“Зараз багато з тих дітей стоїть на захисті нашої країни”, - голова “Каскаду” Сергій Бондар

“Зараз багато з тих дітей стоїть на захисті нашої країни”, - голова “Каскаду” Сергій Бондар

Голова ГО “Дитячого військово-патріотичного клубу “Каскад” Сергій Бондар народився у Рубіжному, згодом пішов в армію, де відслужив 12 років, а потім зустрів свою майбутню дружину та “став сєвєродончанином”. Він пропрацював на заводі “АЗОТ” близько 8 років. Але головне його надбання — діти. Ті самі, що ходили до нього на військово-патріотичні вишколи, а згодом стали на оборону України. Цій роботі він присвятив багато років свого життя.

Сергій розповів “Сєвєродонецьк онлайн”, з чого все починалося, чому вчили дітей, які якості намагалися прищеплювати, а також про сьогоднішню роботу в ТРО в одному з районів Києва.

Як все починалося

За словами Сергія, у 1994 році вони з приятелем вирішили, що відкриють військово-патріотичний клуб “Каскад”. Першим місцем, де друзі займалися з дітьми, була школа №18 у Сєвєродонецьку.

Сергій Бондар

Сергій Бондар

“Дітвори було багато! Йшли, думаю, бо тоді ще не було стільки електроніки, як зараз вже є. Ми за основу взяли рукопашний бій, єдиноборства, додали елементи військової підготовки. Я завжди вважав, що не треба займатися муштрою, виховувати якихось чемпіонів, важливо навчити дітей захищати себе та свої родини”, - вважає Сергій

З 2000 року Сергій Бондар разом з однодумцями організовували виїзди дітей в ліси Кремінщини

“Ми вчили їх орієнтуватися на місцевості. Діти могли опівночі карту брати та йти в ліс щось там шукати. Пояснювали, що таке зброя, вчили стріляти, були в нас макети автоматів. А ще, що важливо, займалися психологічною підготовкою”, - розповідає чоловік.

Перший час він поєднував роботу на “Азоті” з вихованням дітей.

“Все було на ентузіазмі. Я працював за графіком - було три доби поспіль вихідних. У той проміжок займався з дітьми. А згодом обрав те, що до душі”, — говорить Сергій.

Останні роки центр патріотичного виховання був зосереджений у школі № 20.

“Там збулася моя мрія. Було все для того, аби діти не сиділи в гаджетах та не тинялися вулицями. Там був наш клуб. Наш дім. Тренування, стрільба чи щось інше. Всі знаходили там собі місце. Ми настільки згуртувалися, що святкували там і дні народження. А ще я вдячний всім, хто допомагав — макети зброї, татамі, інвентар, прапори — в нас все було. І підтримка була”, — пригадує він.

 каскад 

Львівщина, фото 4studio

Вишколи на Кремінщині

“З 2014 року ми з Віталієм Доброжаном вирішили, що треба працювати разом та організували вишколи військово-патріотичного виховання у Кремінній. Спочатку були тільки свої діти, потім приїздили з Харківщини, а згодом - з усієї України. Ми не робили все сильно суворо, у дітей був час і відпочити, і повеселитися, але разом із тим вони вчилися. А ми, дорослі, шукали баланс”, — говорить Сергій.

До них на курси такмеду приїздили й дорослі.

“А взагалі ми як влітку приїздили, так до осені в кремінських лісах і були. Вважаю, що вже тоді слід було більше залучати професійних істориків, краєзнавців, психологів. Але, хто ж тоді міг заглянути наперед?”, - каже чоловік.

Кремінна

Фото "Суспільне Донбас"

Бондар вважає, що робив важливу роботу. Ту, за яку ніхто інший не брався до нього.

“Ви знаєте, у 2014 році ми не так сприймали війну. Не вірилося. Та й тоді постріляли по околиці й пішли ті окупанти. Все-таки різняться та війна й теперішня. Але я вже тоді розумів, що патріотично-виховна робота важлива. А зараз багато з тих дітей стоїть на захисті нашої країни. Дехто пішов у спорт, а хтось - по військовій стезі”, - розповідає Сергій.

Передчуття перед повномасштабним вторгненням

“У мене було передчуття, що щось почнеться. Але думав, що обійдеться Донбасом. Не передбачав чогось такого масштабного. 24 лютого прокинувся від дзвінка товариша о пів на сьому, він сказав: “У нас війна”. Я тоді здивувався: “Яка війна?” А потім вже відкрив новини та почув вибухи”, - згадує Сергій.

Вони з дружиною жили в поблизу поліклініки СПЗ на Курчатова. Тож з перших днів на собі відчули “порятунок” від окупантів.

“Не було й думки залишатися, я розумів, що зі мною може бути, коли місто не втримається. Десь 20 березня подзвонили друзі наші, сказали, що є можливість - у них два місця - виїхати з Сєвєродонецька. І ми швиденько зібралися за дві години, взяли по два клунки, собачку та поїхали до Дніпра. А з Дніпра вже перебралися далі”, - згадує він.

Сергій Бондар

Сергій Бондар

Становлення у Києві та мрії про Сєвєродонецьк

Поїздивши Україною, вони з дружиною опинилися в Києві. Тут він навчає цивільних в одному з районних ТРО.

“Так сталося, що мені запропонували проводити навчання. Я погодився. Раз на тиждень збираємося і я ділюся знаннями. У середньому приходить 30-35 людей. На мій погляд, у дітей більше зацікавленості, ніж у дорослих”, - каже він.

Сергій викладає тактичну медицину, вогневу підготовку та військову топографію.

“Курси з військової топографії я закінчив вже в Києві. Це дуже цікаво! От всі зараз кажуть, що час електронних систем та програм, але ж може й не бути електроніки під рукою, тому потрібно знати і як координати передати, і як нанести на карту, і як місцевість продивитися з мапи, щоб розуміти, де горб, а де яма”, - каже він.

А по такмеду Бондар радить ознайомитися з протоколом MARCH.

Наразі він вірить у Перемогу та повернення додому.

“Я сумую за домом, Сєвєродонецьком, тиром. Вірю, що ми переможемо, ми повернемось і, дай Бог, трохи іншу країну зробимо”, — говорить Сергій.

Він додає, що українській владі доведеться багато попрацювати.

“Звичайно, повернемось додому. Але багато буде від держави залежати. Самі там люди не впораються. Буде держава вкладати гроші, буде відбудова та робота, будуть й міста”, - вважає він.
 

Текст - Марина Терещенко

Відео, фото - Олександр Млєков