"Те що ми тут в тилу робимо - мізерна доля від того, що роблять хлопці на фронті", - Анна Ніколаєнко

Анна Ніколаєнко – сєвєродонецька журналістка та волонтерка, лідерка думок. Її дописи у соцмережах набирають тисячі реакцій, критика місцевої влади викликає резонанс, а світлини надихають на боротьбу.

До повномасштабного вторгнення росії Анна працювала кореспонденткою, ведучою та редакторкою Телерадіокомпанії «ІРТА». Коли ж ворог наблизився до Сєвєродонецька, вимушена була евакуювати телеканал на більш безпечні території України, де знайшла себе у волонтерській діяльності.

У першій частині інтерв’ю для «Сєвєродонецьк онлайн» Анна розповіла про початок повномасштабного вторгнення, евакуацію, виснаження, «шалену пару» волонтерів та «вінчик».

Про перші години вторгнення та евакуацію

Ми не готувалися, ані я, ані мої батьки, друзі, в нас не було ніяких «тривожних валізок». З гумором ставились до медійного висвітлення цього питання. Була палка віра, що цього не відбудеться.

23 лютого я прийшла додому, чомусь захотілось зробити генеральне прибирання. Близько першої години ночі, коли вже вкладалася спати, було якесь передчуття, в мене досить розвинена інтуїція. Було моторошно, але я вирішила, що втомилася.

Прокинулась десь о третій годині та почала гортати стрічну новин. Там вже побачила, що путін почав свою «спеціальну воєнну операцію». Потім вже друзі з Києва, Харкова, Сум писали: «почалось, вибухи, займання, шум». А коли я прочитала допис свого друга Валентина Торби про те, що у Сватовому горить на горі РЛС, вийшла на балкон, взяла бінокль, подивилась у тому напрямку та побачила, що дійсно заграва є. Прийшло усвідомлення, що війна.

За годину мені зателефонували з обласної адміністрації, запитали, чому я не на роботі, бо потрібно в прямому ефірі оголошувати про евакуацію.    

24-25 лютого ми ще працювали, але потім з керівницею нашого телеканалу вирішили евакуювати ТРК. Одного разу в 2014 році ми вже втратили майже все, не було змоги забрати обладнання з Луганська, були певні утиски колективу, погрози життю та здоров’ю. Тому вирішили не чекати, скільки це буде відбуватись: чи окупують Сєвєродонецьк за дві-три години, чи то буде два-три місяці. Ми евакуювали канал, вивезли більшу частину обладнання за межі Луганської області.

Про те, як стала волонтером

Простіше сказати, чим я зараз не займаюсь. Не ледарюю. Я продовжую працювати журналістикою, але довелось перекваліфікуватись з телебачення на сайт. Як громадянка України, роблю свій вклад у нашу спільну перемогу. До всього, разом з «Луганською Асоціацією організацій осіб з інвалідністю» ми займаємось гуманітарною екстреною допомогою для Луганської, Харківської, Донецької областей, допомагаємо землякам на деокупованих територіях.

На дев’ятому році війни, мабуть, потрібно для себе з’ясувати, що таке волонтерство, бо я досі цього не усвідомила. Це плести маскувальні сітки та ганяти автівки для армії з закордону, чи донатити, крутити голубці? Я більше себе асоціюю з людиною, яка не чекає, поки збройні сили переможуть для мене, а роблю свій вклад у перемогу. Воювати, є нюанси, не взяли, з певних причин.

Моє волонтерство почалось ще в 2014 році, не було тоді такого поняття «задонатити», було – скинутись грошима на бронік якомусь хлопчику, який з Сєвєродонецька їхав на фронт, нарізати салатику на Новий рік пару відер. Цього ж року все стало інакшим.

З Асоціацією я стала працювати спочатку виключно, як журналістка, піаром позайматись, висвітлити діяльність, бо вони дійсно класні. І треба про це розповідати. Залучати більше міжнародних донорів, тому що, як би того не хотіли, добро потрібно робити тихо, не хизуючись тощо, але коли грантодавці бачать діяльність організації, групи волонтерів, вони  допомагатимуть більше й більше, будуть зацікавлені в цьому.

А потім так сталось, що затягнуло. Спочатку були розподіли харчових наборів, потім відра, будівельні набори для екстреного покриття. Зараз от «буржуйки», генератори тощо. Вже навчилась розбиратись у фазах, яка різниця між дизелем, бензином, як зробити, щоб він від газу працював. Ну й товщину стінки «буржуйки» також можна визначити: нігтиком постукав, і вже зрозуміло, якої вона товщини.

Про «невгамовну пару Надулічних» з «Луганської Асоціації організацій осіб з інвалідністю»

Це невгамовна пара. Раніше я знала лише Миколу. Ми були знайомі по Сєвєродонецьку. Я знала Асоціацію осіб з інвалідністю, знала, чим вони займаються, як допомагають людям жити й бути повноцінними членами соціуму. А потім так сталось, що до їх життя прийшла війна, і вони трохи перекваліфікували свою діяльність.

Я навіть не знала, наскільки багато вони роблять. Чула, наприклад, що до Сєвєродонецька привезли 20 тонн курятини, яку роздали людям біля Драмтеатру, але я не знала, хто це зробив. Вони евакуювали людей до Євросоюзу, домовлялись з урядами країн та вивозили туди людей з інвалідністю, дітей. Побутова хімія, харчові продукти, якась плівка, дошки – все це вони на початку завозили в Попасну, Лисичанськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк. Куди можливо було доставити.

Коли більша частина Луганської області вже була окупована, довелось розширювати географію на Харківську, Донецьку, налагоджувати співпрацю з міжнародниками. Наразі робота триває. Команда в них стала менше, а я стала її частиною. Ба більше, частиною їхньої родини. Вони стали моєю сім’єю, а я для них – більше, ніж подругою. Війна зближує. Якби пів року тому мені сказали, наскільки близькими ми станемо, я б не повірила.

Про фізичну та моральну виснаженість

Волонтерство – це важко й фізично, й психологічно, й морально з огляду на те, що саме ти робиш. Бо коли ти збираєш гроші, закуповуєш щось і передаєш для армії, ти за все це відповідаєш і звітуєш до останньої копійчини. Якщо ти у людини навіть 10 гривень взяла, ти маєш сказати, куди ти їх витратила.

Якщо це співпраця з міжнародними донорськими або грантовими організаціями, то там сувора звітність. То також важко. Потрібно зрозуміти, куди буде йти вантаж, для кого, які потреби, оформити, зробити список, завантажити це все на складі, доставити на «нулик», на «прифронт», деокуповану територію, роздати людям. А з тим – відчути весь їх біль, поговорити з кожним. Ти ж не просто віддаєш коробку, ти зустрічаєшся поглядом з людиною, і вже не можеш просто відвернутись та продовжити свою роботу.

Люди хочуть поділитися своїм горем, своєю тугою, особливо ті, хто пережив окупацію. Коли все це закінчується, ти ввечері приїжджаєш додому і стан такий, наче через м’ясорубку пропущений. Потрібно оговтатись, переосмислити, пережити. Проводиш паралелі зі своєю долею, порівнюєш. А наступного ранку все починається наново – документи, звіти, ковдри, відра, по колу.  

І от в якийсь момент перестає бути важко фізично, ти просто звикаєш, а моральне виснаження – як сніжка куля, котиться, котиться і нагрібає. Але це потрібно робити, комусь допомагаємо ми, хтось допомагає нам. Це життя. Важко зараз усім. А над усе військовим. Те що ми тут в тилу, в «Дніпропетровському котлі» робимо, то така мізерна доля від того, що роблять хлопці на фронті. Коли хочеш сказати «я устал», то нє, «усталі» там.

Про боротьбу зі стресом

Як борюся зі стресом? Тут я, напевно, маю сказати про те, що займаюсь йогою, аутотренінгом, ходжу до психолога, але… Як усі дівчата, напевно, келих «вінчика», ну два. Це якщо шуткувати.

Коли дуже-дуже важко, я телефоную мамі. А роблю я це, зазвичай, не часто. Так стається, що близько опівдня вже мені мама телефонує, каже: «Cовесть есть? Ты как-то маякуй, что живая».

Телефоную мамі, намагаюсь або виспатись, або мультик подивитись. «Том і Джері». Вчора я дивилась «Капітошку» українською. Або телефоную тим друзям, які за час війни стали частиною мого життя, щоб просто «потриндіти ні про що». Якось так. Але без «вінчика» зі стресом боротись – це не варіант.