"Східний": "Коли весь світ зможе побачити шурфи шахт довкола Кадіївки, то всім остаточно стане ясно, з яким злом вони весь час мали справу"

«Східний» - хлопець з таким нікнеймом веде дуже популярні акаунти в «Твіттері» та «Телеграмі». За цим стоїть майже 8 років життя в окупованій Кадіївці. Проте він ніколи не шкодував про свій вибір та обставини, що змусили його залишатися в окупації такий довгий час.

Перебуваючи у рідному місті, про яке він говорить з неймовірною теплотою та болем, хлопець став у нагоді свої країні. Бо інформація з закритих міст – на вагу золота для України. Коли проводити відкриту проукраїнську діяльність у Кадіївці стало неможливо, він переніс її до «Твіттеру». Там і досі він публікує фото, відео росіян та колаборантів, інформацію про запуски ракет, "прильоти", переміщення ворожої техніки.

Чоловік мріяв показати, що не всі місцеві є прихильниками «руського миру». До того ж, інформація була потрібна своїм. Якою ціною «Східному» вона давалася – це історія не на одну розповідь. За це його відзначив Головнокомандувач ЗСУ. У 2021 році хлопець виїхав з Кадіївки й невдовзі став на захист України. Це він робить і зараз.

Багато хто питає його, чи напише він книгу. Такі плани в нього є, уривки навіть можна прочитати в його акаунтах. Проте чоловік каже, що епілог майбутнього твору ще невідомий.

Про роки в окупації, проукраїнську діяльність, рідну країну та мрії «Східний» розповів в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн».

 - Ви пишете, що опинилися на вільній території у грудні минулого року. Пам'ятаєте, як це було? Емоції? Враження? Як це - бути серед своїх?

 - Одразу уточню, що це був мій не перший приїзд на вільну територію. Я виїжджав кілька разів раніше на короткі проміжки. У грудні 2021 року був остаточний переїзд. Емоції? Враження? Я переїжджав з нізвідки в нікуди… Все, що мене тримало в окупації – батьки, коли їх по черзі не стало – я поїхав, покинувши все. Тому особливих емоцій чи вражень у мене не було. Потрібно було починати життя з нуля (як і всім нам), але незабаром настав новий етап цієї війни.

 - Рішення стати захисником - складне чи ні?

 - Не знаю, як відповідати на це питання, насправді. Бо не знаю, коли я прийняв таке рішення: коли вперше взяв до рук автомат чи коли вперше передав координати з окупованого міста? Для більшості, напевно, це означає саме перше, а для мене… Ні, не складне, ти не думаєш і не обираєш – ти йдеш за покликом серця.

 - Чи багато серед вас людей зі схожою долею? Яким немає, куди повернутись, бо рідні міста треба відвойовувати?

 - Дуже багато таких людей, загалом моє оточення – це здебільшого люди з окупованих міст Донбасу. Кожен знає ціну дому, кожен мріє повернути його. За останні пів року я зустрів ще більше таких людей, дехто воює 9-й рік, сподіваючись повернутися на рідні вулиці. А зробити це можна лише одним способом.

 - Зараз у вас є медійна популярність. При цьому ви не розпилюєтеся на все, у вас червоною ниткою саме ваше місто. У чому найголовніша ціль?

 - Я ніколи не гнався за якоюсь популярністю, більшість моїх твітів пов'язані безпосередньо з певним географічним кущем: умовно від Первомайська до Перевальська. Це ті місця, які я вважаю рідними. Це моя ідея фікс. Метою раніше було висвітлювати події у своєму місті з адекватної точки зору, від імені людини, яка не зрадила Україну і залишилася в окупації.

Звичайно, я міг би писати твіти з хештегами найактуальніших населених пунктів і набирати собі підписників, але навіщо це мені? Я пишу те, про що знаю особисто. Я пишу ту інформацію, яку передають мені мої джерела (ту, що можна озвучувати публічно). А решта текстів певною мірою рефлексія та погляд назад. Зазвичай я пишу, що відчуваю і радий, коли люди відчувають, що я пишу. Я прожив 8 років в окупації, коли величезна кількість наших співгромадян навіть не розуміли, що це таке. Зараз періодично я озвучую свій досвід пережитого і люди вже дивляться на це під іншим кутом.

Мені важливе насамперед своє рідне місто і це логічно. Я не канал новин/аккаунт, це авторські тексти (суміш OSINT, інсайдів, рефлексії та будь-яких інших своїх думок) Ну, іноді я ділюся ще й тим, що оточує мене наразі. Зараз мені приємно, що навіть проросійські земляки з Кадіївки (Стаханова – колишня назва міста – ред.) все активніше підписуються на мене. Я не намагаюся достукатися до них чи навчити, підписалися – значить, їм цікаво, а це вже про щось та й каже. Зрештою, я продовжую висвітлювати правду про своє місто, показувати, що там насправді відбувається. Як мій рідний та улюблений регіон гине у владі російських окупаційних адміністрацій.

 - Який відсоток людей із протилежною позицією у соцмережах? Кого більше?

 - Моя аудиторія здебільшого проукраїнська, але в телеграмі чимало земляків з іншою позицією почали з'являтися останнім часом. Дехто намагається залишити уїдливий коментар, хтось бажає мені смерті, а хтось просто читає як альтернативне джерело інформації про місто. Але більше проукраїнських, однозначно.

 - Чи за ці вже майже 9 років щось помінялося у головах людей на окупованій території?

 - Складне питання. Зміни є, але у кожного свої. Хтось став, скажімо, менш проросійським, бо розчарувався у своїх “кумирах”. Хтось усвідомив, що нічого на краще не міняється і думає лише про те, як виїхати. Є, звісно, відсоток тих, хто раніше мав чітку проросійську позицію, але після нової фази війни – змінив повністю погляд на всі ці події. Зустрічав за цей час таких людей, які стверджували "ну це вже занадто і дарма пішли великою війною в 21 столітті". Загалом, більшість просто втомилися від усього і вже давно нічого не хоче, окрім спокою. Навіть ще вчорашнім проросійським активістам часом вже однаково, під яким прапором жити, аби жити спокійно, ходити на роботу і не боятися вибухів.

 - Чи не здавалося всі ці роки, що від окупованої території Україна відхрестилася? Що легше вважати "сєпарами", ніж намагатися боротися?

 - Особисто мені так не здавалося, але, звичайно, багато хто з цим зіткнувся. Був складний період "ні миру, ні війни" після Мінських угод. Період сірості та безнадії насамперед для проукраїнських мешканців окупованих територій. Не хочу обговорювати тему “сєпарів”. Усі, хто рівняв жителів Донбасу під одну проросійську категорію – не мають рації, можливо, багато хто вже одумався і щось зрозумів за останній рік. Адже, як виявилося, росіяни можуть окупувати не лише регіони, де їх підтримує величезна кількість місцевих жителів… На жаль, деяким знадобилося побачити танки на своїх вулицях, щоб це зрозуміти.

 - Знаю, що в тому ж Донецьку є великий прошарок саме молоді – тих, хто у 2014 ще був дитиною – що серцем за Україну. Тих, що співають "Один у каное", пропагують нашу культуру. Чи є такі у нас?

 - Я був приємно здивований, коли відкрив для себе цілий пласт проукраїнських молодих хлопців з Кадіївки, яким у 2014-му було по 8-9 років, які навіть не пам'ятають життя без правління російських окупантів. При цьому ці хлопці часом радикальніші у своїх проукраїнських поглядах, ніж будь-хто. Хоча, здавалося б, більшу частину свого життя вони прожили саме в умовах російської пропаганди та окупації (а вже в частині “роботи” з дітьми та молоддю росіяни докладали завжди великих зусиль). Такі хлопці є практично у кожному населеному пункті Луганщини, деякі змогли виїхати нещодавно, деякі залишаються досі там.

 - Кадіївці зараз сильно дістається. Які емоції з цього приводу? Коли знищуються рідне місто?

 - Ну, сильно дістається у нинішній війні - це поняття досить відносне. Емоції? Тільки злість на росіян, які зробили з мого рідного та улюбленого міста свою військову базу. Згадуючи період квітень-липень 2022 року, Кадіївка перетворилася на повноцінний військовий хаб, умовний тил зі зручною логістикою на основні напрямки по фронтах. Кожна друга школа міста стала місцем дислокації. Будь-яке АТП, підприємства, заводи – складами боєприпасів. Що вже казати, якщо ПВК «Вагнер» дислокувалися на стадіоні “Перемога”, у спортзалі басейну “Дельфін”, у спортзалі міського БК – це ж самий центр міста. Звичайно, їм абсолютно начхати на руйнування, до яких привели їхні дії, їм взагалі начхати на це містечко - а для мене воно рідне. Власне, один із перших ударів з «HIMARS» припав по Кадіївці. Це був переламний момент у тому плані, що відтоді будь-які удари по місцях дислокації та скупченню ворога стали максимально точними, мінімізувавши кількість жертв серед цивільного населення. Вся відповідальність за будь-які руйнування мого міста, за будь-які жертви серед мирних громадян цілком і повністю лежить на російських окупантах.

 - Чи були моменти за ці роки, коли здавалося, що ось-ось і місто звільнять?

 - Був такий момент. Це липень-серпень 2014 року. Коли наші вже заходили до Первомайська, ми у Кадіївці готували прапори України. Наш БТР уже промчав центром Первомайська, а Кадіївка готувалася до оборони… Потім був Іловайськ, не склалося.

 - Скільки було таких історій, коли ви були на мушці окупантів? Як ось у тому треді про Первомайськ?

 - Якщо буквально, то це був єдиний раз. Але скільки разів я пройшовся по лезу ножа, мені й самому до кінця невідомо. У певний момент десятки людей у місті тицяли на мене пальцем і шепотілися за спиною: "укропівський навідник". Мабуть, до кінця не повірили та недооцінили ситуацію, мені просто пощастило. Почасти недбалість і необачність місцевих каральних органів зіграли мені на руку. Різного роду місцеві активісти погрожували мене зарізати або одягнути пакет на голову, якщо їм це буде потрібно. Я все це слухав, читав, але поїхати все одно не міг - я зробив свій вибір на користь сім'ї, це була моя ситуація і тільки я її можу зрозуміти. Обійшлося, зараз багато хто в Кадіївці кусає лікті, напевно, але пізно.

 - Як за стільки років в окупації вижити з непромитими мізками?

 - Не можу сказати, що це легко щодо емоційного стану. Потрібні стійкі нерви та високий поріг терпимості до абсурду одурманеного оточення. Такий досвід залишає відбитки у нервовій системі, однозначно.

 - Чи не стає цей адреналін своєрідним наркотиком? Що кожного разу змушувало так ризикувати?

 - Це не найприємніший адреналін у моєму житті. Коли в тебе вистрибує з грудей серце, чуючи гучні кроки сходами свого під'їзду… Або коли під вікнами паркується машина силовиків-колаборантів… Це почуття, які неможливо описати, їх треба лише пережити, щоб зрозуміти. Нічого не змушувало. Я свій вибір зробив, а все інше було за покликом серця. Я робив абсолютно все те, що вважав правильним і корисним для своєї країни. Справедливим. Чесним перед собою. Ти не шукаєш мотивацію – ти просто робиш, на мить забуваючи про можливі наслідки.

 - У чому секрет того, що вам вдалося стільки років робити свою справу в таких умовах? Чи шкода, що втрачено майже десяток років?

 - Немає жодного секрету насправді. Мене не посадили чи не вбили лише всупереч… Я не був обережним, а правила безпеки для роботи в таких умовах приходили лише з досвідом пережитого і на власних помилках. Чи шкодую про втрачені роки? Ну, це з якого боку подивитися. Звичайно, росіяни вкрали в мене життя, я вже ніколи не проживу його інакше. Ці роки життя мені вже ніхто не поверне. Я багато чого у своєму житті не бачив: не встиг помандрувати Європою; не сходив на концерти улюблених музичних гуртів; не отримав належної освіти; не опанував професію, яка мені подобалася б і приносила дохід одночасно, і ще дуже багато всього.

Але, з іншого боку - це був тільки мій вибір. Так, мене поставили перед ним, окупувавши моє місто, але я зробив вибір на користь сім'ї й залишився. Все, що я робив, був мій вибір. Знаєте, року 2011-го я клеїв у Кадіївці стікери з написом “Слава Героям УПА” - чи міг я собі уявити тоді, що через десяток років хтось вважатиме мої вчинки героїчними в контексті користі для рідної країни? Це шлях, який привів мене до нагороди від Головнокомандувача ЗСУ. Шлях, який познайомив мене з неймовірними людьми, з якими за інших обставин я навряд чи взагалі міг би бути знайомий. Зрештою, мені дякують мої співгромадяни, мої земляки, мною пишаються і дякують. Я залишився чесним перед собою і корисним для своєї країни в один з найважчих періодів її історії. Тому, з цього погляду, я ні про що не шкодую.

 - А яку професію хотілося опанувати?

 - Я загалом, через постійне проживання в окупації, не отримав гідного рівня освіти. Можливо, я міг би більше реалізувати себе в тій чи іншій іпостасі. Глибше б поринув в дизайн, як завжди й хотів, можливо… Але роки не повернути та по-іншому їх уже не прожити.

 - Який був зв'язок з нашими? Як це сталося вперше?

Усього описувати не стану, залишимо це на кращі часи (посміхається – ред.). Перший коннект з нашими був саме в «Твіттері», тоді ще не існувало жодних ботів для передачі інформації, як зараз, було набагато складніше. Складнощі ще були й у тому, що живучи в окупації, ти нікому не віриш, тому міг далеко не всім відповісти. Але надалі налагодився стабільний коннект з потрібними людьми.

 - Для тих, хто не у темі: з чого саме складалася діяльність опору?

 - У цьому випадку аналогічно уникну подробиць. Загалом, хто читає мій обліковий запис у «Твіттері» - той вже приблизно склав для себе картину. Але я можу ще багато розповісти у майбутньому.

 - Зараз є інформація звідти? Є зв'язок?

 - Інформація надходить регулярно. Ще на початку лютого 2022-го, з моменту початку примусової мобілізації на окупованих територіях, я, скажімо так, мобілізувався в «Твіттері» саме з метою збирання, аналізу та передачі корисної інформації з рідного регіону. Навіть часом ловив себе на страшних думках про те, що мені не вистачає самого себе зараз там – удома. Звичайно, це дурні думки, нікому не побажаю опинитися в окупованих містах, особливо в моменти примусової мобілізації на фронт. З того часу джерел ставало все більше і більше, адже багато хто довіряє мені, пам'ятаючи, що ще недавно я був таким же джерелом, як і вони. Зв'язок є з різними містами, різних областей - я дуже вдячний цим людям за все, що вони роблять для своєї країни.

 - Коли, наприклад, очільник Луганщини Сергій Гайдай хвалитися діяльністю партизанів – це добре для них чи ні?

 - Тут кожну ситуацію потрібно розглядати індивідуально. Якщо подібна інформація ніяк не загрожує безпеці самих партизанів і аж ніяк не деанонімізує їх – чому ні? Я теж не приховую, що з окупованих міст інформація йде потоками - але це дуже абстрактно. Будь-які деталі можуть видати людей і це буде коштувати їм життя, потрібно знаходити правильний баланс між інформаційними ударами по окупантах та безпекою наших людей там.

 - Історія з повішеними – правда чи постановка, на вашу думку?

 - Я не можу знати, правда це чи елемент залякування місцевого населення. Але особисто мене в цій історії нічого не дивує. Коли весь світ зможе побачити шурфи шахт довкола Кадіївки (якщо це буде можливо), то всім остаточно стане ясно, з яким злом вони весь час мали справу. Окупований Донбас усіяний тілами місцевих жителів, змучених тортурами російських окупантів та колаборантів. Усіяний тілами тих місцевих, яких убили під шумок, користуючись всевладдям та абсолютною безкарністю.

 - Знаєте, скільки за цей час людей було під тортурами? Чи легко в окупованому місті було загриміти як шпигун?

 - Я не думаю, що будь-хто має точні цифри таких людей. Це тисячі, може, десятки тисяч.
Часом достатньо було сфотографувати будь-які будівлі, навіть не маючи наміру “шпигунства”, щоб потрапити на підвал, а потім отримати статтю років на 12. Скільки таких випадків? Скільки вбили у 2014-15 роках за прапорець України в автомобілі чи взагалі за атлас доріг нашої країни? Я думаю, що реальних “шпигунів” (людей, які не хотіли миритися з російською окупацією своїх міст) серед засуджених російськими окупантами не більше 25%. Інші ж підписували зізнання після тортур, а “МДБ” показували результативність.

 - Чи плануєте написати книгу?

 - Вперше це питання мені поставили, коли я тільки-но переїхав до Києва. А ось, починаючи вже з минулого літа, я його чую постійно. Планую, звичайно, вона пишеться щодня. На жаль, поки не на папері, а за подіями навколо – і я не знаю, який буде епілог.

Якісь чернетки вже зараз можна читати у моїх довгих тредах у «Твіттері».

 - Коли про вас знімуть фільм – кого б хотілося бачити в ролі себе?

 - Чесно кажучи, ніколи про це не думав і дуже здивувався такому питанню. Поки що я граю самого себе, а знімають усе мої очі. На жаль, дублера у цьому випадку у мене теж немає

 - Яке ваше бачення закінчення війни?

 - Ніхто не знає, як і коли закінчиться війна. Але її кінець може настати лише після нашої перемоги. Ми заплатимо за неї ще більшу ціну, ніж уже встигли - але немає нічого ціннішого за свободу.

 - Життя після. Яка найзаповітніша мрія? Чи зможе людина з вашою біографією сприйняти мирне життя?

 - Я думаю, що про це буде останній том моєї майбутньої книги, коли я вже точно знатиму, чи можу я сприймати мирне життя. А поки що я не пам'ятаю, що таке це мирне життя. 9 років.

Мрія? Колись я мріяв перебратися зі своєї окупованої Нарнії... Якою ціною це далося мені й що сталося незабаром? З мріями, як і з бажаннями, слід бути обережним. Звичайно, глобально у нас у всіх зараз одна мрія – перемога у війні за своє існування як країни, як нації. А вже потім і помріємо про більш приземлене і повсякденне (безумовно, як і у всіх, у мене й такі мрії є, але це вже не на широку публіку явно).