Росія програвала культурну війну на Луганщині, – історик Олександр Набока про національну ідентичність регіону та країни

Доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Набока добре відомий не тільки на рідній Луганщині, а й в усій країні. Він автор майже сотні наукових статей, співавтор книги «Нариси історії Луганщини» та член правління Обласного відділення Товариства краєзнавців України. Добре відомий не тільки на рідній Луганщині, а й в усій країні. Якщо перераховувати всі регалії та заслуги Олександра Набоки, то буде потрібна окрема публікація. Нещодавно своїм рішенням Атестаційна колегія Міністерства освіти та науки України йому присудила йому науковий ступінь “професор кафедри історії України”.

У 2014 році науковець був вимушений залишити рідний Луганськ, у 2022-му – Старобільськ. Зараз Олександр Набока живе на Закарпатті, успішно продовжує наукову діяльність та не полишає викладацьку роботу, перебуваючи у постійному онлайн-зв’язку зі своїми студентами релокованого ЛНУ ім. Шевченка у Полтаві.

«Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з Олександром про самоідентифікацію переселенців, культурну спадщину тимчасово окупованого луганського регіону, а також про історичну обумовленість впливу російських наративів на українців.

– Як ви себе зараз ідентифікуєте: як луганчанин, старобільчанин чи може вже як закарпатець? Багато людей є переселенцями не вперше, й на таке питання вже часто відповідають: «Я з України».

– Згоден, це стає якимось трендом. Я бачу, що більшість переселенців, особливо тих, хто двічі вимушено покинув свої домівки, починають себе от так широко ідентифікувати. Я, власне, зараз на Закарпатті, і це – вже вдруге. З 2014-го по 2017 рік тут прожив. Й зараз вже рік тут живу у селі. «Пронизуюсь» місцевою специфікою, але все ж таки відчуваю себе громадянином України у широкому сенсі. Так, наприклад, мій університет у Полтаві перебуває, у мене вже є студенти з Лубен, з Полтави, я вже пронизуюся й цією регіональною ідентичністю. Луганська вже трошки підзабулася, а старобільська ще є. Я не полишаю з нею зв’язків. Загалом це важке питання, ми перетворюємося на, так би мовити, «універсальних людей» з України. Часом вибір обумовлений нашою дещо розпливчастою ідентичністю. Що буде далі – подивимося. Зараз здебільшого «валізний настрій» визначає таку нашу характеристику. Після війни вже визначимось – хто ми конкретно такі.

Олександр Набока зі студентами у Старобільську

– Чому саме Закарпаття? У вас там родичі чи друзі?

– Моєї дружини родичі тут були. У цьому селі жила її мама. Колишній Перечинський район, кілька сіл, Тур’я Пасіка, Тур’ї Ремети. Я перебуваю саме у Реметах, й вони вже вдруге нас приймають. Це, мабуть, головна причина, чому саме Закарпаття. Хоча цей край був у душі, коли я з 2017-го по 2022 рік був у Старобільську. Все одно відчувався потяг до Закарпаття.

– Якщо повернутися до часів Помаранчевої революції: пам’ятаєте, як жителів Донбасу намагалися запевнити у тому, що на заході живуть якісь страшні чудовиська? З точки зору вашого досвіду: чи справді менталітет заходу України настільки відрізняється від сходу?

– Звичайно, що відрізняється. Вдаються ознаки іншого історичного й політичного досвіду. Це важке та комплексне питання. Чому виникла ця різнобіжність? Чому цей край такий україноцентричний? Ми бачимо з вами два спадки імперій. Перший – Австро-Угорської, яка була лояльною до українства, й навіть деяким чином сприяла та підтримувала розвиток української регіональної специфіки. Тут вона найбільше помітна, тому що головними своїми “конкурентами”, ворогами, суперниками у тій самій Галичині австро-угорці вважали поляків. Й на противагу їм вони так чи інакше підтримували інший народ, який тут був, – саме українців. З іншого боку, друга імперія – російська – навпаки заперечувала існування українства взагалі. У принципі, те, що говорить риторика сучасного путіна, це – риторика росії, умовно кажучи, ще другої половини 19 століття.

Луганщина у цьому сенсі взагалі особливий край. Є такий вираз щодо колоніальних імперій: “перлина у короні імперії”. От можна сказати, що Донбас, Луганщина були перлиною у короні російської імперії. Тому цей регіон з точки зору витравлення української ідентичності «перетравлювався» нею найскоріше. Можна навіть сказати, що Луганщину перетворили у регіон без української історії вже, мабуть, у радянські часи. Принаймні, зробили найбільш вдалу спробу. Звичайно, що до кінця це не вдалося довести. Але все одно навіть мешканці Луганщини, які ідентифікували себе з Україною, навіть до Помаранчевої революції жили у певних проросійських наративах. Легко було нав’язати дискусію про те, хто “бомбит Донбасс” чи “не бомбит Донбасс”. Ми готові були вірити у якісь російські наративи. Замість того, щоб просто відгортати від себе й розуміти, що це – частина ідеологічної боротьби. Ми допускали якісь можливості, приводи для дискусій. Тому тут наша українськість якось відрізнялася, й, мабуть, тільки повномасштабне вторгнення стало таким «водорозділом», коли ми стали більше й, можливо, пасіонарніше підтримувати Україну, ніж наші західноукраїнські земляки.

– Що відбувалося 24 лютого? Як повномасштабна війна увійшла саме до вашого життя?

– Я знаходився у Старобільську. Напередодні, за два дні до цього, я мав найвищий пік своєї публічної краєзнавчої діяльності. У мене був візит до Києва, де мав бесіду з блогером Сергієм Івановим, був гостем його програми “Антиподи”. Ми говорили про Луганщину, її українську історію, концепти козацького “дикого поля”.

Я приїхав додому на позитиві, а зараз хрещуся, що встиг до сина, який мене чекав у Старобільську. Два дні спокійної роботи, у вірогідність війни не вірилося. Ситуація досить часто підходила до якоїсь межі. Ми вже звикли до тривожних очікувань, бо з Помаранчевої революції це відбувалося. Відчуття, що ось-ось почнеться щось страшне, але потім якось відступало. Тому здавалося, що й цього разу дійде до певної історичної межі, а потім схлине.

Того часу ми з колегами виграли грант на краєзнавчу тематику, у мене була остання лекція о 18 годині 23 лютого, а зранку, як й усі, дізнався. Моя дружина працювала у Лисичанську у “швидкій допомозі”. Вона зателефонувала мені зранку та сказала, що почалася війна. Потім буквально через 15 хвилин я почув канонаду, це вже були військові дії. Це було, здається, у четвер, а у неділю чи у понеділок російські війська були у місті. Тобто з наступного тижня місто було окуповане, а з перших годин війни були обстріли.

– На момент коли росіяни зайшли у Старобільськ, ви були саме у місті?

– Так, саме у місті. Це був поки що найстрашніший майже місяць мого життя, до 20 березня 2022 року.

– Як вам вдалося виїхати? Бо після окупації вже всі дороги були перекриті.

– На диво, тоді ще їздили перевізники. Спочатку курсували приватні автобуси на Харків, потім його закрили, після цього ще деякий час курсував автобус на Дніпро. Так, було чимало російських блокпостів, через які доводилося їхати. На деяких виникали навіть курйози, коли заїхали трошки не туди, наприклад, у Куп’янську, в Осиновому заблукав водій. Ми виїхали на це Осинове, а там стояв не просто стандартний блокпост, а СОБР – це російський спецназ. Він коли підійшов до мене перевіряти документи, то зняв з запобіжника свій крутий автомат. Спецназівці питали про те, чому на нашому автобусі було написано “Новопсков”, їх це дуже зацікавило. Я навіть давав короткий лікбез, чому Новопсков, що це таке військове поселення, гусарський полк. Були й епізоди, коли їх цікавило, чому я – луганчанин, у мене ж луганська прописка, а я виїжджаю з «тилу». Ми брехали на блокпостах, що ми їдемо до Харкова, бо нас начебто попередили, що у Луганську скоро може бути погана ситуація через обстріли. Таке було декілька разів, але нам вдалося, ми виїхали нормально. Вже за кілька днів ці маршрути припинилися, оскільки один з автобусів розстріляли.

Тоді страху не було, а більший страх був в окупації. Я очікував усього, що завгодно, найгіршого. А з малим сином на руках чекати такого було ще страшніше.

– Як склалася ситуація надалі?

– Ми, як і усі, приїхали в Дніпро. Там одразу зв’язався з колегою, місцевим істориком Ігорем Щупаком. Він поділився телефоном яхт-клубу, біженцям давали можливість пару днів бути там. Там будиночок на дві кімнати, поділений між родинами. Там ми й визначалися, що робити далі. У принципі, були колеги в Ужгороді по моєму старому суспільному життю, ще з «першої війни» з 2014-го року. Вони власне запросили, це була мета нашої мандрівки. У Дніпрі ми трошки побули, я побачив, що війна істотно відрізняється.

Переді мною у Дніпрі у всій «красі» представилася трагедія Маріуполя. Вона тоді була найстрашнішою раною, у березні, бо багато, просто маса людей була у Дніпрі саме з Маріуполя.

Потім ми поїхали до друзів у Львів приватною маршруткою. Далі – в Ужгород, і врешті-решт родичі надали у користування сільський будинок у Тур’їх Реметах. Зараз тут і перебуваємо. Отака доля.

– Чи є у вас зв’язок з окупованою Луганщиною?

– Зв’язок є, там залишаються близькі люди, але вже не так багато. Зі Старобільськом майже втрачений зв’язок. Багато старобільчан, з якими я взаємодіяв, і це таке розчарування, зараз публічно підтримують росію. На жаль, таке теж є. Я до війни й уявити такого не міг, а зараз є розчарування.

- На вашу думку, чи є надія, що після окупації збережеться історична спадщина регіону?

Тему курганів на Луганщині ми обговорювали з провідним луганським археологом Сергієм Теліженком. Головна проблема: сумнозвісна оборонна лінія Суровікіна пройшлася по оцій культурній спадщині. Пам’ятаєте ті кадри, де грейдер рив суцільну траншею? Дуже багато пам’яток пошкоджені або взагалі втрачені, але я вважаю, що курганну археологію відновити можна буде. Для мене є страшнішим спалена будівля гімназії у Лисичанську. Це величезна втрата, Бельгійська архітектура кінця 19 - початку 20 століття. Вона визначала, на мій погляд, архітектурний ландшафт Лисичанська. На основі цієї Бельгійської спадщини, того ж Сольве, підприємця, який заснував содовий завод, можна було формувати ідентичність. Але цього вже, на жаль, немає. І немає вже лікарні бельгійської. Дуже шкода.

Будівля Лисичанської гімназії, згоріла після російських обстрілів

До війни нам було потрібно підіймати з руїн цю затонулу «Атлантиду», задавлену імперією – і радянською, і російською. Нашу національну ідентичність. Вона ж відрізнялася від канонічної російської. Вона була не тільки перлиною російської та радянської імперії, а ще й іншим, більшим, потрібним. У цьому сенсі мені здається, що ця будівля мала б грати дуже ключову й важливу роль, як і вся ця історія про Сольве у Лисичанську. Там можна було створити історичний культурний комплекс.

Згадується й Сєвєродонецьк. Мені дуже шкода цієї радянської архітектури модерну, зруйнований Льодовий палац. Я так думаю, що за умов подальшої окупації регіону концепт перлини у складі імперії буде втрачено. Призведе до остаточного занепаду цього пласту історії.

Луганщина, яку я досліджував, насичена різними історичними подіями. Там було багато різних церков зі своєю історією. Багато панських палаців. Наприклад, село Світле Старобільського району, де збереглися унікальні підвали панського палацу. Це історія, яка була повністю забута. Почитайте українську радянську енциклопедію. Про що там пишуть стосовно Луганщини чи Донеччини? Про «Якісь поселення». Вони засновані тоді-то, у роки революції там відбулися такі-то події, був колгосп “Шлях Ілліча”. Потім стільки-то людей брали участь у Другій світовій війні. Колгосп зараз перевиконує план».

Це, м’яко кажучи, знищена, імпотентна історія. У якій проглядається усього два сюжети: російської імперії й радянський, колективізація та індустріалізація. Навіть якщо ці сюжети залишити, треба їх доповнити іншими, українськими: коли з’явилося поселення, яку воно роль відігравало? Чому, наприклад, з’явилися печери у Сватовому, вони ж не на порожньому місці виникли. Що було на місці Біловодська, чому саме там російська імперія почала будувати кінні заводи? Ким були представники українського національного відродження? Бо на Луганщині вони також були. Тут відбувалася активна дискусія: наші вихідці контактували, наприклад, з Григорієм Сковородою, з російським декабристом Кондратом Рилєєвим, Михайлом Грушевським, харківським етнографом Володимиром Сумцовим.

Цікавий факт: Лєрмонтов закохався у дівчину, яка була поміщицею та мала садибу між Луганськом та Алчевськом, нинішнім селом Юр’ївка. Зараз там залишилися тільки якісь частини воріт. Він пише їй вірші й там згадує про те, що «ти поменяла степи Украины на томительный блеск бала». Якось так. Тобто Лєрмонтов вважає територію між Луганськом та Алчевськом – українською. У нього немає хибного приводу для міркувань: Україна це чи ні. Для нього це не «новоросія», не «лнр», не росія, це – Україна. Ці факти також будуть втрачені, якщо збережеться історична політика росії. Їх знову поглине ідеологічна призма.

– На ваш погляд, що зараз потрібно зробити Україні, щоб нашу історію Луганщини не було перекручено під час окупації? Ми вже бачили, як це було, наприклад, за часів радянщини. Що треба зробити, щоб зберегти свою ідентичність? Щоб наша історія не зникла на тлі російської пропаганди.

– Зараз важко говорити, бо нам, на жаль, є куди витрачати гроші: у першу чергу це – війна. Витрачати їх треба на наших захисників та захисниць. Але на майбутнє я б не хотів, щоб було ігнорування тематики з боку посадовців, як, наприклад, з Бельгійською спадщиною. Її проблема є довоєнною, українською. Державі конче потрібно буде шукати гроші, звертати увагу на регіональні дослідження, багато читати, у тому числі й книгу, яка нещодавно вийшла - “Нариси історії Луганщини”, де ми підіймали ці теми. Співавторка книги Ольга Забудкова зробила дуже круті сюжети про Українську народну республіку й національне відродження на Луганщині.
Необхідно, щоб регіональні посадовці, які відповідають за культуру, знали більше про історію Луганщини, ніж вони знають зараз.

Також на державному рівні необхідно позитивно вирішувати долю культурних пам’яток. Як, наприклад, будинок лікарні Сольве. Усе робити так, щоб вона перетворювалася на щось важливе. З точки зору економічного це – неприбутковий проєкт, але це потрібно робити.

До війни у нас була дуже пасіонарна громадськість. Те, що ми робили, і я це постійно повторюю, – наші «конкуренти» з боку окупаційної влади й поруч не стояли. Я пам’ятаю усі ці фестивалі, заходи, до яких залучався, наприклад, Сергій Жадан, рок-фестивалі, дискусії. 

Рок-фестиваль "Зі сходу - до заходу" у Старобільську

Вони на порядок були кращими та цікавішими, ніж те, що робить «лнрівський офіціоз». Вони не витримували конкуренції. Мені здається, що росія програвала культурну війну на Луганщині у довоєнний період. Потрібне буде щільне бажання центральної та регіональної влади підтримати пасіонарні ініціативи, а не тільки відрізати й відкидати. Та й робити це щиро.

– Якщо уявити, що відбувається деокупація Луганського регіону, чи є у вас плани повертатися?

– Це дуже важке питання. Перш за все, воно важке, тому що нещодавно я побачив сюжет, виступи людей, з якими я співпрацював. Тепер вони перейшли на бік окупантів. Їх начебто душили-душили, а росія прийшла, й допомогла їм врешті-решт. Цей сюжет я подивився майже у той самий день, коли у Тур’їх Реметах ховали хлопця, який загинув під Бахмутом. Ця новина буквально «розірвала» місцеву громаду. Мені важко тепер чути дзвони церков, постійно тепер здригаюся, бо мені здається, що ховають чергового воїна. Я починаю відчувати несприйняття цього колабораціонізму на якомусь глибинному рівні. Ми перейшли “водорозділ”, повністю відірвалися від імперативів, які готові були слухати навіть після 2014 року.

З іншого боку я не знаю, що ми будемо відчувати після повернення на Донбас. Ми – люди, які 9 років не бачили власних домівок. Що станеться, якщо у нас з’явиться така можливість повернути собі відчуття дому? Що потрібно буде чути навколо себе? Як жити в оточенні людей, які підтримали ворога? Я цього не хочу.

– Щодо присвоєння наукового ступеню: завжди здавалося, що професор – це умовна літня людина, яка має “кілометри” наукових робіт за плечима. Як вам вдалося здобути цей ступінь? Це явище розповсюджене, що у вашому віці можна його отримати?

– Колись, ще у Луганську, на нашій кафедрі працював наймолодший професор у країні. Хлопець ледь не у 30 років захистив докторську, і майже одразу отримав професорство. З моменту початку моєї активної наукової діяльності пройшло 22 роки. Це був 2001 рік, коли я почав робити перші наукові розвідки. Отримання професорства має ґрунтовні підстави, та й «кілометри» текстів були. Я активний науковець, є статті й за кордоном. Ну і, як виявилося, здатний здивувати самого себе. Читати англійською мовою для іноземних студентів на нормальному рівні. Самого себе це приємно вразило. Але ж чому б ні? Це приємне досягнення, до якого я йшов останні кілька років.

Пам’ятаєте, як говорив Стів Джобс? Ці слова залишаються актуальними: «Поспішайте жити, живіть так, наче ви можете померти завтра». Для нас, для українців, це як ніколи зараз актуально. Я це відчув в окупації у Старобільську рік тому. Тому чому я маю постаріти, щоб стати професором, якщо я цього хочу зараз? У житті може бути все, що завгодно. За цим принципом я й живу та продовжую працювати зараз.

Анастасія Брюханова