповали, я одразу зв’язалася зі старостою, попросила список людей, які готові виїхати. Приїжджали та щодня вивозили людей. Хтось одразу погоджувався, хтось ні. 2-3 тижні працювали. Як тільки звільнили Макіївку, зробили те саме. Із військовими заїхали туди. Там також контактували зі старостою.

 - Звідки їдуть більш охоче?

 - З деокупованих територій Луганщини виїжджають більш охоче. До того ж, в області просто нема вже живого місця! Там немає неушкоджених будинків: залишилися у когось фундамент, у когось каркас. Люди розуміють, що попереду зима.

 - Найменший вік евакуйованих?

 - На Луганщині була дитина - 3 рочки, дівчинка. Був хлопчик Ваня, 5 років. Я бачила дуже багато всього і здавалося, що звикла до всього. Але коли я побачила сивого хлопчика 5-ти років, це мене підкосило. Вони були в окупації із 3 березня, просто не змогли виїхати. Наразі він виїхав разом із мамою, все зараз у нього добре. Розповідали багато історій, як їх кривдили кадировці. Люди намагалися не виходити із будинків. Дідуся побили. Староста розповідав, що на нього тисли з усіх боків.

Старосту Макіївки приковували до батареї і так вона сиділа у спортивному залі школи. Її били, струмом катували. Окупанти прийшли до неї та зажадали списки людей, військових. Але почули у відповідь: «Немає у нас військових!”. Після цього жінку катували, на розстріл водили. Вона навіть з чоловіком прощалася! Так тривало десь 2 тижні. Щоразу били. Шукали, де вона сховала українські прапори.

Дуже багато проукраїнських людей там. Я давно не бачила таких.

 - Тобто розповіді про просійський Донбас неправдиві?

 - Я багато де була, але таких людей, як на Луганщині, не зустрічала, чесно. Вони всі розмовляють українською, люблять Україну і ненавидять «лнр» та росію.

 - Ви буваєте на звільненій Луганщині. Чи готуватися нам до масових поховань, як це було у звільнених до цього населених пунктах?

 - Бачила багато трупів росіян. Це правда. Односельців вивозили або до Сватового, або до Рубіжного -  у так звану  "евакуацію". Проросійські виїхали одразу. Проукраїнськи налаштовані - чекали Україну. Масових поховань цивільних у звільнених селах немає.

 - А яка ситуація із тваринами?

 - Це для мене болюча тема. У Макіївці багато коней, корів убитих. Лисички лежать. Собаки їдять убитих корів, свині також.

Думала вже: може, організувати машину та вивезти всіх свиней, корів? У Невському ще хоч хтось піклується про них, у Макіївці на вцілілих вулицях живе до 10 людей, там просто навіть нема кому давати ладу.

Собак намагаюся забирати. Хоча б тих, кого можна влаштувати. У нас переповнені всі притулки для них. Моя мрія – організувати великий притулок для тварин.

 - Багатьох тварин кинули люди?

 - По-різному. Здебільшого залишають. Були випадки, коли собаки сиділи на ланцюгу. Відрізали його або перестрілювали.

 - А тих, що ви вивезли, розбирають?

 - Забирають. Багатьох прилаштували. Одні люди розводили мисливських псів і кинули разом із цуценятами. З-під обстрілів вивезли двох собачок, ті просто застрибнули до нас в автівку.
Маленьку вже забрали. Велика ще у шелтері.

 - Правда, що росіяни ображали тварин?

 - Так, розповідали, що собак розстрілювали, та й загалом ображали тварин.
До того ж, сильно мародерили. Навіть дитячий старий триколісний велосипед винесли, виделки, ложки.

 - Що найважче бачити?

 - Тяжко бачити, як люди плачуть, розпач у їхніх очах. Коли їм кажеш: “Поїхали!”, а вони – «А кому ми там потрібні?». Страшно, коли чоловік плаче. Це особливо щемливі моменти.

У Сіверську вивозила чоловіка із дружиною. До того 2 тижні були сильні обстріли. Палав будинок, люди вибігали. Я допомагала йому дійти, бачу – щось не те. А на нервовому ґрунті чоловік осліп. Він мені й зараз телефонує. Нині до нього почав потроху повертатися зір. Зараз він перебуває на заході країни.

 - Вам багато довелося пережити в своїх поїздках?

 - Потрапляла під обстріли багато разів. У Соледарі отримала контузію. На одне вухо погано чую. Влітку поїхали забирати людей. Стояли на трасі, до міста не можна було тоді потрапити. Ми поїхали за адресою. Все горить з усіх боків. Йшла до будинку, там була жінка з дитиною. Дівчинка п'яти років не розмовляла взагалі зі страху. Тільки другого дня зателефонувала і сказала мені: «Привіт, Олю!». У них ще 8 кошенят було.

Я підходила, до хати прилетіло. Мене відкинуло. Потім сиділи з людьми у підвалі, але пізніше, коли трохи стихло, виїхали-таки. Після цього продовжили евакуацію. Увечері вже почувалася погано. Зрозуміла, що контузія.

 - Ви проходили якусь підготовку?

 - Підготовки не проходила. Багато спілкуюсь із військовими, дослухаюся до них. Дуже багато хто допомагає, супроводжує. Це гріє душу.

 - А рідні як сприймають вашу діяльність?

 - Це проблема. Спочатку нервували. Підтримували, але переживали. Дитина, 11 років моєму Єгорові, підтримує мене і пишається. Я не показую йому війни. Огороджую сина. Зідзвонюємося із ним постійно. Але я маю змогу знаходитись і з ним, і на виїздах. Приділяю час і Єгорові. Це для мене важливо. Запрошували до лав ЗСУ. Але я не можу покинути дитину. Тому обрала волонтерство. Тут я сама розподіляю свій час.

 - Проходите психологічне розвантаження?

 - Так, проходжу психологічні тренінги. Плюс у мене сестра-психолог. Я абстрагуюсь. Не пропускаю все крізь себе. Відпускаю ситуацію. Хоча з багатьма людьми й досі зв'язок підтримуємо.

 - Які головні уроки винесли для себе?

 - Все матеріальне не таке важливе. Ні за що не можна триматися. Треба берегти себе. Життя – найцінніше. Багато хто тримається за будинки, цінності. Це все не врятує.

  - Люди активно донатять?

 - Дуже мало донатять. А у нас за тиждень лише 15 тисяч на паливо іде. Підтримують люди з інших країн, друзі. Нещодавно відкрила благодійний фонд, щоб писати гранти. Вже соромно постійно просити. А так ми зможемо реалізовувати проєкти – шелтер, притулки для тварин, гуманітарна допомога для цивільних та військових.

Також намагаємось звернути увагу всього світу на те, що відбувається там, куди не кожен наважиться поїхати і де потрібна допомога цивільним.

Нам допомагають міжнародники й досі. Ті самі гуманітарні пакети - World Central Kitchen, ООН, «Ангели спасіння».

 - Чого найбільше потребують люди?

 - На Луганщині -  в Макіївці, Невському - бракує гігієнки, миючих, а запаси їжі є. Просять хліб чи борошно, щоб хліб пекти. Комунікацій немає, але вони мають печі.

 - Якщо б ви точно знали,що вас почують, що б сказали в першу чергу?

 - Щоб люди цінували життя, берегли себе і шанували один одного. Не тримали дітей під обстрілами. Після одного з інтерв'ю мені писали, що все це монтаж, неправда. Люди не вірять або є абсолютно байдужі до того, що відбувається там, на “нулі”. Мені абсолютно не зрозуміло, як можна бути спокійними, коли навколо стільки страждань та руйнувань?

 - Наостанок. Ви буваєте там, куди не кожному можна. Які настрої у бійців?

 - Настрій у хлопців добрий. Усі усміхнені. Просять насіння солоне. А так у них є все. Вони всі чисті, красиві, встигають навіть дати випрати речі, коли я їду до Краматорська. Доглядають за собою дуже.

Настрій бойовий. Але на Луганщині дуже складна ситуація. І нам, кожному на своєму місці, варто тримати стрій і наближати Переможний Мир!