Відновити себе та дещо у собі допомогли робота та люди, - сєвєродончанка Ірина Майтак

Ірина Майтак — переселенка з Сєвєродонецька, відома землякам по роботі в лікарні СПЗ та невеличкій лавці ручної роботи "Бери-Дари", що знаходилася у ЦУМі. Як і багато містян, у 2022 році вона евакуювалася. Наразі мешкає в Києві.

Ірина розповіла “Сєвєродонецьк онлайн” про життя в підвалі, плани, що рухнули, та адаптацію в Києві.

“Я народилася в Новопсковському районі, але Сєвєродонецьк став моїм містом. Тут я вчилася, вийшла заміж, народила сєвєродончанку”, — починає Ірина.

Багатьом містянам вона відома по роботі в місцевій поліклініці СПЗ (КНП "Сєвєродонецький центр первинної медико-санітарної допомоги" - ред.).

Ірина Майтак

“Я сім років працювала реєстратором у кабінеті флюорографії, тож в багатьох є моя закарлючка в карточках та медичних книжках. Але я завжди вважала себе творчою людиною. Хотілося працювати для душі. І я пішла у творчість. Почала працювати у своєї сестри. Я думаю, ви знаєте лавку “Бери-Дари”. Я працювала там продавцем, трохи майстром. Майже всі мене відмовляли, говорили, що то не гроші. Але я пішла за покликом серця”, - каже жінка.

Ірина Майтак у лавці

1 лютого 2021 року Ірина відкрила ФОП, аби спробувати врятувати бізнес сестри.

“Лавка “Бери-Дари” — бізнес моєї сестри та її подруги. У момент, коли коронавірус “добивав” і так не дуже прибуткову справу, дівчата вже думали про закриття. І тут я запропонувала дати нашій улюбленій справі ще один шанс, але зробити так, як я це бачила. Дівчата погодилися, я відкрила ФОП, залучила нових майстрів, партнерів, які були готові підтримати, додали вітрини, зробили акцент на рекламі. Планів було безліч. І справа пішла маленькими кроками”, — говорить Ірина.

Ірина Майтак на роботі

Вона пригадує всіх майстрів Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного, Кремінної із вдячністю за те, що не залишили їх у важку для бізнесу годину.

“Це була така потужна підтримка. З майстрами ми ставали однією командою і займалися улюбленою справою. Все йшло добре, але 23 лютого був мій останній робочий день там. У мене є фотографія робочого процесу, зроблена для соцмереж”, - ділиться жінка.

Ірина з гіркою посмішкою згадує, що вже наступного дня життя докорінно змінилося.

“У моєї доньки Поліни день народження 24 лютого, я прокинулася рано-рано, привітала її, подарувала подарунок і тоді вже почалися дзвінки від близьких. Моя старша сестра дзвонила, зять просив зібратися всім в одній квартирі", - розповідає жінка.

З донькою

Без одного дня місяць Ірина з родиною провели в підвалах Сєвєродонецька.

“Спочатку я була у своїй квартирі. Під час обстрілів спускались у підвал. Мама була якраз у мене, було дуже важко, бо вона дуже боялася і хотіла весь час сидіти в підвалі, а донька навпаки — комфортніше себе почувала вдома. Я була між двома вогнями, так і бігали з дев'ятого поверху. Після того, як обстріли Курчатова збільшились, ми вирішили перебігти на Гвардійський. Так і почали своє підвальне життя: я, донька, мама та сестра з сином”, - згадує вона.

Наважитися виїхати родині допоміг жахливий випадок.

"Ми з сестрою стояли в черзі за водою, було дуже багато людей, коли розпочався найпотужніший за весь час обстріл. Всі забігли до під'їзду. Було дуже страшно, плакали й жінки, й чоловіки. Найжахливіше для мене було, що в цей момент ми всі були окремо: я з сестрою, мама десь пішла роздобувати хліб, а наші діти-підлітки залишились у підвалі. Я одразу набрала доньку й щось говорила їй постійно, щоб заспокоїти, а сама боялася, що не повернусь до неї... Це й стало останньою краплею для рішення якось виїжджати”, - каже Ірина.

Родина жінки виїхала спочатку в Павлоград.

“Ми вийшли такі зашугані, там було більш спокійно, люди гуляли в парках, магазини були повні. Коли їхала машина, ми присідали перший час, так лякалися. Голодні, брудні, у кожного з майна по рюкзаку й по кішці. Але нам трапилися хороші люди, місцева волонтерка Оксана Живага нас буквально обігріла. Завжди буду їй вдячна. Павлоград нас добре прийняв, але час йшов і треба було вирішувати питання більш-менш постійного життя, шукати роботу, продовжувати навчання доньки. У Києві є друзі, котрі кликали нас давно, пропонували допомогу. А також двоюрідна сестра. Тож ми рушили в Київ”, - розповідає Ірина.

У Києві Ірина спочатку жила в кімнаті гуртожитку, шукала роботу, ходила по співбесідах.

Ірина Майтак

“Було складно знайти роботу, я писала геть на усі вакансії, які бачила та які мені більш-менш відповідали. Одного разу, коли я вже дуже розклеїлася, мені подзвонили й запросили на співбесіду. Я навіть не зрозуміла куди, але поїхала. Це виявився спа-салон. Коли я поспілкувалася з господарями, зрозуміла, що потрапила саме туди, де б мені хотілося працювати. Співбесіда пройшла добре, я вийшла й посміхалася, бо інтуїтивно розуміла, що мене візьмуть. І ось, я вже скоро рік, як працюю там адміністратором”, - каже Ірина.

Вона говорить, що було складно — нова робота, нове місто, нові люди, емоційний стан був тяжкий для сприйняття нового.

“Але люди в салоні настільки хороші та чуйні, що я відійшла. Я психологічно адаптувалася. Я приходжу туди, де завжди спокій та гармонія. Це так допомагає! Дуже вдячна, що дали мені шанс знову стати на ноги", - ділиться вона.

Зараз Ірина працює в Києві, радіє зустрічам з земляками та пишається своєю донькою. Вона вірить в ЗСУ та Перемогу та просить сєвєродончан посміхатися, жити та піклуватися про свої фізичне та ментальне здоров’я. І йти за покликом серця!

Текст - Марина Терещенко

Відео - Олександр Млєков