«Інформація може знищити цілі підрозділи ворога. Конвеєр фотографій може знищити всіх українців на ТОТ», — «Східний» про спротив в окупації

Чотири роки тому, 24 лютого 2022 року, росія розпочала повномасштабне вторгнення, яке принесло нову окупацію українських міст і сіл. Щоразу напередодні знакових дат у мережі з’являються фото з окупованих територій — українські прапори, стрічки, символи спротиву. Для багатьох це знак, що Україну там не забули.

Але для тих, хто живе в окупації або пройшов через неї, такі публікації можуть означати інше — реальну загрозу арешту, катувань або зникнення.

Артем Карякін, позивний «Східний», — один із тих, хто знає це з власного досвіду. Він пережив окупацію рідної Кадіївки, передавав розвідувальну інформацію, згодом зміг виїхати й долучився до захисту України.

У цій розмові він пояснює, чому публічні акції спротиву в окупації можуть бути смертельно небезпечними, як працює репресивна система рф і що насправді означає спротив у тилу ворога.

 - Напередодні знакових дат ми знову бачимо фото з українськими прапорами з окупованих територій. Для багатьох це символ спротиву й знак, що люди там не забули Україну. Чому ви вважаєте, що публікація таких фото може бути небезпечною?

 - Відповідь проста: методи подібних акцій не змінюються ось уже 4 роки. На цій війні на будь-яку дію однієї сторони знаходиться протидія іншої. Через місяць, через пів року, але рано чи пізно все доводиться міняти, тому що той чи інший кейс просто не працює. Те саме стосується і подібних акцій за участю місцевого мирного населення. Російські спецслужби на окупованих територіях працюють дуже активно та наполегливо. З кожним місяцем на цих територіях дедалі складніше дихати. Ставка ФСБ — контролювати всіх місцевих мешканців і все, що відбувається навколо. У принципі, як і в самій російській федерації. Постійні «фільтраційні» заходи, встановлення найсучасніших камер відеоспостереження, перевірки мобільних пристроїв у навчальних закладах та інших бюджетних організаціях, система доносів, впровадження програмного забезпечення для оперативників – за таких умов вчинити цілий ланцюжок дій від фотографії прапора України чи аркуша з прапором України у конкретному місці окупованого міста до відправки цієї світлини українській стороні та лишитися непомітним – дуже важко.

Фото з телеграм-каналу "Східний"

 - Наскільки технічно легко окупаційним службам встановити автора або причетних до таких фото? Які реальні наслідки це може мати для людей?

 - Публікація таких фото на наших ресурсах лише видає необхідні для російських спецслужб чинники: місце та обставини зйомки. Метадані фотографії, фону, наявність камер навколо, наявність випадкових свідків. І коли акції подібного плану проводилися 2-3 рази на рік – це була одна справа, коли запустили щотижневий конвеєр із таких акцій, абсолютно не змінюючи методи – чи варто пояснювати, що така тактика вже по кроках вивчена на окупованих територіях? Коли наші ЗМІ публікують чергову фотографію з листочком паперу на тлі окупованого міста – ФСБ розпочинає слідство. Встановити точне місце зйомки до міліметра не складно. Далі розпочинаються оперативні заходи: перевірки всіх камер відеоспостереження на місці, де було зроблено фото. Далі перевіряють камери по дорозі до цього місця. Шукають усіх підозрілих людей у потрібному проміжку часу, будь-які підозрілі дії, шукають випадкових свідків у кадрі. При затриманні підозрюваного, навіть якщо він давно видалив це фото зі свого смартфона — ФСБ знайдуть цю світлину та відновлять разом із листуванням, в якому людина відправляла його. Після встановлення всіх фактів та затримання людини – їй може загрожувати до 12 років арешту. А тепер у мене кілька простих питань: невже ці акції з такою регулярною періодичністю вартують таких ризиків? І скільки людей з тих, хто публікує дані кадри, знає про долю людини, яка зробила ці фотографії?

 - Чи мають такі акції реальний вплив, чи це більше символічний жест?

 - Станом на 2026 рік ефект від даних акцій практично нульовий. Наші люди в окупації давно довели, що їх там багато й вони чекають на Україну. Сотні заарештованих співробітниками ФСБ мешканців щорічно тому є прямим свідченням. Спалені бази російської армії доказ того. В окупації термін «ждуни» з'явився набагато раніше, ніж у нас. Як думаєте, чому? Та тому, що там давно всі зрозуміли, що довкола велика кількість проукраїнських мешканців. Доводити вестернам, що там є українці? Який у цьому сенс, якщо за всіма міжнародними законами це наші території? Якщо деяким вестернам начхати на міжнародні закони та меморандуми - то на фотографії людей із клаптиком папірця в руці тим більше.

 - Чому, на вашу думку, люди в окупації все ж ідуть на такі публічні кроки, попри ризики?

 - Я їх чудово розумію, бо коли сам жив там довгий час, то мені завжди хотілося чимось допомогти Україні. Я знайшов себе у передачі розвідувальної інформації, і мене це тримало морально в тонусі. Але не всі до цього приходять, знайшовши для себе вихід у подібних акціях. Але в більшості випадків практично всі ці люди до кінця не розуміють усіх ризиків та наслідків.

 "Східний"

 - Чи змінилася ситуація за ці роки? Те, що було можливим у 2022-му, сьогодні стало небезпечнішим?

 - Все міняється щомісяця. У всьому. Те, що було можливо восени, – вже неможливо взимку. Війна не стоїть на місці, а подібного плану протести – це не «мирні акції», як у нас їх називають деякі персонажі, а така сама участь у бойових діях, адже йдеться більше про інформаційний фронт, що також дуже важливий. Але для російських спецслужб це не учасники «мирних акцій», а диверсанти, що готові після фотографії зі шматком папірця здійснити диверсію проти російської армії. Тож санкції за такі дії будуть максимально жорсткими. Репресивна машина окупанта не стоїть на місці й з кожним днем все сильніше закручує гайки, шукає нові способи знаходити будь-якого інакодумця. Все змінюється, крім тактики «Жовтої стрічки» та подібних до них організацій.

 - Чи несуть українські медіа частину відповідальності, коли поширюють такі фото? Де проходить межа між підтримкою спротиву і створенням додаткових ризиків?

 - В умовах повномасштабної кривавої війни всі повинні розуміти, що кожен відповідає за все, що відбувається чи не відбувається. Медіа - це дуже сильний інструмент, від двох речень журналіста у статті може залежати ситуація на фронті, у кожного редактора в руках життя і головне - розум людей. Більше охоплення публікацій – більше уваги ФСБ до них. Я щиро здивований, як багато наших відомих ЗМІ публікують все це суцільним конвеєром і ні в кого не виникає запитання: а чи це безпечно? У нас так багато експертів з окупованих територій, з репресій, аналітики, розслідувачі, інсайдери — і ніхто не розуміє, що він робить? Чи просто зібрати вподобайки та охоплення куди важливіше? У нас величезна кількість кейсів реальних партизанів з окупованих територій, які вже покинули окупацію — висвітлення їхніх історій - це набагато корисніше, ніж ризикувати тими, хто ще там.

Так хочете допомогти мешканцям в окупації? Випустіть статтю зі змістом: «Українці в окупації – ми про вас знаємо та любимо вас. Будь ласка, бережіть себе та не ризикуйте життям заради таких дрібниць. Ви не повинні нам нічого доводити, ви повинні вижити, щоб українці залишилися на цих територіях. А для тих, хто зважився на пряму боротьбу з окупаційним режимом, ось верифікований спосіб зв'язатися з українськими спецслужбами. Але, будь ласка, пам'ятайте про ризики».

 - Чи може публікація таких матеріалів грати на руку російській пропаганді — наприклад, як привід для посилення репресій?

 - Це називається «драконити ФСБ» Колись це грало нам на руку, були періоди, коли треба було тицьнути російську пропаганду про безумовний «російський Донбас» носом у лайно. Все змінилося, сьогодні все це лише змушує ФСБ працювати ефективніше, щоб не втрачати погони.

 - Чи є у вас діалог із рухами, які публікують подібні матеріали? Чи вдається домовлятися про безпечніші формати?

 - Після моїх негативних коментарів про рух «Жовта стрічка» мій контакт почали шукати їхні представники. Це так дивно, бо всі мої контакти у відкритому доступі. Ще дивніше, що з акаунта для зв'язку з «Жовтою стрічкою» в телеграмі — мені в особисті постійно надсилають їхні публікації з проханням репостів. Але інші люди від «Жовтої стрічки» пішли шукати мій номер у моїх товаришів по службі. Гарна організація. Ми проговорили телефоном близько години, я висловив свою думку про все, що вони роблять. Вони спробували пояснити мені, що діють за інструкціями та забезпечують безпеку людям. Але я не почув жодних інструкцій, які реально могли б врятувати людей. Публікація фото із затримкою – ну, гаразд, як це на сто відсотків може убезпечити людину в маленькому місті, затягнутому репресіями найсучасніших спецслужб воюючої країни? Також я не почув відповіді на запитання: «Чому не змінювати тактику акцій?» Більше я ні з ким із цих проєктів не спілкувався і тим більше не координувався. Їм не подобається моя критика на їхню адресу та скепсис, але я не бачив їхніх публічних відповідей на все це. Також я не бачив публічних представників цих проєктів. Моя мотивація зараз проста – убезпечити життя українців в окупації. У чому їхня мотивація — я не можу зрозуміти.

Фото з телеграм-каналу "Східний"

 - Чи всі ініціативи, які позиціонують себе як рух спротиву, однаково відповідально ставляться до безпеки людей?

 - Не можу знати. Я та багато інших людей нічого не знаємо про ці рухи. У нас є офіційний рух опору ССО. Це структура наших спеціальних сил, напевно, там є компетентні люди. Що стосується «Жовтої стрічки» – що нам відомо про людей, які стоять за цим проєктом? Я такої інформації у публічній площині не знаходив. Наскільки вони співпрацюють із нашими спецслужбами чи армією і чи працюють взагалі? Це також залишається невідомим. У них немає спікера, люди від цієї організації, що приходять на інтерв'ю, – завжди із закритими обличчями та завжди різні.

 - Чи бувають випадки, коли публічність справді допомагає — а не шкодить? Де проходить ця межа?

 - У нинішніх умовах – публічність допомагає лише у повністю завершених кейсах, коли всі учасники у безпеці. Тиха та анонімна передача розвідувальної інформації набагато безпечніша, ніж відкрита акція з плакатом у центрі окупованого міста.

 - Чи існує взагалі безпечний спротив в умовах окупації?

 - Ні. Будь-який протест та опір в окупації – це акт диверсії для ворога. З цим боротимуться завжди, тож це буде завжди небезпечним. Іти на цей ризик чи не йти – вибір кожного.

 - Якщо людина в окупації все ж вирішує долучатися до будь-яких форм підтримки України, що їй варто усвідомлювати передусім?

 - Назад шляху вже не буде, немає терміну давності у цих діях. Встав на цей шлях — ти тепер партизан і диверсант з усіма наслідками, що звідси випливають. Усвідомив по собі одного разу, ні про що не шкодую, але це шлях не для всіх. Це як піти воювати, далеко не всі наважуються. Усі, хто наважуються, – герої. Наразі вже існують інструкції, як уникнути елементарних помилок та як можна мінімізувати ризики – але ці інструкції лише у компетентних людей з українських спецслужб чи спеціальних підрозділів. Але немає жодної інструкції, яка на 100% врятує ваше життя за нинішніх умов. Проте в наш час, коли ми все це починали у 2014 році, – не було навіть таких інструкцій, ми навчалися на власних помилках. Багатьом із нас ці помилки коштували свободи чи життя.

Фото з телеграм-каналу "Східний"

 - Ви згадували про канали зв’язку зі спецслужбами. Чому важливо, щоб люди самостійно оцінювали ризики перед тим, як контактувати з ними?

 - Це реальна участь у війні з усіма наслідками, що звідси випливають. Потрібна надзвичайна сміливість і самопожертва на благо своєї рідної країни. Шпигуном стати легко, жити шпигунське життя — на любителя (сильно м'яко кажучи). Я оглядаюся, йдучи вулицею, вже 12 років, міняю маршрути прямування, періодично заплутую слід для можливої «наружки», розуміючи, що якщо захочуть убити — все одно вб’ють. І йдеться про підконтрольну територію, не кажучи вже про окупацію. В окупації – ти партизан у тилу ворога й твоє життя має відповідати цьому повністю. Одного разу ти, можливо, захочеш закінчити з таким життям — але далеко не для всіх це вже стане можливим до кінця життя.

 - Які форми підтримки України з окупованих територій є менш ризикованими?

 - Максимально конфіденційна та анонімна передача інформації спецслужбам. Це й куди ефективніше, ніж плакат на фото, і не так привертає увагу. Сотні агентів не розкриті до цього дня, багато хто з них уже встиг залишити окуповані території. Інформація може знищити цілі підрозділи ворога. Конвеєр із фотографій із плакатами та аркушами паперу — може знищити всіх українців на цих територіях.

Луганськ. Фото з телеграм-каналу "Східний"

 - Якщо людину в окупації затримали через проукраїнську позицію, чи може щось зробити українська сторона або медіа? Чи публічність у таких випадках допомагає чи, навпаки, створює додаткові ризики?

 - Українська сторона може лише зафіксувати викрадення цієї людини, поставити на облік координаційного штабу та чекати на теоретичний шанс обміну. Цивільних осіб росія поки що практично не обмінює, своїх агентів вони забирають вкрай рідко — їм начхати. Вони зрадники, а зрадників ніде не люблять. Це повчально для російських агентів у нашому тилу, але критично для нас, бо ми не можемо забрати своїх героїчних партизанів, що пішли проти ворога, перебуваючи у його тилу. Питання публічності даних кейсів досі відкрите, так само як і публічність у питанні військовополонених. Немає чіткої відповіді, всі кейси індивідуальні, абсолютно всі кейси індивідуальні.

 - Чи може затримання однієї людини в окупації створити загрозу для її контактів або партнерів в Україні?

 - Може. Ми маємо справу з абсолютним злом, справжніми терористами з фсб і гу гш зс рф. Методи їхньої роботи відрізняються витонченою жорсткістю і нелюдським виглядом. Можуть бути і шантаж, і спроби вербування людей на підконтрольних територіях за допомогою арештованих в окупації. Збір інформації та тому подібне. Коли ми говоримо про методи роботи ФСБ — можете чекати будь-чого. Усі кейси індивідуальні.

 - Чи усвідомлюють люди в Україні, що їхня комунікація з окупованими територіями може створювати додаткові ризики для співрозмовників?

 - Далеко не всі. Більшості людей на підконтрольній території України немає справи до окупованих, вони не витрачають час на вивчення питання і не знають, що там відбувається. Так було раніше, так є зараз (хоч і меншою мірою). Люди в цілому втомлюються від війни, все менше хочуть читати та знати про її наслідки та нюанси, тому часто роблять елементарні помилки. Ну і, як мінімум, коли живеш у вільній демократичній країні – ти не розумієш умов російської окупації. Що ти знаєш про свободу, якщо в окупації не жив? Я ж не просто так одного разу це опублікував. Люди, що не жили там, ніколи не зрозуміють, ніколи, тих умов життя.

 - Чи не перекладаємо ми іноді на людей в окупації очікування героїзму, не усвідомлюючи реальних ризиків?

 - Вже 12 років, як перекладаємо. Може, я зараз зніму з когось рожеві окуляри, але українець в окупації – це дуже важка доля, навіть після залишення окупованих територій. З українця в окупації з 2014-го року всі хочуть щось мати: хтось заробити грошей, хтось заробити звання та медаль, хтось інсайд та матеріал, хтось хоче, щоб ти душив окупанта голими руками, хтось вважає тебе винним в окупації цих земель.

Мені 2014-го року деякі українці писали: «А чого ти не вийдеш і не обіллєш бурята з автоматом окропом? Відібрав би автомат і вже міг би наступного вбити». У лютому 2022-го я писав: «Ну що, всі окропу набрали?» Така вже наша доля, я вже філософськи до цього ставлюся, мені теж є, що розповісти про свої роки в окупації і як я за всім цим спостерігав по той бік фронту, але не хочу зовсім у негатив йти. Така наша доля, у таке положення нас поставила росія, окупувавши наші землі та загнавши нас у такий режим. А те, що багато людей егоїстичні у своєму світогляді — що ж, світ несправедливий, а війна вже тим більше.

 - Що сьогодні найважливіше для людей в окупації — вижити, зберегти українську ідентичність чи щось інше?

 - Моя думка – вони мають вижити та дочекатися нас. Ми воюємо не лише за землі, а й за людей. Звісно, без героїзму багатьох там ми просто не зможемо. Вони нам дуже допомагають. Але на це не всі готові піти, навіть якщо думають, що готові. Базове завдання – вижити, ми хочемо бачити їхні щасливі обличчя, коли вриватимемося в ці міста на броні. Ми хочемо бачити їх живими з прапорами України, коли вони зустрічатимуть нас. Ми й так розкопаємо багато братських могил там, хотілося б, щоб ми знайшли якнайменше тіл українців, убитих та закатованих, особливо за аркуш папірця на фото.

Фото з телеграм-каналу "Східний"

 - Вчора було чотири роки повномасштабного вторгнення та окупації нових територій. Як людям в окупації не втратити віру й не розчинитися в російській інформаційній реальності?

 - Любов до України сильніша за всі обставини. Так було в мене. Було багато розчарувань та падінь духу, багато мороку та сірості, почуття приреченості. Лише абсолютна любов до України допомогла мені не здатися і допомагає й досі. Я вірю лише у любов до України, як справжню мотивацію жити та боротися, йти на ризики життя та свободи, йти до кінця. Це не в категорії пояснень, це те, що тече по венах. І це сильніше застінок в'язниць фсб, параної, страху. Ті, хто бореться з окупантом у тилу ворога, живучи в окупованому місті, – любить Україну більше за своє життя.