Речі, що гріють душу й тіло: історія в'язальниці-волонтерки з Сєвєродонецька

Сєвєродончанка Вікторія Кунченко – волонтерка БФ «Чарівниці добра». Осередку, де зібралися ті, хто полюбляє в'язати та має бажання допомагати тим, хто цього потребує. Фонд проводить збори та передає в'язані речі у дитячі будинки, інтернати, будинки для людей похилого віку, шпиталі та на передову.

Пані Вікторія розповіла «Сєвєродонецьк онлайн» про вимушений переїзд у столицю, пристосування до нового життя, волонтерську діяльність та улюблене хобі, які врятували від стресу та дали можливість рухатися далі, творити добро та підтримувати інших

Своє життя з в'язанням пані Вікторія пов'язала ще з дитинства. Жінка майструвала спочатку для себе, своїх близьких та знайомих. Але в якийсь момент захоплення пішло на дальній план.

 «У другому декреті я освоїла інтернет, побачила, як можна в'язати гачком гарні та унікальні речі. Одразу влюбилася в цей вид рукоділля. Це мене повністю захопило. У Сєвєродонецьку почала брати участь у міських виставках «Зроблено з любов'ю». Дуже перейнялася усім цим», - згадує вона.

А у 2018 році пані Вікторія долучилася до БФ «Чарівниці добра» (на той момент «40 петель добра»).

Вікторія Кунченко

«Лякала думка опинитися в окупації»

«24 лютого, звісно, як у мільйонів українців, залишиться в нашій пам'яті назавжди. Як ми пішли ввечері з дома, і дотепер кочуємо», – говорить пані Вікторія.

Родина жила на околиці Сєвєродонецька, тож навчена досвідом 2014 року, одразу перебралася вглиб міста до свекрухи. Перечікували у підвалі, думали, що все скоро закінчиться.

«Потім новини : Маріуполь, Буча, Гостомель... Мене дуже лякала думка опинитися в окупації. Але до евакуаційних автобусів я боялася йти», – розповідає сєвєродончанка.

Обстріли міста пожвавлювалися, люди покидали рідні домівки. Тоді зв'язок був з перебоями, але старший син додзвонювався і вмовляв рідних виїжджати до нього.

«8 березня ми попали під обстріл: вікна вилітають, діти кричать, дах загоряється. Ми перебралися в інший підвал і майже вже на вулицю не виходили. У мене почалися паніка, стрес. Не могла ні їсти, ні пити, – згадує сєвєродончанка. – Чоловік через знайомих зв'язався з волонтерами, які з Дніпра возили в Сєвєродонецьк продукти. 15 березня вони нас вивезли. Взяли лише три рюкзаки... Перед очима поворот на Лисичанськ, міст. Ніхто не знав, що так все буде».

Якийсь час родина перебувала в Дніпрі, однак пані Вікторія зауважує, що там не відчувала себе в безпеці. Намагалася відволікатися від усіх подій. Разом з молодшим сином ходили у школу плести маскувальні сітки. Вже у квітні ухвалили рішення їхати в столицю до старшого сина, вирішили, що в такі нелегкі часи потрібно триматися разом.

«Багато людей, метро, гармидер. Спочатку не дуже подобалося в Києві», – зауважує жінка.

Адаптуватися, говорить, допомогла група в Телеграмі, де сєвєродончани, що знаходяться в Києві, діляться інформацією про гуманітарні штаби. Допомагали і сусіди, і знайомі, хто чим міг: дитячими речами, постіллю, ковдрами.

«Єдине, трохи було сумно та образливо, що багато киян гадки не мали про Сєвєродонецьк. Коли чують, думають, що це або біля Донецька, або Луганська область, яка вже окупована з 2014 року. Я кожному пояснювала з гордістю: «Ні, Сєвєродонецьк – це Україна, це Луганщина», - каже вона.

Неочікувано для себе пані Вікторія потрапила в проєкт «Трудолюб» від фонду «Життєлюб», де жінці дали можливість опанувати нову професію, пройти стажування у популярних київських фірмах та отримати перспективну роботу. Однак все це прийшло не одразу…

Волонтерство повернуло до життя

До життя, як і інших жінок-майстринь, які зневірилися, пані Вікторію повернули захоплення та діяльність у рамках благодійного проєкту фонду «Чарівниці добра». Жінки почали в'язати частини, які потім з'єднали до купи у найбільший синьо-жовтий прапор України, розміром 20 на 30 метрів. Пряжу надавали спонсори, магазини, рукодільниці ділилися своїми запасами, щось купляли й за свої кошти.

Прапор

«Потім цей прапор розібрали на пледи та подарували нужденним в дитячі дома та інтернати. Це все повернуло нас до життя, – розповідає волонтерка. – Я отримала подяку, дуже пишаюся участю в цьому проєкті. А головне, я знову відчула себе потрібною», - ділиться вона.

Після того пані Вікторія знову дістала гачки та стала активно в'язати, брати участь у житті фонду.

«Координатор фонду відправляє зв'язані речі за призначенням у дитячі будинки, будинки для літніх людей, хаби ВПО, також передає волонтерам та військовим за запитом (це жилети, рукавиці, шапки, бафи, шкарпетки). Усе, що потрібно, в'яжемо, – говорить жінка. – За рік я близько 120 речей зв'язала. Мені це гріє душу. Я почуваю себе потрібною».

Вікторія Кунченко

Пані Вікторія зауважує, що рукоділля допомогло їй знайти мені нових друзів, у Києві вони почали зустрічатися з жінками-рукодільницями.

«Чудово, коли є однодумці. Ця справа мого життя допомагає мені тримати себе в тонусі, хоч трохи заглушити той біль, який залишився назавжди…», – говорить жінка.

До душі виготовлення домашнього декору та сумок

Хобі пані Вікторії – не лише про задоволення чи допомогу іншим, а ще й про додатковий заробіток. У соціальних мережах жінка створила сторінку, де приймає замовлення від охочих на виготовлення сумок, торбинок та шоперів.

«В'яжу гачком майже будь-які речі. Домашній декор і сумки мені більше до душі. Відчуваю себе прям дизайнером, художником, творцем. І це помилкова думка, що ці вироби просто декор, для краси. Вони дуже практичні. Торбинки можна використовувати й у ванній. Це така система зберігання, так само як і пластикові, чи картонні коробки, просто набагато комфортніше. Мені нагадує про дім», – говорить жінка.

Вироби Вікторії Кунченко

Свій продукт майстриня виготовляє з поліефірного шнура, за її словами, дуже практичного, зносостійкого, непримхливого у догляді та легкого матеріалу, який добре тримає форму. Найбільшою перевагою свого продукту пані Вікторія вважає його індивідуальність та ексклюзивність, оскільки кожний виріб виготовляє під смаки та побажання клієнта.

«Перевести це у площину бізнесу поки не виходить. Думаю: «А кому це потрібно зараз, в наш час?» Все-таки якийсь психологічний бар'єр у мене є в цьому плані», – ділиться пані Вікторія.

Вироби Вікторії Кунченко

Однак співпрацює з магазинами, намагається реалізувати в такий спосіб свій товар.

«Сьогодні я рада, що в мене взагалі з'явилися якісь плани та мрії. Раніше не знала, що думати та як далі жити. Зараз життя продовжується. Продовжую в'язати, шукати можливості для реалізації своїх виробів. Хочу брати участь у виставках, проводити майстер-класи з в'язання. Вже маю такий досвід, колись в інтернаті для особливих дітей проводила декілька майстер-класів, ми виготовляли прикраси для волосся та обереги для військових», – розповідає жінка. – І, звісно, мрію повернутися в український Сєвєродонецьк. Тому що, не може бути інакше. Добро завжди перемагає зло. Я вірю, все буде Україна!»