Пішов за квітами дружині - і став столяром. Історія власника майстерні з Лисичанська

Майстерню, в якій працює столяр з Лисичанська Антон Снопенко, з-поміж інших споруд на вулиці можна визначити за концентровано-в’язким запахом деревини. Всередині будівлі - кучугури тирси, піраміди необроблених дощок та монотонний гул верстатів.
У цьому цеху посеред приватного сектору Дніпра лисичанин відновив справу, якою заробляв на життя у рідному місті. Він власноруч виготовляє та продає дерев’яні вироби: кухонне начиння й посуд, різне побутове приладдя та декор.
Працювати з деревом свого часу чоловік почав випадково, а тепер вийшов на професійний рівень і пов’язує з цим заняттям своє майбутнє. В окупації у нього залишилося житло, власна “столярка”, обладнання. Колишні клієнти розгубилися через війну.
Тож займатися є чим.
Ми приїхали до Антона у розпал робочого дня, щоб записати його історію про “відносини” з деревом, евакуацію з Луганщини та спроби відновити бізнес на новому місці.

Як все починалося

Згаданий цех, у якому працює Антон, це насправді старенький будиночок з кількома великими кімнатами. Цю площу чоловік ділить з бригадою інших столярів - вони виготовляють на замовлення меблі, вікна, двері.

Таку продукцію лисичанин теж вміє майструвати: вдома він сам зробив всі меблі у кімнаті сина. Та великі форми йому не до душі. Хоча, зізнається, раніше справи з деревом не мав взагалі.
 
Антон закінчив інститут в Алчевську, отримав спеціальність інженера-механіка гірської промисловості, а потім працював на підприємствах Лисичанська. Був і мотористом на шахті “Мельникова”, і формувальником на заводі “Пролетарій”, і навіть до поліції хотів свого часу влаштуватися. Але випадок розпорядився інакше.
 
"У нас у Лисичанську була крамниця "Цвєтік", якось я зайшов туди купити дружині квітів. А там у них кошики дерев'яні під букети. Я стояв, дивився-дивився на них і кажу: "А якщо я кращі зроблю, ви у мене їх купите?". "Зробіть і принесіть",  - кажуть. Ну, я зробив і приніс.  Декілька видів. Господарці магазину сподобалося. У неї, як виявилося, було дві крамниці, і я почав кошики ці дерев'яні робити для них", - розповідає чоловік.

Кошик для квітів

 Далі почалися експерименти. Для родини та друзів Антон робив дерев’яні кухонні дощечки, згодом зацікавився дерев’яним посудом. Першу тарілку змайстрував на подарунок кумі.
 
“Багато кому сподобалося, і я продовжив робити такі тарілочки комусь на подарунок, комусь продавав. Ось так і пішло”, - згадує він.

Одна з перших робіт Антона

З деревом вчився поводитися самостійно: через відеоуроки на Ютубі та статті в інтернеті. Звісно, не обходилося без неприємностей.

“Вдома спочатку які інструменти були? Стара пилорама. Дідусь колись сам зібрав її. Вона трохи крива. Ну нічого, вчився на ній. І пальці рубав... всяке було. Приловчився. Потім уже почав купувати ручний інструмент та перші верстати”, - каже майстер.
 
Впевнений: якби одразу мав гарне обладнання, то влився б у професію швидше. Для людини з інженерною освітою зрозуміти техніку виготовлення того чи іншого виробу - не проблема. Набагато складніше знайти гармонію зі своїм внутрішнім критиком.

Декоративні дрібнички в асортименті

“Однією з перших моїх замовниць була жінка з Прилук. Любителька дерева. Вже не пам'ятаю, що вона замовила. Я зробив, а воно мені не подобається, хоч убий! Потрібно переробляти. Вона попросила фотографію. Показав. Та каже: “Все добре, висилай. Скільки грошей?”. Я відповів, що воно мені не подобається, скільки вважаєте за потрібне, стільки й буде.

Коли самому собі подобається, тоді й робота простіше йде. А якщо не подобається, то треба йти й робити доти, доки не сподобається. Ось і весь секрет”, - ділиться чоловік.

Кухонне приладдя

З часом асортимент продукції майстра ріс, а з ним - і кількість її поціновувачів. Разом з дружиною вони завели сторінку в Інстаграмі. Продавали дерев’яні вироби, в основному на Луганщині, але було чимало замовників і по Україні. Справа йшла вгору.

Вироби майстра Снопенка

Усе змінило 24 лютого 2022 року.

Що було потім

Історії життя переселенців поза Луганщиною різні, але починалися вони майже всі однаково. Люди збирали невеликі торбини та виїжджали з надією повернутися додому за кілька тижнів. Так у березні 2022 року залишала Лисичанськ і родина Снопенків. Правда, завдяки тому, що у них була своя автівка, торбин вдалося взяти трішки більше.

Родина Снопенків

“Пересидіти” вирішили у Дніпрі. Спочатку жили у шелтері, потім земляки допомогли знайти безкоштовну квартиру. Після переїзду туди Снопенки продовжували допомагати волонтерам у шелтері: розвозили гарячі обіди, формували набори “гуманітарки” на складі, доставляти її маломобільним людям.

Для Антона “волонтерити” - не в новину, бо ще з 2014 року він допомагав українським військовим і досі це робить. Об’єми невеликі, але, каже, це питання совісті.
 
З гуманітарною місією вже після евакуації родини він ще раз з’їздив і в Лисичанськ. Хотів вмовити поїхати з міста бабусю з дідусем. Рідні відмовилися, але хоча б вдалося відвезти людям, які перебували у місті, цілу машину продуктів.
 
Коли стало зрозуміло, що залишатися у Дніпрі доведеться довше, ніж планувалося, постала задача знайти постійне житло та роботу. З першим, хоч навесні 2022 року це був ще той квест, вийшло простіше. А ось з роботою не ладилося.
 
Поки волонтерив, Антон познайомився з купою дніпрян. Через таких знайомих влаштувався у столярну майстерню.
 
“Працював там деякий час. Мені навіть дозволили залишатися після роботи та у вихідні, щоб виконувати свої замовлення. Щоб хоч щось продати, бо зарплатня була невелика. Але одного разу ми таки не знайшли спільну мову з директором. Я пішов з роботи та почав шукати приміщення, щоб працювати самому”, - ділиться він.

Перший виріб, змайстрований у Дніпрі

Вивезти обладнання з Лисичанська чоловік не зміг - для цього треба було б винаймати цілий бус. З собою забрав лише шліфувальну машинку та два фрезери. Тому, щоб відновити власну справу, мав знайти у Дніпрі, на додаток до робочої площі, хоча б фугувальний верстат.

Знову ж таки, через знайомих, вдалося вийти на людину, яка запропонувала два в одному. Ще й на вигідних умовах:
 
“В основному все обладнання тут вже було. Ми з господарем домовилися так: працюю, є замовлення – плачу оренду, не працюю – не плачу. А в мене спочатку було так, що то є замовлення, то немає”, - зізнається Антон.
 
Чому так - зрозуміло. Основна маса колишніх замовників була з Луганщини. Люди або залишилися в окупації, або кочують по орендованих хатах. А дерев’яні речі возити за собою не дуже зручно. Та й час не той.

За цим столом столяр проводить 80% робочого часу

Але майстер не здавався. І ось уже пів року він працює у новому цеху. Удосконалює та збільшує асортимент. Окрім маси декоративних дрібничок, обробних дощок, різноманітних менажниць, поличок, підставок та кошиків, у нього можна також замовити декоративні ліхтарі, скриньки, скарбнички, диспенсери, серветниці, хлібниці, таці для подачі страв, дзеркала з підсвіткою та навіть дерев’яні лед-лампи. 

Що відбувається зараз

Ідеї найчастіше приходять в голову самі, а тонкощі виконання завжди можна “підгледіти” на Pinterest чи подібних ресурсах-виручалочках. Свою фантазію Антон не обмежує, як і фантазію замовників. Впевнений: зараз вже досяг такого рівня, що може виконати будь-який виріб з дерева.

Настільна лампа та підставки під книги та канцелярію

А ось клієнтів, в основному, обмежує ціна. Менажниця (тарілка з кількома відсіками для сервірування страв) ручної роботи діаметром 30 см коштує в майстерні Снопенка 400 гривень, у той час,  як на сайтах оголошень майстри з Заходу України віддають їх, буває, і по 200. Це, звісно, ціна для гуртових покупців, але й за таких умов, каже лисичанин, конкурувати з тамтешніми “столярками” дуже важко.

Дзеркало у рамці з дерева

“Познайомившись у Дніпрі з матеріалом, я й сам вражений цінами. У Лисичанську було простіше. Я знаходив дошку вживану соснову, але хорошу. Обробляв її. Порізав, уклав, стягнув – сохне. І з неї так само все виходило без проблем.
Дубову теж знаходив, діставав через знайомих. Я навіть ціну в магазині не знав. А тут так не виходить. Сосна – від 10 тисяч за куб. Одна дошка 4 м виходить на 150 гривень. По дубу мінімум – це 20 тисяч за куб, за сорт, де самі сучки. Можу показати дошку, яку сьогодні купив. Це в'язь. Я віддав за неї 1050 гривень. Плюс моя робота. Тож як виріб може бути дешевим?”, - пояснює Антон.
 
Якщо орієнтуватися на масовий ринок, каже він, треба налагоджувати весь виробничий процес під гуртові замовлення. А поки їх не так багато, вигідніше братися за штучні вироби.

Ми завітали до його майстерні якраз у той момент, коли він доробляв рамку. Невеличка, звичайна на вигляд рамка забрала у майстра пів дня роботи. Бо насправді вона призначена не для картини. Замовник натягне на неї полотно та розвісить по ньому прикраси на виставку. Тож рамку потрібно було підсилити, щоб вона витримала значну вагу.
 
“Наступному клієнту я роблю дозатор для напоїв. Після рамки мені треба переналаштувати верстати, виставити кути. Це кропітка робота, питання якості: щоб все було чітко, рівно та красиво. А коли замовили 10 одиниць одного товару, це, природно, що буде дешевше”, - продовжує Антон.
 
Найбільше він любить працювати з ясенем: це дерево дешевше за дуб, але якостями йому не поступається. Ще й менш пористе, тому відходів з дощок менше. Клієнти ж цікавляться видом дерева в третю чергу. За досвідом майстра, народ, перш за все, “любить очима”. Отже, щоб привернути увагу, заслужити довіру клієнтів на новому місці, він підходить до справи відповідально та творчо.
 
З часом, звичайно, замовлень стає більше. Снопенки відновили сторінку в Інстаграмі (ось посилання на неї). Дружина Оксана в Антона - за персональну менеджерку.
 
“Я хочу, щоб це стала наша велика сімейна справа. Сказав жінці: “Я цілий день тут, у цеху працюю, а ти розмовляй з людьми”. Всюди стараюся залишати її контакти. Бо, буває, так запрацююся, що й не чую той телефон”, - зізнається чоловік.
 
Але основний дохід поки що приносять продажі не в Інстаграмі. В котрий раз зовсім випадково Антон вийшов на організаторку ярмарок крафтової продукції у Дніпрі. Вони почали співпрацювати, подружилися. І тепер кожні вихідні майстер везе свої вироби на ярмарки, які проходять у найбільш людних місцях Дніпра - в основному, в парках та поблизу ТЦ.

 Антон зі своїми виробами на ярмарці

“Людина приходить і може помацати, покрутити, постукати той виріб. Хоч на зуб спробувати - мені не шкода. І купують! Зараз ось Вікторія домовилася з однією мережею супермаркетів, щоб у торговельних центрах, де вони є, майстри могли розміщати свої прилавки всередині. З настанням холодів це буде дуже круто!” - ділиться лисичанин.

Взагалі, каже він, з моменту переїзду у Дніпро зустрічав дуже мало негативних людей. Місцеві дуже допомогли родині стати на ноги, і за це майстер їм дуже вдячний.

Продукція лисичанина

Чи хоче повернутися додому? Звісно так! Бо там рідні, бо там дім та серце. А от чи зможе залишитися - питання відкрите. У Лисичанську будинок Антона був на самому краю міста: з одного боку - ліс, з іншого - величезний город, за ним джерело, посадка.

 “Я бачив, як розміновували після 2014 року. Це дуже довгий процес. І розмінували не все, хоча скільки було тих бойових дій. А зараз? Навіть якщо найближчим часом місто деокупують, я навіть не уявляю, коли мінери дістануться нашої вулиці та околиць”, - тривожиться він.
 
Поки ж піклується поточними проблемами: думає, як розвивати бізнес, як вивчити сина та дати йому найкраще. Ну і, знову ж таки, пам’ятає: усе в житті може змінити випадок.

Марина Тесленко