“Горіти театром”: історія актора Луганського українського театру Дениса Пономаренка

Актор Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Денис Пономаренко бачив його розквіт у Луганську, відродження в Сєвєродонецьку, а тепер — відновлення роботи у Сумах. Наразі колектив висвітлює тему війни через мистецтво на українських та європейських майданчиках.

Денис розповів “Сєвєродонецьк онлайн”, чому вирішив працювати саме у Луганському українському театрі, як пройшли гастролі Європою під час широкомасштабного вторгнення та за чим сумує найбільше.

“Мені додавала впевненості підтримка батьків”

Денис народився у Хрестівці на Донеччині, про театр спочатку й не мріяв. До певного моменту.

“Моя вчителька з літератури приклала руку до того, що я став актором. Вона відкладала всі свої справи, коли я декламував вірші, тому доводилося готуватися. У 10-11 класі мої друзі та вчителі казали, щоб спробував поступати на акторський. Я не розглядав це серйозно до якогось моменту. Уже ближче до закінчення навчання вирішив, чому б і ні, якщо мені дійсно приносить задоволення виступати на сцені”, — ділиться актор.

Денис Пономаренко

Денис подавав документи у декілька навчальних закладів, але у Луганську державну академію культури і мистецтв приїхав особисто, щоб ще проходити підготовчі курси. Йому так сподобалось, що він уже не їздив до інших міст, хоча спочатку планував навчатися у Києві чи Харкові.

“Перед вступом мама сказала, щоб на всякий випадок подати документи ще у Донецьк. Я навіть зараз не пригадаю, яка там була спеціальність, здається, щось пов'язане з менеджментом. Коли приїхав у Луганськ, сказав мамі, що навчатимусь там і нікуди вже не буду подавати документи — вона не заперечувала. Я народився у Хрестівці (раніше Кіровське — ред.), де була одна з найбільших шахт України. Тоді була така філософія міста: не важливо, куди ти поступаєш, усе одно зустрінемося у шахті. Батько казав: «Можеш спробувати, якщо не вийде, ти знаєш куди йти». У той час мені додавала впевненості підтримка батьків”, — каже Денис.

“Російський театр на тлі українського дуже програвав”

До 2014 року у Луганську існували два театри — Луганський обласний академічний український музично-драматичний та Луганський академічний російський драматичний ім. П. Луспекаєва. Коли Денис навчався в академії, у нього була змога відвідувати обидва.

“Я був впевнений, коли вступив, що працюватиму в російському театрі, бо розмовляв російською. Проте, побачивши роботу обидвох театрів, зрозумів, що краще буду розвивати свою українську, щоб працювати у Луганському українському театрі. Російський театр на тлі українського дуже програвав”, — розповідає актор.

У 2014 році, коли почалася війна, на той момент головний режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Володимир Московченко запропонував Денису працювати в них. Він пішов, не дивлячись на те, що його потрібно було відновлювати з нуля. З 2015 року Денис з дружиною працюють разом. За його словами, це дуже зручно, адже у них є багато спільних вистав, тому є змога повторити текст і підготуватися вдома. А коли не виступають разом, дивляться зі сторони на гру та обговорюють її. Актор каже: “Працювати з дружиною в одному театрі — це одне задоволення”.

На сцені

Незадовго до початку широкомасштабного вторгнення у театрі була колективна нарада. Тодішній директор Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру Сергій Дорофєєв сказав, що його попросили проінформувати про план евакуації на випадок, якщо щось станеться.

“Це вже не вперше нам таке казали. Ми поспілкувалися, але ніхто не вірив, що це реально нам знадобиться. За групою людей була закріплена одна людина, яка мала обдзвонити свою групу й попередити, що робити далі. Коли почалося вторгнення, нам сказали вирушати на Дніпро, а далі будуть вказівки. Ми з дружиною виїхали на машині, хоча були сумніви, чи варто взагалі виїжджати, адже думали, що це ненадовго”, — розповідає Денис.

“Театр пройшов великий та важкий шлях”

З літа минулого року театр перемістився у Суми. Тепер вони в одній будівлі з Сумським національним академічним театром драми та музичної комедії ім. Щепкіна.

“Ми вдруге відновлюємо нашу діяльність. Стрижень, характер театру наче вірус, який передається далі-далі. Усі, хто приходить сюди працювати, не мають іншого вибору, окрім як горіти театром. Саме через фанатизм до Луганського українського театру відчуваю у собі сили, щоб продовжувати працювати. Дуже мотивує, коли розумієш, що театр пройшов великий та важкий шлях”, — каже актор.

На сцені

За словами Дениса, театр створений на початку Другої світової війни, щоб обслуговувати військових. Актори виступали на аеродромах, лайнерах, в окопах та шпиталях. Після війни театр зупинився у Луганську.

“Мені здається, що найважчий етап для нього — це 1970-ті роки, коли два театри, український та російський, існували в одній будівлі. Глядачі часом не знали, що прийшли на вистави українського театру. Був навіть такий період, коли люди в залі могли собі дозволити кричати: «А можна на русском», голосно розмовляти під час вистави або щось кидати в акторів. Театр пройшов і це”, — ділиться Денис.

У 2012-2013 роках, коли Денис дивився вистави, то бачив публіку, яка обожнювала Луганський український театр.

“У російськомовному Луганську наш театр мав авторитет, який сам виборов. Наш театр був на голову вищий від російського, ми й досі намагаємося тримати цю планку. Ми доводили знову і знову, що Луганський український театр сильний та професійний. Наші вистави завжди велися українською мовою навіть під час Радянського Союзу”, — каже Денис.

“Заявити про українське мистецтво та говорити про війну”

Під час широкомасштабного вторгнення колектив поїхав на фестиваль до Польщі з виставою “Хто я?”. Денис каже, що багато глядачів було з Луганської області, адже скучили за рідним театром. Після вистави актори та дирекція спілкувалися з поляками та українцями й зрозуміли, що зачепили їх.

“Поляки не знали, що в Україні показують такі професійні вистави. У 2023 році ми приїжджали на цей же фестиваль з виставою «Іх там нєт». Показували російську систему, і те, чи є звідти вихід. Ця вистава теж викликала неабиякі відгуки. Сенси, які закладалися, по-новому вистрілювали за кордоном. Ми намагаємося активно виступати на європейських майданчиках, щоб заявити про українське мистецтво та говорити про війну”, — каже актор.

Після вистави

За словами Дениса, вистава “Хто я?” про те, хто є кожен з нас. Головний герой живе довгий час і не знає, що він бридкий, а потім суспільство йому про це говорить.

“Він наважується на пластичну операцію, його життя після неї кардинально змінюється — від жінок немає відбою, на роботі одні плюси. Потім інші люди починають робити собі таке ж обличчя і він губиться серед них. Його люди починають плутати. Наш герой знову шукає себе справжнього”, — розповідає Денис.

6 жовтня Луганський український театр буде показувати виставу “Іх там нєт” у Львові на міжнародному театральному фестивалі “Золотий лев-2023”. Також 24 жовтня вони виступатимуть у Києві з цією ж виставою.

“Іх там нєт”

“Схожі, але різні по об’єму люди”

  Актор каже, що найважче у його діяльності — це зрозуміти глядача.

“Перед виставою завжди рулетка, адже не знаєш, який буде глядач. Іноді вистава починається дуже важко через різні обставини, але глядач настільки легкий, що він наче дає тобі цю енергетику, якою ти заряджаєшся. Буває, що викладаєшся на повну, щоб якась тема торкнулася людини, намагаєшся достукатися до неї, віддаєш усю енергію, а назад нічого не отримуєш. Водночас — це найцікавіше, бо кожного разу, незалежно від того, скільки разів ти відіграв виставу, у тебе завжди йде щось по-іншому. Персонаж, який був на прем’єрі, та той, який з'явився на 20-ту виставу — це схожі, але різні по об’єму люди, адже роль розвивається”, — розповідає актор.

Денис Пономаренко

“Я обожнюю наш театр”

“Буває таке, що ти десь працюєш, тобі це не подобається, але ти продовжуєш там залишатися. Для когось війна стала поштовхом кардинально змінити своє життя. Вони зрозуміли, що життя коротке. А у мене з дружиною та багатьма колегами було інше сприйняття. Я обожнюю наш театр, мені подобалася його будівля, життя, яке там вирувало”, — ділиться актор.

Денис каже - навіть якби йому запропонували роботу в якомусь відомому київському театрі, він би не погодився.

Денис Пономаренко

“Я сумую за робочою атмосферою, моментами у Луганському українському театрі, людьми, які приходили на наші вистави. Водночас це і є стимулом, щоб працювати далі. Минулий рік став дуже стресовим. Нашу будівлю, яку я так любив у Сєвєродонецьку, зруйнували. Я не хотів, щоб театр закривали. Колектив та дирекція театру докладали всіх зусиль, щоб цього не сталося, і зараз ми спрямовані на те, щоб культурну історію театру продовжувати”, — каже Денис.

Вистава

Юлія Варчук