Війна не забрала музику: історія композитора зі Старобільщини

Богдан Сінченко — композитор родом зі Старобільщини, який присвятив своє життя музиці. Він писав твори, викладав і працював із замовленнями, поки повномасштабна війна не змусила його зробити інший вибір — стати до війська. Після поранення і тривалої реабілітації він повернувся до музики — вже з іншим досвідом, іншим звучанням та іншим відчуттям тиші.

Сьогодні Богдан знову пише, викладає і навчає молодих музикантів, продовжуючи говорити зі світом мовою музики.

Свою історію він розповів SD.UA.

 - Розкажіть про своє дитинство на Старобільщині. Як музика з’явилася у вашому житті?

 - Насправді досить випадково. Музикою почав займатися пізно – десь із 13 років. Я знайшов вдома іграшковий акордеон. І мені так сподобалося підбирати різні мелодії, грати на ньому, що врешті батькам набридло це слухати (усміхається – ред.) й вони сказали: «Ми купимо тобі нормальний інструмент, іди у музичну школу».

 - Ваш інструмент – акордеон?

 - Так, у музичній школі я вчився у класі акордеона й один рік у Сіверськодонецькому музичному коледжі, а потім мені запропонували перевестися на теоретичний відділ, і я вже закінчував навчання як теоретик. Тому граю ще на фортепіано.

 - Ви закінчили Сіверськодонецький музичний коледж?

 - Так, до цього я бував там кілька разів, коли ще вчився у музичній школі. І з викладачем готувався вступати саме туди. Згодом був Харків, там я вчився на композиторському факультеті університету мистецтв ім. Котляревського.

Після навчання, це був 2011 рік, я залишився у Харкові. Декілька років працював сам на себе, а потім мені запропонували роботу в консерваторії у відділі засобів технічного навчання. І паралельно викладав у музичній школі. Потім три роки - у коледжі культури у Харкові.

Богдан Сінченко

 - Чому обрали саме музику як професію? Це було усвідомлене рішення чи внутрішня потреба?

 - Не стільки я обирав її, радше це вона мене обрала. Я відчув, що це моє, що я можу цим займатися. І взагалі музика ніколи не сприймалася мною як робота, що я працюю, змушую себе виконати якесь завдання. Навпаки – мені завжди було приємно все, що стосувалося музики, тому, власне, я й обрав саме її своєю професією.

 - А як стався перехід до композиторства?

 - Я не те щоб перейшов. Насправді писати твори я почав ще у музичній школі, мені подобалося імпровізувати. І свого часу приніс кілька речей своїй викладачці Оксані Миколаївні Коваленко, їй так сподобалося, що деякі з них вона навіть узяла у педагогічний репертуар. Для діток маленьких. Ясна річ, що твори були тоді ще зовсім простенькі. Я тоді теж відчув, що це моє. Коли я вступив в училище, то більше часу проводив за фортепіано, аніж за акордеоном. Мій викладач ще скаржився на це (усміхається – ред.). Тож коли мені запропонували перевестися на відділ теорії, а це поглиблене вивчення гармонії, поліфонії, аналізу форм, я зрозумів, що композитору це буде важливіше. І погодився.

Твір Богдана Сінченка

 - Повномасштабне вторгнення застало вас у Харкові?

 - Так, я якраз одужував після хвороби. Пішов ставати на облік у ТЦК. Бо я ж прописаний у Старобільську, тому мене у списках військовозобов’язаних не було. На мене подивилися, запитали, яка у мене професія. Я сказав, що композитор. Оскільки загалом вигляд я тоді мав не надто бойовий, мене записали в резерв.

 - Ви згодом добровільно пішли служити. Це було емоційне рішення чи давно сформована позиція?

 - У 2023 році, коли відчув, що фізично вже трошки краще почуваюся, впевненіше, я почав шукати собі місце. До артилеристів намагався потрапити, як зв’язківець. Але через те, що у мене є певні проблеми зі здоров’ям, мені сказали, що навряд чи я просто витягну це фізично. Десь у грудні я зв’язався з рекрутером мого батальйону й приблизно за два тижні був вже на ППД. Рішення було сформоване та виважене.

 - Де врешті опинилися?

 - Це був 48 окремий штурмовий батальйон  імені Номана Челебіджіхана. Його творцями є кримські татари.

 - Вам змогли знайти щось ближче за фахом?

 - Вчили нас всіх як штурмовиків. Як штурмова піхота були місяць в Англії на навчаннях.

 - Розкажіть, будь ласка, про цей досвід. Бо часто доводиться чути різні думки – одні вважають це прекрасним шансом, інші – що українських військових важко навчити чомусь новому, бо кожного дня все змінюється і досвід набувається у реальності.

 - Я не можу так зараз оцінити сходу, бо це було 2 роки тому. Але у нас, наприклад, була певна взаємодія з дронами. Вчили, як правильно замаскуватися, заховатися, облаштувати позицію так, щоб дрон тебе не знайшов. Також, наприклад, була імітація нічної атаки. Оператор дрона потім показував, який це все має вигляд з повітря. Ми аналізували свої дії з погляду того, як краще вчинити. Проте все це мінімально, мені здається, як на сьогоднішні реалії.

Я думаю, багато ще залежить від конкретної програми, інструкторів. Як на мене, нас вчили якісно, прискіпливо. Інструктори завжди все показували, ми все проходили по декілька разів. Нам одразу намагалися влаштувати важке життя, щоб ми максимально підготувалися до реальних бойових дій.

 - Реальний досвід збігся з тим, чому вчили? Чи реальність страшніша?

 - Багато розповісти не можу, тому що під час першого бойового розпорядження я отримав це поранення, після якого мене довелося списати. Тому фактичного досвіду у мене досить мало. Але я думаю, що так, відтворені умови максимально. Наприклад,  траншеї, скопійовані з реальних зразків. Вони були заповнені водою, ми всі були мокрі, брудні постійно. Це середина лютого, а ти по коліно в воді. Коли зачищали позиції, ти міг сидіти 20 хвилин у холодній воді з автоматом чекати, тримати сектор.

Також не виходило спати – наприклад, такі умови були, що ми під час одного виїзду перебували в полях три дні й дві ночі. В останню ніч нам вдалося поспати 4 години й то не одразу.  2 години, а потім ще 2 через якийсь проміжок часу. Ми були постійно зайняті – навчання, патрулювання, чергування.

 - Поранення Ви отримали навесні?

 - Це був кінець березня. На початку місяця почалося бойове розпорядження на Харківському напрямку. А далі списання. Це дуже довга процедура. В армії швидко нічого не відбувається  (усміхається – ред.). Спочатку я був у шпиталі десь 2 тижні, потім три місяці перебував на реабілітації у відпустці. У кінці липня поїхав проходити ВЛК, це теж тривало ще півтора тижня. Потім ще 4 місяці був у частині, бо чекав на наказ про демобілізацію. На кухні допомагав, робив те, що міг фізично. Або чергував на КП.

 - Чи змінюється людина-композитор на війні? Чи змінюється слух, тиша, сприйняття звуку?

 - Думаю, що все це індивідуально. Я свій звук носив у собі, намагався мінімізувати зовнішній вплив, якщо можна так сказати. Після того як я приїхав зі шпиталю, у мене одна рука була зламана, то я однією лівою написав кілька речей (усміхається – ред.). Сам себе переконав, що ніби нічого не змінилося внутрішньо.

Створення музики

 - На війні писати не вдавалося?

 - Ні, там вдалося щось написати тільки на початку грудня, коли я тільки приїхав. А потім і часу не було, та й бажання. І втома, і сконцентрованість на іншому. Для того, щоб писати, потрібен інший стан. Проте мені кортіло це робити. Коли я був у відпустці, намагався компенсувати цю паузу.

- Якою була ваша музика до 2022 року? Чи змінилася ваша музика після пережитого? Вона стала іншою?

 - Не знаю навіть. Якщо пригадати зараз, то, мабуть, була  світлішою. Безтурботною. Вона й зараз такою є, але, мабуть, всі ті події відбиток певний наклали, ясна річ. Це, радше, невловиме відчуття. Трошки більше з’явилося якоїсь замисленості та гіркоти, якщо можна так сказати. Ну, і є речі похмурі, написані після побаченого та пережитого. Це не те щоб я збирався саме так їх писати, так вийшло.

Створення музики

 - Для того, щоб написати музику, чекаєте натхнення?

 - Може, це трошки розчарує, звісно, але ні. Мені здається, що то уявлення, що потрібно чекати натхнення, воно навіть шкідливе. Для мене це насамперед все ж таки ремесло. Це робота, яка мене завжди тішить. Проте та, яку все ж таки потрібно виконати. Наприклад, написати музику на замовлення. Й іноді потрібно вкластися у 2-3 дні. І якщо я сидітиму та чекатиму натхнення, то це може закінчитися дуже й дуже неприємно. Насправді є певні алгоритми створення музики, є те, що називається композиторською технікою. Коли ти чітко знаєш, яка саме музика тобі потрібна й що тобі для цього треба зробити.

 - Розкажіть, будь ласка, про замовлення. Що пишете?

 - Останні роки я додатково працюю як фрилансер. Іноді це ембієнт (напрямок електронної музики – ред.), медитативна музика. Нещодавно працював над цікавим проєктом з поетом Іллею Харківським. Ми створили альбом з мелодекламаціями. Іноді мова йде про більш технічну роботу, той же мастеринг. Замовлення різні й це цікаво, коли можна і потренуватися, і проявити себе з різних боків. 

 - Цікаво, як змінюється образ класичного музиканта сьогодні.

 - Сама суть композиторської роботи змінилася, тому що багато потрібно працювати з електронною музикою, з програмами, цифровими аудіостанціями, програмами для обробки та реставрації звуку. Багато часу займаюся електронікою різною. Буває, замовляють заставку на ютуб-канал або щось подібне.

 - А є якесь найцікавіше замовлення?

 - Це був твір, написаний для міжнародного конкурсу. Я здобув перемогу десь за місяць до повномасштабного вторгнення. З одного боку, це був конкурсний твір, з іншого боку – замовлення, бо за нього платили досить пристойний гонорар. Це дуже допомогло на початку війни. Я люблю цю річ, бо вона вийшла дуже щирою.

 - Ви зараз працюєте у Сіверськодонецькому коледжі культури і мистецтв ім. Сергія Прокоф'єва. Як це — викладати музику в час війни?

 - Викладаємо дистанційно. Перші кілька місяців мені теж було дуже незвично, коли я не бачив студентів, сидів перед комп’ютером та щось говорив, показував. Не було як такого емоційного відгуку. Не знаєш — чи бачить тебе людина, чи розуміє. Плюс технічні складнощі – то інтернет пропаде, то ще щось. Також відключення світла наклали відбиток на нормальну роботу.

 - Студентів поменшало?

 - Студентів стало менше, бо умови такі. Багатьом доводиться виїжджати, у когось немає можливості займатися. Але щодо якості – я дуже задоволений. Я залюбки працюю, бачу, що й студенти зацікавлені. За потреби навіть збираємося попрацювати поза розкладом. Кількість компенсується якістю, бажанням вчитися.

 - Чи потрібна музика людям під час війни? І якщо так — для чого?

 - Музика, як і будь-яке мистецтво, потрібна. Це допомагає триматися. І у нас в Харкові досить багато різних подій відбувається музичних. Як маленьких, так і готують музичний фестиваль KharkivMusicFest. Люди відвідують такі заходи. І якщо є такий попит, то це, безумовно, потрібно.

Музичне життя

 - Чи відчуваєте ви, що культура зараз — це теж форма спротиву?

 - Це форма особистого спротиву для кожного музиканта і для слухача. Як і наша військова поезія, якої зараз дуже багато, і яка колись, на мою думку, стане окремою темою для вивчення і в школах, і в університетах.

 - Коли у домі холодно, немає світла, чи народжується музика? Як взагалі створювати щось красиве в таких умовах?

 - В якомусь сенсі це іноді допомагає сконцентруватися, такий собі цифровий детокс. Коли світла у лютому майже не було, я собі зробив таку компенсацію – складав задачі з гармонії. З одного боку — це робота, бо я створюю посібник для студентів, а з другого боку варіант композиції, бо я пишу музику, а з третього – тренування.

 - Про що ви мрієте сьогодні як композитор?

 - Як, напевно, будь-який композитор та музикант, мрію бути почутим. Бо музика живе тоді, коли її слухають. Зараз у мене не так багато часу для, скажімо так, вільної творчості, працюю над замовленнями. Але маю кілька творів у роботі, які хочу закінчити.

Створення музики

 - Нещодавно ви створили свій ютуб-канал. Розкажіть про це.

 - Нещодавно та майже випадково. Мені було потрібно завантажити твори для участі в конкурсі. Тому я закинув їх та створив канал. Додалися підписники, вподобайки. До того ж це ще один спосіб популяризації творів. Хотілося б додавати туди те, що є у якісному записі.

 - Вже назбирався великий творчий доробок?

 - За останні 10 років назбиралася певна тека, я намагаюся каталогізувати те, що роблю. Якщо говорити про фортепіанну музику, то близько 100 п’єс. Якщо камерна музика – то десь близько 20 творів для різних  складів. Дещо є для симфонічного оркестру, для хору.

Музичне життя

 - Є глобальна мрія сьогодні?

 - Я не буду оригінальним у цьому сенсі. Звісно, мрію про Перемогу для нас. Не про той капітуляційний  мир, який нам намагаються нав’язати, а дійсно про Перемогу. Це не те, що може здійснитися просто зараз, але саме цього хотів би для нас усіх.

 - Вірите, що Луганщина буде вільна?

 - Вірю, сподіваюся та чекаю. Я був на Старобільщині та поїхав знов до Харкова за тиждень до повномасштабного вторгнення. І більше не бачив дому.