Зшиті творчістю: історія колективу, що об'єднав Луганщину та Херсонщину

Зшиті творчістю: історія колективу, що об'єднав Луганщину та Херсонщину

З літа минулого року при Сєвєродонецькому міському палаці культури у Дніпрі працює гурток декоративно-ужиткового мистецтва «Дивоцвіт».

Його очолює Ірина Корєва – саме та людина, про яку кажуть «майстер на всі руки». Петриківський розпис, писанкарство, мотання, вишивка, в'язання, витинання – цими народними ремеслами вона володіє сама, а нині передає знання підопічним – жителям Сіверськодонецька.

Зустріч із пані Іриною SD.UA запланував з нагоди Дня вишиванки, однак розмова вийшла значно ширшою – про єдність регіонів, зв'язок поколінь, збереження пам’яті та силу творчості, що здатна лікувати.

Кабінет гуртка «Дивоцвіт» знаходиться на першому поверсі палацу культури «Металург». З його темного й прохолодного коридору потрапляєш у невеличку, залиту світлом кімнату. Тут проходить частина занять та зберігаються роботи гуртківців. У кутку – полички з ляльками-мотанками та писанками, на одній стіні – витинанки, на іншій – вишиті рушники та картини. Такий собі вибух кольорів, текстур та форм.

Ірина Корєва

Хазяйка кабінету теж, ніби квітка: зустрічає у яскравій, вишитій бісером сукні. Пані Ірина – викладачка вищої категорії. 40 років вона пропрацювала у дошкільній освіті, була завідувачкою дитсадка у Нововоронцовці на Херсонщині. І сукню колись вишила спеціально до обласного семінару, який проводили у її закладі.

Жінка з теплом згадує часи у рідному селищі. Там вона створила клуб, де зустрічалися три покоління: жінки-майстрині старшого віку, батьки вихованців та, власне, дошкільнята.

«У нас було 30 майстринь, які все могли, і вони приходили до нас у садочок. Ми зустрічалися і разом проводили заняття. Часто це було театралізовано та присвячено до різних свят. У мене була велика підтримка від односельців. Я відчувала творчу волю і всі мої ідеї втілювалися легко у життя», – розповідає вона.

Під час повномасштабного вторгнення Нововоронцовка не була окупована, але опинилася впритул до лінії фронту. За кілька років до того пішов з життя чоловік пані Ірини. Тож горе втрати й війна спонукали її покинути край, якому належали серце та душа.

Жінка переїхала до Дніпра, ближче до своїх дітей. І вже тут випадково перетнулася з сіверськодончанами.

У великому місті люди на контакт з незнайомцями йдуть дуже важко: бракувало щирого спілкування, до якого вона звикла у рідній Нововоронцовці. Тому стала шукати місце, де б могла почуватися своєю та реалізувати творчий потенціал.

  

Заняття у гуртку

У цих пошуках натрапила на ПК «Металург», де тепер базується Сєвєродонецький палац культури. Там познайомилася з начальницею відділу культури Сєвєродонецької МВА Тетяною Грачовою, запропонувала їй співпрацю.

«Тут я продовжила свою справу. Показала напрацювання. Сказала, що не хочу ніякої зарплатні, просто хочу поділитися своїм досвідом», – згадує Ірина Корєва.

 

Старша група за справою

А почалося все тогорічного Великодня.

«Я ходила співати до клубу людей елегантного віку «Сузір'я». Ми вирішили на Великдень зробити свято. Прикрасили кімнату. Ви знаєте, я меблі вдома залишила, а все таке декоративно-ужиткове у мішках привезла сюди. У мене були й великодні атрибути. От ними прикрасили зал, організували діток з гуртка української мови. Дали віршики їм. І так з легкої руки пішло. Потім ми Трійцю так само відсвяткували. Улітку я почала працювати з дітьми, проводила їм майстеркласи, а потім мені запропонували вести гурток», – розповідає жінка.

  

Свято Трійці

Зараз «Дивоцвіт» відвідують як дорослі – члени клубу елегантного віку й співробітники палацу культури, так і діти з родин ВПО. Вік підопічних пані Ірини від 6 років до 80+. З дорослими заняття проходять у першій половині дня, з дітьми – вже після школи.

  

Так все починалося

«Я дуже люблю свою роботу. Люблю спілкування з людьми, з дітками. Вони мене надихають, тримають на цім світі. 12 дітей у мене ходять постійно зараз у гурток. Ми з ними як друзі. Дорослі теж до мене добре ставляться. Я стараюся з ними поводитися м'яко, бо тут зібралися поранені душі. Намагаюся кожного привітати, обійняти, пожаліти», – ділиться пані Ірина.

Гуртківці – переважно сіверськодончани. Вони пережили втрату дому, розлуку з близькими та покинули місто, у яке вже вросли корінням. Тож керівниця гуртка, маючи власний досвід переїзду, швидко зрозуміла, що їй важливо бути не лише наставником, але й трохи психологом.

За словами пані Ірини, особливої різниці між херсонцями та луганчанами вона не відчуває. Каже, люди усюди однакові. Вона пригадує випадки ще у хорі «Сузір'я», коли жінки намагалися приховати сльози під час занять. Та і вже у «Дивоцвіті» більшості спочатку було важко розкритися.

«Я їх підтримувала: ми жінки, ми сильні, ми красиві, ми українки. І різні такі підбирала слова. А десь треба й промовчати було, щоб висловилася людина. То зараз я бачу, як вони змінилися: приходять нафарбовані, одягнуті гарно, веселі. І ми вільно спілкуємося про все на світі», – каже пані Ірина.

  

Гуртківці вчаться вишивати

На її думку, сильним терапевтичний ефект справили й самі творчі заняття. У гуртку вона викладає як різноманітні народні мистецтва – писанкарство, гончарство, петриківський розпис, вишивку – так і сучасні техніки типу квілінгу, декупажу, скрапбукінгу. Діти, каже, полюбляють все, але особливо їм вдається мотати ляльок. У гуртку, до речі, їх вчаться робити за автентичною технікою – без проколів голкою.

      

Льлька-мотанка

«У кожного свій характер і свої задатки. Багато вже тут понаучувалися. Та ж «петриківка». Ми починали з найпростіших елементів, з маленького зернятка. Одне заняття – один елемент. А потім вже поєднували у композиції. І дуже гарно все вийшло, а спочатку і плакали, і все було. Діти люблять займатися і часто стають самі ініціаторами того чи іншого заняття. У мене немає такого, що урок 45 хвилин – і все. Я сиджу тут до пів на сьому, а то й довше, бо їм хочеться займатися», – зізнається наставниця.

  

Так проходить навчання

Дорослі вже приходять с хистом до того чи іншого заняття, але теж із задоволенням проводять час за різними видами рукоділля.

 

Петриківський розпис

Вивчення нової техніки, особливо народної, на заняттях починається зі знайомства з історією її виникнення, традиціями використання у різних регіонах та культурним контекстом, у якому вона розвивалася.

«Думаю, що збереження традицій, передача досвіду від покоління до покоління – це і є філософія нашого гуртка, наша ціль. У моїй родині передалася ця схильність до рукоділля від мене до доньки, від доньки до онук. І так само й тут, сподіваюся, буде. Закінчиться війна, люди переїдуть, може, повернуться додому. Там напишуть свою писанку та згадають мене», – зазначає Ірина Корєва.

  

Виготовлення писанок

До речі, себе майстринею вона не вважає і просить її так не називати. Взагалі дуже скромно ставиться до своїх талантів. Більшості всього, чого вміє, вчилася самотужки через посібники, в інтернеті або у тих майстринь, які колись ходили до її клубу у Нововоронцовці. Одна з них – відома херсонська писанкарка Таїсія Гарварт. Зараз вона живе у Кривому Розі, а пані Ірина кілька разів на рік їздить до неї, щоб поспілкуватися, повчитися й надихнутися.

Вплив херсонської школи одразу помітний: у кошику, де зберігаються писанки, що їх виготовляли гуртківці до Великодня, чимало з традиційними для того краю орнаментами: «Чорне море», «Ластівчині хвостики» тощо.

  

Готові писанки

Ще одне улюблене заняття Ірини Корєвої – вишивка. Цією справою вона займається з 14 років, за цей час вишивши десятки сорочок, рушників, картин, ікон та іншого. До речі, гладдю її вчила вишивати майстриня з Полтавщини. Це особлива техніка, коли виворіт виробу виглядає майже так само акуратно, як і лицьова сторона. І от тепер всьому цьому мають змогу навчитися й луганчани.

  

Виворіт вишитої гладдю сорочки

«Я дійсно буду щаслива, якщо хоч 2-3 людини від мене щось візьмуть», – додає пані Ірина.
З нею у Дніпрі всього кілька власних вишиванок та рушників. Все інше, каже, роздарувала близьким:

«Взагалі будь-який виріб декоративно-ужиткового мистецтва створюється як оберіг. Ті ж вишиванки. Дівчині, до того, як вийти заміж, треба вишити було 40 рушників. На різні випадки життя: від народження до проводів на той світ… Все, що я вишивала, я теж дарувала. День народження мамі – обов'язково щось вишиваю, сестрі – роблю вишиванку, брату – картину. Син женився – 12 весільних рушників вишито моїми руками. Онуки у мене у вишиванках були з народження. І сукні до підлоги маками розшиті».

У доробку керівниці гуртка – вироби, вишиті й хрестиком, й гладдю. Й з традиційними орнаментами, й авторські, на які надихнула природа та саме життя.

«Я нормально ставлюся до спроб осучаснити вишивку. Якщо у людини є смак, якщо вона художник у душі – чому б це не втілити, не скласти красивий узор? Це лише збагачує культуру», – каже вона.

Головне, додає, вкладати у справу добрі наміри. Це стосується всього, що робиться руками.
«Усі вироби, які ти створюєш: чи то вишивання, чи то писанкарство, чи глиняний посуд – все повинен робити з добрими думками, з молитвою. Якщо погані думки – відкладай одразу, бо коли ти будеш ту річ дарувати, вона не принесе людині добра і щастя».

        

Вишиті керівницею гуртка сорочки

До Дня вишиванки гуртківці готують свої вироби на виставку. Їх матимуть змогу побачити відвідувачі Сіверськодонецького хабу 15 травня. Взагалі ж такі виставки робляться до майже всіх великих свят: і релігійних, і світських. Вже зараз робіт назбиралося так багато, що вони не поміщаються у маленькій кімнаті, яку виділили колективу.

Тож у планах пані Ірини – влітку переїхати у більше приміщення, де зробити щось типу музею декоративно-ужиткового музею: розсортувати вироби по напрямках, зробити стенди:

«Щоб люди приходили, дивилися, насолоджувалися творчістю. Можливо, дітки з мамами побачать і захочуть до нас приєднатися. Будемо раді всіх бачити!»