«Східний»: «Найкращі з нас зараз і гинуть заради того, щоб наступні покоління українців будували країну, не знаючи, що таке російська окупація»

Сьогодні, 14 березня, в Україні відзначають День українського добровольця. Пам'ятну дату встановила Верховна Рада України у 2017 році, щоб вшанувати мужність та героїзм захисників незалежності, суверенітету й територіальної цілісності країни.

Саме в цей день у 2014 році на тренувальну базу в Нових Петрівцях з Майдану Незалежності вирушили перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану для формування першого добровольчого батальйону.

Сьогодні в інтерв’ю «Сєвєродонецьк онлайн» український військовий, доброволець Артем Карякін з Кадіївки (Стаханов)  з позивним «Східний» розповідає, як це - добровільно вирішити стати на захист держави, про страх, роботу ТЦК, мотивацію та свою велику мрію.

 - Зараз у поняття «доброволець» вкладають вже доволі різні значення. Ось, наприклад, «Нині добровольцем став увесь Український народ: ті, хто прийшов до центрів комплектування та поповнив ряди Збройних Сил України; ті, хто став до лав територіальної оборони; ті, хто всіляко допомагає захисникам і готовий стати до їхніх лав завтра». Тобто реальне значення дещо нівелюється. Для вас доброволець - це?

 - Для мене поняття «доброволець» - досить чітке й усталене. Доброволець - людина, яка добровільно взяла до рук зброю для захисту свого будинку та суверенітету своєї країни. Не важливо, чи мобілізувався він за своїм бажанням, підписав контракт (як я) або ж зовсім не оформлявся до армії, але бере участь у бойових діях (таких випадків теж дуже багато). Ніяк не можу сказати, що добровольцями став увесь український народ. У нас досі для багатьох людей війни не існує чи існує, але «десь там на Донбасі, а там завжди стріляють».

Чи можна назвати добровольцем людину, яка на 10-й рік війни пішла за повісткою до ТЦК і тільки після цього потрапила до армії? Я не можу. Це вже його обов'язок, як громадянина країни, захищати її.

Допомагає ЗСУ зараз, але готовий піти в армію завтра? Це не доброволець, а волонтер. А волонтер у будь-якому випадку робить все добровільно й за своїми переконаннями, і це дуже важливо, але це зовсім інше.

Артем Карякін

 - Коли ви вирішили стати добровольцем? Ми говорили про те, що це рішення було складним і вже тоді було розуміння часу – коли передав координати або коли взяв автомат – від чого відлік. Але я більше про усвідомлене рішення вступити до лав ЗСУ…

 - Передавати будь-які розвідувальні дані для ЗСУ чи спецслужб – це теж не доброволець, це все ще людина, яка допомагає армії, лише в іпостасі партизана. Для мене відлік пішов з того дня, тієї хвилини, коли я отримав у свої руки першу зброю для оборони Києва наприкінці лютого 2022 року. Був тоді у складі однієї з ДФТГ столиці, а це і є чистої води добровольці. Але далеко не всі з них пізніше потрапили до армії або навіть цікавилися бойовими діями після того, як російську армію відкинули від столиці. Далі вже кожен сам обирав свій шлях. Якийсь час я виконував завдання з бойовим підрозділом, не бувши офіційно військовим. Думаю, що багато хто розуміє, про що я говорю, оскільки самі пройшли через це. У певний момент я не чекав оформлення у підрозділ, я їхав зі своїми побратимами, у складі тієї ж групи, в якій нині служу офіційно – але без зарплати та військового квитка. І тоді мене мало хвилювали якісь папірці, у мене запитали: «Ти поїдеш з нами в Бахмут?» Я відповів: «Так».

 Артем Карякін

 - Чи було відчуття, що шляху назад немає?

 - Відчуття, що шляху назад немає, було у мене ще восени 2014-го, коли у квадраті, що я передав (координатами), піднявся стовп диму. Особливо це гостро відчувалося навесні 2015-го, коли я зрозумів, що окупація міста затягується на довгий період, а справ я вже тоді наробив. Якщо говорити про армію, то коли я підписав контракт і склав присягу, у мене була тільки одна думка: «Нарешті це сталося (офіційно)».

Артем Карякін

 - Нині, на жаль, складається враження, що добровольці скінчилися. Це враження має підстави?

 - Добровольців стало значно менше, тому підстави так вважати є. Проте я знаю особисті приклади, коли знайомі вирішили піти воювати лише 2023-го року або вже під його кінець. Абсолютно добровільно та вже з грамотним підходом, заздалегідь знайшовши собі відповідний підрозділ, пройшовши курси з БПЛА, наприклад. І це я зараз говорю про своїх земляків.

Але тут є важливий момент, якщо у нас люди йдуть добровільно на війну, то це точно на ентузіазмі чи за особистими переконаннями, але аж ніяк не заради грошей, як у росіян. У нас немає таких сум за підписання контракту, наприклад, а бойові виплати розписані по зонах, якийсь час на 120 тисяч гривень ти взагалі можеш не потрапити, а цей час може затягнутися... В армії існують не лише піхота та штурмовики. Суть проста - наш доброволець іде до армії точно не заради матеріального. У росіян часто дзеркально інакше, безліч людей за межею бідності, для яких контракт і війна - єдина можливість заробити, погасити іпотеку тощо.

Війна диктує свої умови, і чим затяжніша вона та кровопролитніша, тим менше охочих у ній братиме участь. Це логічно, багатьом банально страшно. Інші - не відчувають загрози, доки ворог не стоїть на порозі їхнього будинку. Для кожного свої мотиватори, але запал ентузіазму в країні явно вже не той, що був спочатку. І у цьому немає нічого дивного.

Артем Карякін

 - Чи немає відчуття, що ось реальний цвіт нації, який не замислюючись узяв зброю на початку вторгнення, втрачений так чи інакше й наприкінці дистанції країну будуватимуть інші люди? Якщо так, то чи пригнічує це? Я про що – дуже багато людей загинуло, багато поранено. Навіть ті, хто пройшов вогонь та воду, це не ті люди, які були до 2014 чи вже до 2022 року. Вони змінюються. Не завжди лишаються сили. Є певний злам.

 - Особисто я не замислююся про те, які люди будуватимуть країну після війни, головне – щоб країна та нація продовжили існувати. У нас народжуються нові українці, більша частина з яких уже виховуватиметься явно не в дусі дружби з росією чи ностальгії за радянським союзом. Наші маленькі українці зараз зростають під постійними ракетними ударами російської армії – це відкладається у пам’яті. Найкращі з нас зараз і гинуть заради того, щоб наступні покоління українців будували країну, не знаючи, що таке російська окупація. Ми всі пишемо історію буквально щодня і її вже не буде забуто, головне зберегти країну.

 - Чи є страх у тих, хто не став до лав відразу, що їх тепер не приймуть ті, хто 2 роки там? Певний сором, невпевненість… Чи було таке у житті на прикладі когось?

 - Я не знаю, рідко спілкуюся з такими людьми зараз, проте є й у моєму оточенні люди, які не взяли до рук зброю. Для мене особисто головний критерій – це користь кожного на своїй ділянці фронту для країни. Є люди, що і без автомата в руках борються за незалежність нашої країни та дають відсіч росіянам саме тим, що вони найкраще вміють робити. В армії також кожен повинен займатися тим, що вміє найкраще, не завжди розподіл відбувається настільки ідеально. Але, повторюся, війна диктує свої умови й з кожним днем нам потрібно дедалі більше людей в армії, щоби банально не втратити території.

Чи страшно людям йти до армії зараз? Можливо, але я впевнений, що ніхто поганого слова не скаже новоприбулому, якщо він адекватний, звісно. Все пізнається в побуті, у колективі всі здружуються дуже швидко, бо потрапляючи в підрозділ, ви вже побратими й не важливо, хто скільки служить.

Війна надовго й нас дуже мало, тому, на жаль чи на щастя, рано чи пізно – з цим зіткнеться чи не кожен, на жаль. Моя порада – викинути з голови такі думки, як приймуть, як подумають чи скажуть. Краще бути підготовленим.

Артем Карякін

 - Є відео, де бійці відверто зриваються на новоприбулих. І їх можна зрозуміти. Однак чи не демотивує це остаточно тих, хто й так не може подолати страх?

 - Це всі індивідуальні випадки й найчастіше контекст незрозумілий. Армія - це зріз суспільства, у ній буває різне, як і у цивільному житті. Не забувайте, що крик командира під час навчання солдата часто лише допоможе солдатові в майбутньому (посміхається – ред.). Але я не кажу про випадки неадекватної поведінки. Але це все одно, що боятися сідати в машину, знаючи, що ДТП стаються.

Чи демотивують когось такі випадки? Не знаю, кожен має свою голову на плечах. Когось демотивує вибух десь на горизонті.

 - Чи можуть вийти добрі бійці зі спійманих ТЦК по кутках?

 - Все залежить від людини. Найчастіше люди бояться невідомого та сильно накручують себе. Не всі, спіймані ТЦК на зупинках, потраплять у штурмовики, наприклад. А хтось, потрапивши до штурмової роти, може відкрити в собі абсолютно нові якості. Моя суб'єктивна думка - потрапивши до армійського колективу, пройшовши певний шлях із побратимами, людина освоїться.
Але тут теж все індивідуально, якщо ти з перших днів навчання тремтітимеш у кутку, так і продовжуючи далі - нічого доброго не вийде. Однак тут не вгадаєш. Буває, що з поля бою тікають ті, на кого б ніколи не подумав, накачані спортсмени в татуюваннях під 2 метри на зріст ... А сутулий, мовчазний хлопець у результаті закриє собою побратимів.

Тут теж можна подивитися на приклад росіян, так, не хочеться порівнювати себе з ними, але війна так само продовжує диктувати свої умови. Вони мають величезну кількість мобілізованих, яких зловили на зупинках, деякі з них за два роки війни втягнулися до фанатичного.

 - Чи був у вас страх? Та чи були приклади такого страху, з яким упоратися неможливо?

 - Не боїться лише дурень. При будь-якому розриві міни в метрах від себе чи від ФПВ-дронів на горизонті - ти так чи інакше ловиш адреналін і порцію страху. Просто у всіх у різному його прояві. Хтось від страху втрачає концентрацію і навіть розум, це часто призводить до загибелі або втечі. Адекватний страх на війні має бути твоїм інструктором, щоб у небезпечний момент допомогти вижити тобі та твоїм побратимам.

Особисто мені страшніше, ніж в окупації, не було ще ніде. У зоні бойових дій найчастіше простіше, ти чітко розумієш, що тобі загрожує й іноді навіть можеш убезпечити себе. В окупації, коли до тебе у двері стукають камуфльовані росіяни, тебе вже нічого не врятує.

 Артем Карякін

 - Часто чую від бійців, що армія – застарілий механізм. Що тільки-но все закінчиться – вони й близько не повернуться туди. Багато бюрократії. Чи так це?

 - На жаль, досі так. Є зрушення у цьому напрямі, але далеко ще не скрізь. Існує маса моментів, які зовсім не потрібні, як тобі здається, але ти маєш через них пройти. Більшість із нас, хоч і на війні, але військовими (у широкому значенні цього слова) себе не називаємо. Багато хто з нас тут тимчасово, швидше за все, поки йде війна. У будь-якому випадку, армія потребує модернізації та спрощення багатьох моментів, але за один день цього не зробити, тим більше в умовах такої великої війни

 - Що дала служба, а що забрала?

 - Я ще 2014-го хотів служити, принципово. Захищати свою країну – це священний обов'язок та честь для мене. Я радий бути військовим у такий історичний та складний період для нашої країни. Служба зараз дає мені впевненість у своєму шляху, гармонію із самим собою. Так просто правильно й чесно, перед собою знову ж таки. Служба у мене нічого не відібрала, відібрала лише країна під назвою росія.

Артем Карякін

 - Є такий вислів «армія зробить із тебе мужика». Так чи ні?

 - Залишив би цю фразу для фанатів купатися п'яним у фонтанах на день вдв. Необов'язково бути в армії, щоб називати себе чоловіком, головне, що ти робиш, особливо в наш час. А сама по собі служба не зробить тебе краще або гірше, себе самого робиш тільки ти сам.

 - Вже зараз зрозуміло, що війна надовго. Які поради могли б дати тим, хто все ще відчуває страх, не готовий і таке інше. Чого не вистачало вам спочатку?

 - Порада – підготовка. Будь-який цивільний зараз може навчитися стріляти, керувати різними видами БПЛА, вивчити тактичну медицину – ще до служби в армії. Поради для тих, хто відчуває страх, не буде. Тут ніякі поради не допоможуть, кожен сам може його перебороти чи не може, це від людини залежить. Я теж далеко ще не все побачив у бойових діях, я не знаю, як це бути штурмовиком, наприклад, тому некоректно давати поради, кожен має свою роль і завдання. Чого не вистачало мені? Навіть не знаю, напевно ракет для HIMARS.

Артем Карякін

 - Чи багато добровольців із нашого краю?

 - Багато. Ще до повномасштабної війни досить великий відсоток добровольців у зону АТО/ООС був серед жителів Луганської та Донецької областей. На жаль, загиблих та полонених теж вже багато з нашого краю. На щастя, я знаю власних знайомих із нашого краю, які тільки нещодавно добровільно вступили до лав ЗСУ.

 Артем Карякін

 - Чи є упередження перед вихідцями з нашої області, Донеччини?

 - Абсолютно ні. Навпаки, коли інші військові дізнаються, що ти народжений на Донбасі та воюєш за Україну – лише повага, а іноді навіть здивування.

 - Армія згладжує відмінності чи посилює їх?

 - Згладжує. В одному колективі в зоні бойових дій ви всі стаєте побратимами – і це не просто слово.

 - Чого особливо не вистачає там?

 - Усі індивідуально. Комусь близьких та рідних людей поряд, комусь банальної тиші. Мені, перебуваючи в зоні бойових, часом не вистачає моментів, коли ти можеш наодинці прогулятися містом у навушниках.

Артем Карякін

 - Чи є неприйняття мирного життя після? У відпустці, на лікарняному? Чую часто теж, що там свої, там простіше, тяжко бути на цивілці.

 - Тут також все індивідуально. Хтось повертається у відпустку в тилове місто і повністю зрікається його, дратують оточуючі, що живуть поза війною. Хтось навпаки, приїжджає та морально відпочиває у цивілізації та відносному спокої. Це дуже тонкий та складний момент. Це ціла проблема, яка переслідуватиме нашу країну ще дуже довго, навіть після закінчення війни. Багато хто повернуться з війни вже зовсім іншими людьми й ніколи вже не зможуть прийняти мирне життя.

 - Якщо народиться син, армія – так, ні?

 - Син сам обере свій шлях і я прийму його. Сподіваюся, що тоді вже не буде жодних бойових дій у нашій країні.

 Артем Карякін

 - Що тримає та дає сили? 

 - Мотивація, реваншизм, гордість. Надихає, коли знаєш, що тобою пишаються певні люди, особливо близькі. Реваншизм – повернути своє, але це і є мотивація, звісно ж. Жага помсти тим, хто забрав у нас територію та вже 10 років нормального життя. З 26 років свого життя - я 10 років так чи інакше переживаю війну і в неї занурений. У 2014 році, поки мої однокласники танцювали на випускному, я розклеював патріотичні листівки по місту, вже тоді ризикуючи як мінімум здоров'ям і чекаючи на війну. Зараз у багатьох моїх однокласників вже друга дитина народилася, а я також ризикую здоров'ям, тільки вже на самій війні. 8 років з останніх 10 я прожив в окупації, а вона диктує свої умови, в яких існувати здатний далеко не кожен. У мене забрали найкращі роки мого життя, забрали будинок, паплюжать могили моїх батьків – що ще мене може мотивувати та тримати більше, ніж усе це?

Артем Карякін з Валерієм Залужним

 - Велика особиста мрія пов'язана з війною. Саме особиста, а не Перемога загалом.

 - Деокупація Стаханова. Я думаю, що кожен мріє звільнити свій будинок (у кого його забрали). Нічого краще не придумаєш. Ступити на рідну землю ще раз, з гордо піднятою головою пройтися рідними вулицями із синім або жовтим скотчем на камуфльованих рукавах, зачистити від ворогів, підняти рідний український прапор над рідним містом – мрія.