Катерина Тарасенко: "Хочемо почати будувати житло для тих переселенців, яким нікуди повертатися"

Катерина Тарасенко – переселенка з 8-річним стажем. В 2014 році вона поїхала з рідного Алчевська і більше ніколи там не була. Поживши півроку в різних містах, врешті-решт вона переїхала в Карпати. Спочатку жінка з сусідкою заснувала фермерське господарство, яке стало своєрідною візитівкою краю.

Але жінка змогла не тільки побудувати ферму, але й знайшла кохання - одружилася з Віктором Борисовим. А в 2021 році - і партнера у справі – Василя Загородного. Нині разом з фермерами Стрийщини та Дрогобиччини (село Уличне, Надія та Ігор Гриньків) вони займаються новим проєктом – сільськогосподарським кооперативом «Карпатські ґазди».

У цьому році, з початком повномасштабної війни, Катерина зрозуміла, що не може стояти осторонь. Тому замість розвитку туризму, почала допомогами людям, що тікали від війни або через бойові дії, або через окупацію. Бо вони повторювали її історію. І це не могло не відгукуватися їй. Так з’явився прихисток «Дах над головою», в якому протягом майже десяти місяців зупинилося майже 400 людей.

Жінка залучає людей до роботи в прихистку та на фермі. Однак зазначає – тільки за бажанням.

Катерина мріє побудувати для переселенців будинки, щоб подарувати людям надію та шанс на нове життя.

Свою історію вона розповіла «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Ваш переселенський досвід почався 8 років тому. Можете згадати свій 2014 рік?

 - В 2014 році я поїхала з мого рідного Алчевську до Лиману, няньчити свою першу онучку Алісу. Саме там почалися перші обстріли, звільнення міста. Ми все це чули, спостерігали. Зараз, порівнюючи з цим роком, розумію, що то були іграшки. Наразі там знищені будинки до фундаменту.

Тоді ж, в перше перемир’я, виїхала до Харкова, а звідти планувала до Чернівців. Але в місті в мене вкрали сумочку з документами, грошима, особистими речами. Я потрапила в лікарню, пробула там 3 тижні. Пізніше мої друзі запропонували поїхати в Одеську область. Були проблеми з переїздом, бо до потягу без документів не пускали, а в мене на руках була тільки довідка про втрату. Було трохи важко, але доїхала і прожила там 2 місяці.

Потім прийшлося їхати до Києва, в Головне управління Пенсійного фонду. Там теж на мене чекали 4 лікарні. І все це вперемішку з пенсійним фондом з приводу повернення виплат, бо пенсія була єдиним джерелом існування на той час. Там минуло 4 місяці.

Згодом повернулася у звільнений Лиман до сина. Але я там пробула лише кілька тижнів. Зрозуміла, що там я жити не зможу, не хочу. Син залишався в Лимані до 2 березня цього року. Зараз він на фронті. 8 березня записався в 24 ОМБР. Він погано бачить, але сам захотів. 5 місяців був під Бахмутом, потім під Херсоном, Києвом, а зараз під Бахмутом знов. Невістка з онуками переїхала до Києва.

 - Коли востаннє були в рідному місті?

 - Алчевськ та свою маму, яка померла цього року і я навіть на похорон не змогла поїхати, бачила 5 травня 2014 року.

Нещодавно фейсбук мені нагадав допис за 1 січня 2015 року, де я написала, що шукаю хатинку в лісі. Хотіла здійснити мрію свого життя, жити біля лісу та річки. Вже ж нібито і пенсіонерка. Почала шукати через гугл-карти місце, де б можна було орендувати хатинку. Про покупку мова не йшла, бо в 2010 році в мене була травма, я довгий час провела і лікарні. Всі заощадження були витрачені на можливість мого подальшого життя. З доходів була лише пенсія. Тому обирала село без опалення газового, без водоводу, щоб стягнути. Я побачила оголошення, що турбаза «Карпатські полонини» в селі Орів на Львівщині приймає переселенців на деякий час безкоштовно. Я купила квиток і переїхала.

 - А ви взагалі мали сільський досвід?

 - До цього я ніколи не була в селі від слова взагалі.

 - І не було страшно?

 - Знаєте, у мене не існує поняття страшно по відношенню до побутових речей.
Я оселилася на турбазі, познайомилася з продавчинею у місцевому магазині та почала шукати житло. За 5 днів люди знайшли мені хатку, де я прожила 2 роки. Мені допомогли з речами, посудом, копанням городини. Трошки колись на землі я вирощувала, то й тут теж – салат, шпинат, руколу. Люди ходили і дивилися, що то таке на грядках. Було цікаво спостерігати за реакцією. Тоді я усвідомила, що в Карпатах дуже важка земля. А мені за два місяці подарували козу, прибився пес, кошеня підкинули. Купила курочок. Стала господаркою. Робила те, про що мріла. Так минув рік. Я прийняла рішення, що займатимуся тваринництвом. Але корів я боюся й досі, тому кози стали ідеальним варіантом. За рік у сусідки згоріла хата і я забрала її до себе з 3 дітьми. Теж Катерина.

 - Так почалася ферма «Двох Катерин»?

 - Так. В той же час я побачила інформацію про гранти для переселенців. В минулому житті я була експерткою з маркетингу, писала гранти. Тому мені відгукнулось. І ми виграли перший грант. Не чекаючи грошей, за пенсію та запозичені кошти, купили козочок, продавали молоко, потім спробували робити сир. Рецепти брали з Інтернету. Потім я цілеспрямовано вже шукала грантові програми, на третьому гранті нам запропонували переїхати в село Тухля. Ми там орендували спочатку дві напівзруйновані хатинки, а потім стару колгоспну ферму. Але вона була в приватній власності і оренда була шаленою. Але ми витримали цей тягар, тому що задіяли туристичну складову. В той час в мене з’явився чоловік. Ми вже три роки, як одружилися. Я мала досвід викладацької діяльності, колись викладала промисловий маркетинг. А до того ж чоловік інструктор з туризму. Ми організували розваги для дітей, відпочинок. Це було цікаво.

«Ферма двох Катерин» існувала 5 років. Катерина варила сир, її старший син, коли не вчився - козами. Ми з чоловіком зранку годували-доїли кози, потім приймали туристів, працювала над просуванням ферми. Виграли кілька грантів, конкурсів. За цей час наша ферма стала однією з найпопулярніших гастролокацій Львівщини. Нам вдалося посісти п’яте місце в конкурсі крафтових сироварів, взяти спеціальний приз «Зроблено жінками», перемогти в конкурсі «Я зможу» від Фонду Олени Пінчук та взяли друге місце в конкурсі грантових заявок від міжнародної корпорації Corteva Agriscience у програмі TalentA.

 - Але ваші шляхи з Катериною розійшлися?

 - Восени 2021 року ми вирішили з Катериною розійтися. Різні інтереси, різні плани – кожен вирішив йти своїм шляхом. Я переїхала до чоловіка у Львів, займалася копірайтингом. До того, в 2020-му ми виграли міжнародний грант, умовою якою було створити сільськогосподарчий кооператив для місцевих мешканців. І ми це зробили. Але він стояв до весни 2022 року без діяльності. Коли почалася війна, до мене звернулися члени кооперативу і запропонували, щоб він запрацював. Так ми переїхали в Стрийський район, село Загірне. Але замість того, щоб зайнятися господарством, прийшла думка створити прихисток для переселенців, бо я одразу згадала, що пережила сама. До того ж, було пусте приміщення. Раніше там хотіли зробити тренажерний зал та сауну, але зараз це було не на часі. І ми організували прихисток.
Ми отримали гранти, я зайнялася просуванням кооперативу «Карпатські ґазди». Ми розводимо кіз, свиней, курей. Зробили туристичну локацію з риболовлею, а також будуємо глемпінг. Село розташоване між Львовом і Карпатами. Якщо люди не хочуть їхати в гори, можуть завітати до нас.

В наступному році в планах розбудова фермерсько-туристичного простору. Починаємо будувати, це розтягнеться на 3-5 років.

До мене вже звертаються турагенції, з якими ми працювали раніше. Згодом відновимо маршрути. Навіть в міжсезоння були нещодавно 2 родини на фермі.

 - Коли почали звертатися перші переселенці?

 - 26 лютого приїхали з чоловіком до кооперативу, почали прибирати приміщення. 28 лютого вранці мені зателефонувала дочка моєї подруги, киянка. Я запропонувала їй та родині приїхати. Наступного дня вони були у нас. Також приїхали друзі, потім друзі друзів. До 14 березня у нас проживали 68 людей. Більшість пізніше познаходили житло або виїхали за кордон. Але є люди, які мешкають вже майже 10 місяців. Я наразі теж там живу.

Люди міняються, на початку були більше переселенці з Київської та Харківської областей, зараз інша хвиля – південь та Донбас. Це інваліди, люди передпенсійного віку і пенсіонери. Ще одна багатодітна сім’я та дві родини, які живуть поруч з нами у будиночках. Ми ними опікуємося, допомагаємо продуктами, ковдрами, ділимося гуманітаркою.

Зараз в нас 38 людей.

 - Є переселенці з рідної Луганщини?

 - Так. З Луганщини – це Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасна. Проте більше переселенців з Донеччини – Бахмут, Лиман. Також є з Запорізької та Херсонської області.

 - Скільки кімнат у вас?

 - У нас 11 окремих кімнат і загальний зал, де проживають одинокі люди. Родинам намагаємося надати кімнати.

 - Долучаєте їх до роботи?

 - За бажанням люди долучаються до роботи. Є такі, які самі питають, чим вони можуть допомогти. Є жінка, яка з сім’єю прибирають три поверхи. Дві жінки працюють на кухні. Чоловіки більше допомагають на фермі, чергують в котельні, рубають дрова. Є і ті, хто взагалі нічого не хоче або не може робити. Але силоміць ніхто не змушує.

Проте є різні люди і тому ми придумали фільтраційну програму. В нас був період, коли приходили алкоголіки, які напивалися і билися. Ніби нормальні чоловіки зовні. Божилися, що не вживають. Але складалося по-іншому. Мене в поліції вже впізнавали за голосом, бо водилося звертатися, щоб виселяти таких. Таких більше не приймаємо. Наразі у нас живіть багатодітна сім’я, 14 інвалідів 1 та 2 групи. Тому довелося придумувати такі хитрощі.

 - Скільки людей пройшло за цей період?

 - На сьогодні через прихисток пройшло 380-390 людей.

 - Ви почали працювати над створенням будинків для переселенців. Розкажіть про це.

 - Є певні наробітки. Ми зможемо виділити людям по 8-10 соток для будівництва житла. Зараз я активно шукаю спонсорів. Підібрали варіанти проєктів будиночків на дві-три невеличкі кімнати з кухнею і підсобним приміщеннями. И хочемо почати будувати житло для тих переселенців, яким нікуди повертатися, і які хочуть працювати и бути членами нашого кооперативу.

 - Багато таких?

 - Таких людей дуже мало. Пройшло майже 400 людей, а тих, хто згоден залишитися та працювати в селі – 4 сім’ї на сьогодні. Брати для галочки не хочу. Відбір буде жорсткий. Бо це наші грошові зобов’язання. Якщо людям дарують землю, то, звісно, очікуємо, щоб вони хоча б 5-7 років пропрацювали в нас.

 - Були історії, які вас вразили та зачепили?

 - Згадується пані Олена, яка приїхала однією з перших. В неї досить цікава, проте складна історія. Вона виїхала в 2008 році з Абхазії, сама ж вона уроджена донеччанка, але вийшла заміж і переїхала туди. Там все було чудово. Але прийшла росія і вона повернулася до Донецька. Там освоїлася, в 2014 році виїхала і оселилася в Києві. Там теж побудувала життя. В березні вона приїхала до нас. Але каже – сил вже бігати від росії немає. Ми з подругами допомогли їй виїхати до Німеччини, вона працює там адміністратором ресторанно-готельного комплексу.

Була сім’я з маленькою річною дитиною. Вони з Алчевська, хлопець має дуже поганий зір, програміст. Вони облаштувалися в Києві. Виплатили квартиру, народили дитину. І знов війна. Їхали в переповненому купе до мене. Вони від нас поїхали, не знаю, де вони зараз. Сподіваюся, в них все добре.

 - Але ж, напевно, є і негативний досвід?

 - Є прозаїчні історії. Була багатодітна родина, потім знайшли собі хатинку. Облаштували їм все, надали своє навіть. Вони казали – будемо їхати, все віддамо. Врешті-решт з нашими речами поїхали і навіть до побачення не сказали.

Ми завжди шукали гуманітарну допомогу. Не тільки продукти, а матраци, подушки, розкладушки. Заїхали 14 людей одного разу. Тоді приїхало 50 ковдр та інша допомога. Ввечері не було жодної ковдри. Вони родичам повідправляли.

Були раз 2 сім’ї, доволі забезпечені. Сказали, що їм син вислав гроші на придбання будинку, тож вони їздять та шукають. В нас склався конфлікт через поведінку дітей і вони збиралися виїжджати. Я рання пташка, одного разу застукала, як вони виносили величезні коробки. То було гуманітарка, яку вони складали в кімнаті, а потім тихо вивозили. 4 рази, коли вони ніби їздили шукати будинок, вони її вивозили.

 - Не опускаються руки після такого?

 - Інколи опускаються руки, але не можна судити всіх по таких людях. Коли бачиш, як мучаться інші люди, все рівно береш і допомагаєш.

 - Які наразі плани і про що мрієте?

 - У листопаді ми виграли 3 гранти, по четвертому чекаю відповідь, п’ятий відправлю ось. Я знаю, що мої діти не продовжуватимуть мою справу. В них своє життя, своє бачення його. А мені цікаво передати свій досвід тому, хто захоче цим скористатися. Хто зможе щось корисне робити людям. Мої однодумці. Це надихає.

Моя мрія – побудувати нарешті будинок і собі. Я 9 років фактично бомж. Так, за мною ніби є 2 квартири, але фактично їх немає. Тому хочеться свій куточок.

   На віранді будинку

Фото з архіву Катерини Тарасенко, а також Nazar Korovai