Кінні заводи Луганщини: що з ними стало в окупації та яке на них чекає майбутнє

У Луганській області до окупації працювали чотири державних кінних заводи. Вони розводили племінні та унікальні породи. Через географічне становище, а саме близькість до державного кордону, заводи опинилися в окупації у перші дні повномасштабного вторгнення рф в Україну. Тому евакуювати їх не вдалося. Частина колективу почала працювати на окупантів, дехто з них вже отримав підозри у колабораційній діяльності. А нещодавно загарбники заявили, що будуть проводити сертифікацію коней.

“Сєвєродонецьк онлайн” поспілкувався з колишнім головним зоотехніком із конярства у Деркульському кінному заводі Павлом Бруско, який зараз працює у ДП “Конярство України” заступником начальника виробничого відділу, та дізнався, чи можлива сертифікація коней окупантами, що зараз відбувається з підприємствами, а також про те, яке майбутнє чекає на кінні заводи Луганщини.

– Що стало з конезаводами після окупації? Я правильно розумію, що вивезти нічого не вдалося?

– Коні залишилися живими, бо окупанти ж зайшли спокійно – за три дні вони були вже під Старобільськом. Потім, коли стали по лінії Сєвєродонецьк-Кремінна, то в основному там бої були, а у нас нічого не було. Але невідомо, як буде йти процес деокупації, бо росіяни там і по Третяківці (село біля Новодеркульського конезаводу - ред.) по правому крутому березі будують укріплення, загороджують усе бетоном. Тому, якщо вибивати почнуть, я чесно кажучи, не знаю, що там залишиться. Якщо бої там почнуться, то, швидше за все, коней звідти вивезуть. Це якби вони втекли так швидко, як з Харківської області, то може так. А судячи з того, як зараз у нас рухається цей процес, то так просто, мабуть, Луганщину не віддаватимуть.

Я думаю, що у будь-якому разі вони коней вивезуть звідти, якщо щось піде не так. У такому разі нам доведеться повертатися і починати все з нуля, а це складно. Мені в цьому житті довелося щонайменше двічі цим займатися. Один раз, коли у Кремінній з нуля робив ферму, а другий, коли кінний завод з нуля відновлював у Деркулі у 1997-1998 роках. Тоді у нас був дуже велике падіння від невідомої болячки, практично весь завод вимер, довелося все заново починати.

– Яка наразі ситуація з кінними заводами Луганщини, чи відомо, що роблять окупанти з ними?

– Для коней там нормальна ситуація: їх годують, поять, всі тварини на місці, допоки нікого нікуди не вивезли. За кіньми дивляться. З людьми там гірше: із січня зарплату не отримують.

– Нещодавно російські загарбники заявили, що хочуть провести сертифікацію коней. Чи можуть вони це зробити та які наслідки такого дійства?

– Якщо по Лимарівці сказати, то їм навіть рисака привезли з росії, бо вони хочуть сертифікуватися. У принципі, там “орловці” та “російські рисаки” (породи коней - ред.), тому вони їх ведуть, це їхня порода, вони можуть це зробити. А якщо по Деркулу чи Стрільцівці, то там чистокровні, вони нікуди не потраплять. Їх неможливо нікуди записати, бо вони вважаються українським жокей-клубом, а там все серйозно: у разі спроби сертифікації ми йдемо в міжнародний жокей-клуб, і ці дії ніхто ніде не визнає. Тому сенсу з ними возитися окупанти не мають.

Якщо брати українську верхову, та, що теж у Деркулі розводиться, то в кращому разі можуть її долучити до російської верхової – підстава одна: це напівкровно та простіше. Новоолександрівський важковоз (це теж наша вітчизняна порода) – його теж можуть кудись призначити: або до російських важковозів, або до радянських.

Але поки що усі коні на місці, їх не вивозять та не продають.

Племінні породи Деркулького конезаводу, фото Луганської ОВА

Щодо самої процедури сертифікації, то для цього має приїхати новорязанський ВНДІК (всесоюзний науково-дослідний інститут конярства – як його розшифровували раніше) і провести сертифікацію. Я так думаю, що з рисаків зроблять. Не знаю, що вирішать по Новоолександрівському конезаводу, а по українських породах у них точно нічого не вийде – їх не вдасться сертифікувати.

– Якщо теоретично не вдасться зберегти коней з луганських заводів, чи означатиме це велику втрату для галузі у цілому?

– Звісно, це буде велика втрата. У нас там тільки 14 тисяч оранки залишилося сільськогосподарської, а це великі гроші. Адже в нас зерно дороге. Коней самих 561 голова на чотирьох заводах. Породи там, у принципі, всі унікальні: наша вітчизняна українська верхова, новоолександрівський важковоз. А з тяжів (це єдиний завод у нас Новоолександрівський) у нас зараз залишилося 30 маток у Дубрівському кінному заводі й все, вважай, породи немає. Це був провідний завод, на його базі ця порода була створена і там нею займалися. На цих коней навіть попит непоганий був на заході України та за кордоном.

У нас буде, звідки поповнювати, є ж інші господарства, але це тривалий процес: звідти брати молодняк, комплектувати, а це роки. На одного коня йде чотири роки: він майже рік в утробі – 11 місяців, ще три роки, поки він виросте, і тільки потім дивитися, що з ним далі робити.

Новоолександрівський важковоз, фото Facebook Новоолександрівського конезаводу

– Нещодавно стало відомо, що декільком працівникам луганських кінних заводів повідомили про підозру у колабораціонізмі. Чи можете ви поділитися інформацією з цього приводу?

– У Деркулі мій колишній директор помер, буквально минулого року – 5 червня. А про решту – тривають кримінальні справи, нещодавно у нас СБУ була. Цими справами займаються не тільки луганські правоохоронці, а й, зокрема, з Черкас та Рівного.

Якщо брати Лимарівський завод – там Петро Григорович (Татарчук, якого окупанти призначили директором у 2022 році - ред.), по ньому ведуть справу, потім по директору Новоолександрівського кінного заводу, по Павловській (Ганна Іванівна, призначена директором у 2022 році - ред.). Павловська там залишилася, наш директор там залишився, Татарчук він там і жив, у свій час був директором, десь у 2003-2004 році, півтора року, потім нового призначили. Він погодився очолити Лимарівський кінний завод, є ролик, де він виступає на камери окупаційних змі.

– Чи отримують заводи фінансування від окупантів?

– Так, одержують. Поки були в “лнр”, то не отримували. Там спочатку як вийшло: вони стали цивільними заводами "лнр", почали їм платити гроші, до речі, непогані. Потім, коли прийняла російська дума “закон” про приєднання цих захоплених земель до росії, то тепер всі заводи знаходяться в російських державних реєстрах, не в "лнрівських". А у росіян зараз щодо фінансування там щось зависло, те, що стосується зарплат. А так – сіно заготовили, з моїх останніх даних, із посівами у них щось не дуже ладиться. Одним словом: для коней нормально поки що. А як буде далі, я не знаю.

А те, що ДП “Конярство України” цю справу потім однозначно відновлюватиме, це зрозуміло.

– Яка загалом ситуація з кінними заводами в Україні? Чи є перспективи розвитку, враховуючи те, що луганські знаходяться в окупації?

– У нас чим більше землі, тим краще – більше фінансів, а отже - є, звідки брати гроші на всі питання. Конярство залежить від землі. Воно саме по собі за всіх часів було планово-збитковим, і не лише у нас, а й за кордоном теж. До 2010 року нам платили на основних маток, а потім взагалі дотації зняли. Щиро кажучи, в Україні до цього питання прохолодно ставляться. Наше завдання зараз зберегти галузь. Тому, якщо зараз ДП розвалиться, то повністю вся галузь просто зникне.

Єдині, хто зараз займається кіньми, – ДП “Конярство України”. Навіть деякі приватники, які так хвацько починали, розпродали стайні.

Кінь Лаланд зі Стрілецького конезаводу, фото ДП "Конярство України"

Від ДП працює Дніпропетровський кінний завод Покровського району, там, де зараз недалеко бої йдуть, поряд Запорізький. У Кіровоградській області: Онуфренський, Олександрійський. Дубровський у Полтавській області. Лозівський кінний завод Харківської області – це наші господарства. Ще є тренд-депо типу Миколаївської колишньої кінноспортивної школи, Західний кінний центр.

Кінні заводи всі були на лівому березі (Дніпра - ред.), на правому був лише один, але він у ДП не встиг потрапити. Це якраз один із прикладів, чому ми доводимо на всіх рівнях, що ця галузь має бути державною. Якщо брати Польщу, Німеччину, навіть суперкапіталіста США, то у них два державні кінні заводи. Це питання звучить як збереження генофонду вітчизняних порід. Тому що приватна особа займається цим, поки має гроші, а потім, коли вони закінчилися, вона покинула цю справу.

Орловський рисак з Лимарівського конезаводу, фото Біловодського краєзнавчого музею

У нас взагалі від радянського союзу залишалося 11 кінних заводів, вони всі і є, окрім Єгольниці, яка була на правому березі – це Тернопільська область. Цей завод не встиг у ДП потрапити, його забрали. Зараз він банкрут, там уже майже не лишилося коней.

Загалом всілякі були ситуації у різні роки, проте, поки ми були державними, все було нормально: і коні були, і вони продаються. Я впевнений, що цю галузь ми збережемо.

Головне фото: Вид з повітря на Деркульський кінний завод, Вікіпедія