Поетеса Євгенія Мороз про Сєвєродонецьк: “Настане день і місто буде вільним”

Сєвєродончанка Євгенія Мороз пише поезію та прозу під псевдонімом Ївга Лютневська. ЇЇ найбільша мрія — це видати книжку про рідне місто зі своїми віршами та оповіданнями. Дівчина вже почала роботу над цим.

Поетеса розповіла “Сєвєродонецьк онлайн” про те, як вона обрала собі псевдонім, як змінилася її творчість від початку повномасштабного російського вторгнення та про те, як виїхала з міста.

“До романтичної тематики додалася ще й патріотична”

Євгенія почала записувати вірші в зошит десь з 8 класу. На це її надихнуло перше кохання. Тепер дівчина публікує твори на платформі “Аркуш”.

Вірш зі збірки "Незламні"

“Рядки самі з'явилися в голові, записала їх і почала ще щось вигадувати. Спочатку не дуже виходило, але з часом ставало краще. Тепер — це справжня робота. Від початку широкомасштабного вторгнення до романтичної тематики додалася ще й патріотична”, — ділиться Євгенія.

Дівчина навчається за спеціальністю “Філологія (українська мова і література, редагування, журналістика)” в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди.

“Я люблю писати, тому обрала такий фах. Хотіла піти на журналістку, але мені більше подобається працювати з текстами. Не жалію, адже вже рік працюю редакторкою з молодими письменниками, такими, як я”, — розповідає дівчина.

Євгенія пише прозу та поезію під псевдонім Ївга Лютневська. Прізвище Лютневська вибрала, бо її день народження у лютому. За словами дівчини, після 24 лютого 2022 року воно набуло нового значення. А Ївга — це народна форма імені Євгенія.

“Я відчула ненависть”

“Мені було 11 років, коли почалася війна. Я мало пам'ятаю з того часу, але не забуду, як батьки казали, якщо розіб'ються вікна, потрібно накриватися пледом. Ще пригадую, як літом 2014 року дуже гучно летів літак і ми з бабусею ховалися в підвалі”, — ділиться Євгенія.

На початку лютого 2022 року в університеті, де навчається дівчина, оголосили карантин, тому Євгенія була вдома.

“Зранку 24 лютого я одразу почала читати новини. Дізналася, що вибухи були по всій Україні. Мені не хотілося вірити в це. Я відчула ненависть та злість. Перша думка — не тікати, а просто вдарити у відповідь, відбитися. Мені не було страшно, я чула, коли бабахнуло в аеропорт. Стояла в той момент біля вікна, і тут вибух. Справді було страшно 8 березня, о 13 годині, коли у квартирі розбилися вікна, піднявся пил, увесь дім трясло, здавалося, що стіни попадають. Я той звук ніколи не забуду, він — диявольський”, — каже Євгенія.

У той день снаряд прилетів біля дому Євгенії. Після цього вона боїться будь-яких гучних звуків.

“На початку широкомасштабного вторгнення, коли я перебувала у Сєвєродонецьку, написання віршів рятувало мене від паніки та страху. Одразу брала телефон до рук і навіть не замислюючись над тим, що записую, — писала. Без сліз не можу перечитувати свої вірші та прозу. Перше читання — це дуже боляче”, — каже Євгенія.

15 березня дівчина зробила замітку в щоденнику: “Мені не страшно”. Євгенія каже, що зараз розуміє, наскільки вона була перелякана тоді.

“Буде місто — Сєвєродонецьк!”

Улюблений вірш дівчини “Місто піщаних фортець”, написаний 18 вересня 2022 року. Це поезія-пророцтво про рідний Сєвєродонецьк:

Буде день, і осяються рани
Теплим сонцем гарячих сердець.
Там, де грубі залишаться шрами,
Буде місто піщаних фортець.

Сиве тло стане білим від сяйва,
Попіл зійде, програвши вітрам.
Там, де цегла розпалась, як зайва,
Ми й з піску побудуємо храм.

Запанують троянди з проспектів
І розквітне весною бузок.
Будуть лінії вогнища стерті,
Там, де здавна при владі пісок.

Коли листя укриє багрянець,
Стане чистим кривавий вінець.
Там, де воля провадить свій танець,
Буде місто — Сєвєродонецьк!

“Бачити місто у руїнах було дуже страшно”

Коли розбилися вікна у будинку, почалася завірюха, не було електрики — Євгенія з батьками вирішили їхати з рідного міста на Черкащину.

“Ми виїхали у кінці березня, хоча я б раніше поїхала, але батьки, які прожили все життя у Сєвєродонецьку, трималися за дім. Добре, що був зв'язок, ми спілкувалися з тими, хто вже виїхав, і нам дали номер перевізника. Я дуже переживала, бо в той день, коли мали виїхати, місто обстрілювали. Перед виходом взяла перше, що попало під руки — документи та теплу кофтинку”, — каже дівчина.

За словами Євгенії, виїжджати з міста було дуже боляче. Вона ніколи не бачила рідний Сєвєродонецьк таким зруйнованим.

“Бачити місто у руїнах було дуже страшно, образливо та боляче. Я не уявляю, що там зараз, а тоді лише місяць пройшов. Пригадую, автобус зупинився біля площі, щоб підібрати людей, ми чомусь довго стояли. Я боялася, що знову почнуться обстріли й ми не виїдемо”, — ділиться Євгенія.

Дівчина описала свої емоції під час евакуації з міста у прозі “Лист війни. Тобі, доме…”:

“Евакуаційний автобус мчав, як навіжений. Ніби це він тікав із дому, від тепла й затишку. У той момент я не усвідомлювала, що можу більше ніколи тебе не побачити… Страх тримав мене за руки й щосили тряс зі сторони в сторону, коли перед очима повставали твої рани: обірвані дроти нагадували павутиння, яким заростає старий занедбаний сарай; заіржавілі миттєво й навіки автівки, здавалося, випалювали моє серце зсередини; безлика темнота за розбитими вікнами багатоповерхівок погрожувала зжерти, немов зголоднілий звір; гнітюча порожнеча колись оживленого проспекту вбивала... Хотілося кричати, але голосу стачало лиш на тиху молитву…
Разом із тобою я втратила себе”, — уривок із прози Євгенії.

Спочатку Євгенія з батьками поїхали до Дніпра, а звідти на поїзд до Черкас. Зупинитися вирішили у Черкаській області.

Дніпро

“Ми заселилися в гуртожиток на Черкащині, і тут десь раптом гримнули двері — це дуже нагадало звук, що я чула 8 березня. Я знову занурилася у той стан. Проте чим більше часу минає, емоції стихають і ніби нічого не відчувається. Тепер важко реагувати навіть на радісні моменти”, — ділиться Євгенія.

“Настане день — і місто буде вільним”

Євгенія пишається рідним містом та тим, що народилася саме у Сєвєродонецьку на Луганщині.

“Дивлюся на карту тривог і так боляче, що місто виділене червоним кольором. Не розумію, за що це нам. Я мрію, щоб Сєвєродонецьк був вільним та українським і ніяк інакше. Хочу, щоб рідні були поруч, а не розкидані по всій Україні та світу. Вірю, що настане день — і місто буде вільним”, — розповідає дівчина.

Сєвєродонецьк. Фото поетеси

23 лютого Євгенія наче відчула, що це останній спокійний вечір. У травні цього року написала оповідання “Останній день” на конкурс “Неопалима купина” на платформі “Аркуш”. За його результатами твір надрукували у збірнику.

Твір зі збірки "Неопалима купина"

Уривок з прози “Лист війни. Тобі, доме…”:

“Пишу тобі з жагою слів... Уже минув рік, відколи ми востаннє бачились. І не було такого дня, коли б я не згадувала тебе: твої очі, що завжди зеленіли навесні, а восени відображали втомлене, похмуре небо; твої білі руки, що торік почорніли від ворожого вогню; твоє молоде лице, що тепер скривавлене, укрите шрамами, побоями; твій страшний крик…”

Наостанок Євгенія процитувала ще один свій вірш “Тюльпани”, який написала у березні цього року:

У Сєвєродонецьку випав сніг.
Рипить, нехитрий, спокушає, вабить.
Облюбувала заметіль поріг,
Реве.. А мали б зацвісти тюльпани!

Хоробрі квіти мали прорости,
Зимі на зло розбурхать сонну землю.
Збіліли вулиці в жалобі, а листи
Мої до тебе хоч клади під греблю.

У Сєвєродонецьку випав сніг:
Коли востаннє бачились і зараз.
Немовби цей прощальний дикий крик
Назавжди буде мною: вчора й завтра.

Немовби я приречена на шторм,
А вдома мертва тиша владарює.
Мій світ перетворився на симптом,
І я застуджена любов’ю, я сумую

За тим твоїм повітрям навесні,
Що мало аромат неописа́нний…
У Сєвєродонецьку нині сніг:
Панує пустка, а колись — тюльпани…

  Юлія Варчук