Історії медійників, які пішли на фронт

16 листопада в Україні відзначають День працівників радіо, телебачення і зв'язку, встановлений Указом Президента 11.11.1994 № 667/94. Як відомо, сьогодні багато хто з медійників доєднався до лав ЗСУ. У кожного з них своя історія – хтось не зміг інакше одразу, хтось пішов на цей крок згодом.

Чи змінилося ставлення до професії, коли ти опинився по інший бік, чи є інформаційний фронт та чим можуть бути корисні саме журналісти в армії – говоримо з нині військовослужбовцями Євгенієм Тетяничком та Анастасією Блищик.

Євгеній Тетяничко: «Ніколи насправді я не хотів бути військовим»

Євгеній Тетяничко народився та виріс в Сєвєродонецьку. Має журналістську освіту, навчався у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна, а також у Східноукраїнському національному університеті імені В.Н. Даля. З 2012 року працював кореспондентом газети «Сєвєродонецькі вісті», телеканалах «UA: Донбас», «Донбас онлайн», на кількох інтернет-ресурсах. Сам він вважає себе універсальним журналістом.

Євгеній Тетяничко

«Це комплексно було у мені завжди. Паралельно з телебаченням, я писав і на сайти. На телебаченні працювати подобалося. Бо, по-перше, короткий формат. А коли ти пишеш статтю на 20 тис. знаків – то не швидко. Хоча і з документалками працював, тобто і з великими форматами», - каже Євгеній.

Саме на телебаченні працював десь 5 років з 10 у своїй кар’єрі. У лютому минулого року він мав звільнитися з «Донбас Онлайн» і переїхати в Маріуполь, влаштуватися у філіалі каналу «Україна». Але не встиг через початок повномасштабного вторгнення. Його редакторка змогла виїхати аж за 2 місяці після.

Останнє місце роботи перед вторгненням – телеканал «Донбас. Онлайн». Проте після виїзду канал перестав працювати. Перший час намагалися вести телеграм-канал та сайт. Потім він працював на «Суспільному» у Дніпрі та «Сєвєродонецьк онлайн», проте зосередився на останньому проєкті. Тим більше, що займався саме розвитком ютуб-напрямку медіа. Проте майбутнє бачить не там: «Ютуб помер, його витіснив Тік-Ток. У мене колеги в бригаді, яким 50-60+ новини дивляться в Тик-Тоці, навіть не у Фейсбуці».

Євгеній Тетяничко

А от військовим, зізнається, ніколи не мріяв стати.

«Ніколи насправді я не хотів бути військовим. І взагалі до професії відносився не дуже, як не дивно. Своє життя я тим більш ніколи не планував пов’язувати з армією. Я був військкором і мені здавалося, що цього достатньо. Але склалося інакше. Я про це не дуже жалкую. Але вважаю, що міг би себе реалізувати краще саме як медійник. На мою думку, у стані війни це було б корисніше. Бо журналісти займаються дуже важливою справою. Тією антипропагандою, якою ми, на жаль, не займалися з 2014 року. Не виключаю, що це одна з причин, чому так все сталося на Донбасі», - починає Євгеній.

Євгеній Тетяничко

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Євгеній переїхав працювати до Дніпра та одразу став на облік.

«Мене одразу попередили – рюкзак не розбирай. Все одно викличемо. Це сталося за рік. Я не те щоб дуже сюди хотів, але знав, що я сюди потраплю. Стресу та переживань з цього приводу не було», - вважає Євгеній.

Наразі робота Євгена у Силах оборони не пов’язана з журналістикою. Він служить в автомобільній роті 111 бригади ТРО Луганської області. Вони займаються постачанням.

«Вожу автівки. Займаюся документами. Мене обрали тим, хто буде це робити, бо маю вищу освіту (сміється – ред.) і я розбираюся в компах. Інші розбираються в моторах, а я – в техніці. Але не перестаю думати, що більше б користі країні приніс як журналіст. Бо я бачу, кого зараз набирають до армії. Я дуже проти тієї мобілізації, яка зараз проводиться в Україні. Військкомати, будемо казати прямо, гребуть усіх підряд. Щоб виконати план, отримати премії. Вони навіть не дивляться, кого беруть. А ці люди стають на повне державне забезпечення. При тому нічого не вміючи в армії. А коли людину висмикують з цивільного життя, вона перестає працювати, платити податки. Тобто приносити ту користь, яку б могла. На мою думку, іноді в цивільному житті людина корисніша. При тому, що є свідомі українці, які б, можливо, хотіли піти, але в них немає такого поштовху. І це, можливо, і відбувається через інформаційну прогалину», - каже Євгеній.

Євгеній Тетяничко

При тому він визнає, що людей покликом серця в країні теж не вистачить. Але справа ще у вміннях та бажанні.

«Я теж ніколи в житті не стріляв, але виявилося, що непогано то роблю. Кожен, коли до армії потрапляє, може знайти, у чому він непоганий», - розповідає журналіст.

Порівнюючи роботу 9 років тому й зараз, Євгеній каже: у 2014 році перед журналістами не стояли такі задачі та виклики, як з 2022 року.

«Для нас було важливим, коли почалося вторгнення, всіх людей заспокоїти. Я вважаю, що була зроблена колосальна робота журналістами на початку повномасштабної війни, коли ми не дали впасти людям у відчай», - вважає він.

Опинившись по інший бік, він бачить і певні недоліки у роботі ЗМІ.

«Вважаю, що висвітлювали недостовірно. Але якщо це робити достовірно, то це буде вже як російська пропаганда, тільки в нас. Бо в армії не все так радісно, як у новинах показують. Проте у стані війни я б все одно не став би включати критику. Робити те, що роз’єднує. Як останній випадок з Фаріон. А в мене ж ще бригада вся російськомовна, з Донбасу », - каже Євгеній.

Попри визнання важливості роботи ЗМІ, фраза «інформаційний фронт» йому не до вподоби.

«Фронт єдиний, військовий. Інші – всі ці трудові та інші фронти – то совок якийсь. Військові теж цим тригеряться. Бо фронт у нас. А гарбузовий лате – то не фронт, навіть економічний. Інформаційний – може, є. Але називайте інформаційною боротьбою. Журналісти роблять багато. Але все ж це не фронт. Якби не було війни, вони б всі робили те саме. А військові – робили щось інше у житті. Ось і різниця», - пояснює Євгеній.

Євгеній Тетяничко

Він мріє знов працювати журналістом, бажано б – вдома. Хоча зізнається, що новин майже не читає зараз.

Євгеній Тетяничко

«Якби дозволили, я б і зараз взяв мікрофон та знімав би в окопі. Коли пішов до ТРО, пропонували вчитися, бути замполітом. Але я не хочу. Хочу, як скінчиться війна, піти звідти. Зняти форму. І піти працювати. Якщо вдасться їхати знімати тревел-блог, то взагалі круто. Чи повернувся б я на Луганщину? Так, бо у мене є житло в Новоайдарському районі, мої батьки повернуться. Я б туди їздив. А жити не проти у Сєвєродонецьку. Це буде місто, яке відновлюватимуть», - впевнений Євгеній.

Анастасія Блищик: «Зараз розумію, що треба було йти ще тоді, аби набути більше навичок»

Журналістка, військовослужбовиця ЗСУ, молодший лейтенант 47 ОМБр Збройних сил України Анастасія Блищик народилася на Херсонщині. Закінчила факультет журналістики Запорізького національного університету. До повномасштабного вторгнення працювала журналісткою телеканалів «Еспресо TV»; «Україна» та «Україна 24». Щоденна італійська газета «Il Foglio» обрала Анастасію Блищик «Персоною року 2022».

Вона згадує, коли зрозуміла, що хоче пов'язати життя з телебаченням.

«У той момент, коли після другого курсу поїхала практикуватися на телеканал «Еспресо», що в Києві. На той момент тоді ще 18-ти річна я сприйняла це як шанс вирватися до столиці та кувати самостійно успішне життя. Я багато та чесно працювала до виснаження, вчилася на своїх помилках й завжди намагалася рухатися тільки вперед», - розповідає Анастасія.

Анастасія Блищик

Її перше місце роботи - телеканал «Еспресо».

«Після другого курсу мене залишили працювати. І я паралельно вчилася», - згадує Настя.

Вона добровільно вступила до лав ЗСУ після того, як на Харківщині в травні 2022 року загинув її наречений — журналіст, луганчанин Олександр Махов. Спочатку служила пресофіцеркою в Ізюмському батальйоні ТрО, зараз на цій же посаді в 47-й окремій механізованій бригаді.

Анастасія Блищик

Неодноразово у своїх постах Настя казала про те, що думала вступити до лав ЗСУ і раніше. Про це вона каже й нам.

«Вперше задумалася про це у 2019-му. І відтоді я почала більше й більше дізнаватися про службу в ЗСУ. У мене був страх: чи зможу я жити в тих умовах, чи страшно мені буде, чи справлюся я? Зараз розумію, що треба було йти ще тоді, аби набути більше навичок, які б знадобилися з початку повномасштабної війни. Але я пішла 4 серпня 2022-го», - розповідає Настя.

Анастасія Блищик

На її думку, кожна людина може бути корисною на фронті.

«І тут байдуже - медійник ти чи ні. Я знаю людей, які в цивільному житті були журналістами, а зараз зі зброєю в руках ходять штурмувати посадки. Звісно, для медійників є посада пресофіцера, про яку усі знають. Але не забуваймо, що вони можуть бути зайняті іншими людьми й доведеться опановувати іншу професію», - каже журналістка.

Анастасія Блищик

Вона визнає, що робота журналістів важлива. Але теж вважає, що все ж таки це не інформаційний фронт.

«Немає іншого фронту окрім безпосереднього. Це я більше називаю інформаційною підтримкою. Журналісти мають їздити на фронт, але разом з тим, вони й мають розуміти: якщо не можна туди, то НЕ можна. Бо часто намагаються ледве не мінним полем йти, обходячи усі дороги з запитами, щоб отримати ексклюзив. Але хочу подякувати тим, хто працює в інтересах нашої країни, поважає воїнів та не буде висвітлювати те, що може зашкодити ЗСУ», - зазначила вона.

Робота

Анастасія вважає, що у висвітленні подій 2014 і 2022 - різні виклики: «Різні. Але кожен виклик в нашій країні нас готував до масштабного – страшної війни в 2022-му, яка триває й досі. Ніби життя нас випробовувало весь час «о, вивезли, то тримайте ще».

Перебування по інший бік подій, вона ділиться, який би досвід забрала в подальшу роботу, а що краще б не робила.

«Я щодня продовжую набувати досвіду. Мені постійно мало, хочеться черпати більше й більше. Побачивши дуже багато журналістів у роботі, розумію, що завжди треба готуватися до зйомок більше. Бо ось це стандартне питання «яка в цілому ситуація тут?», – це не зовсім професійно. Треба робити все, аби тримати цей, як всі називають «інформаційний фронт» для того, щоб: 1. увага всього світу не згасала; 2. іноземні партнери розуміли, чого там не вистачає задля успіху», - вважає вона.

Анастасія Блищик

Окрім роботи Анастасія робить все, щоб жила пам’ять про її коханого. Вона - ініціаторка перейменування вулиці в Києві та Ізюмі на честь Олександра Махова. 20 листопада 2022 року Анастасія Блищик почепила першу табличку з назвою вулиці.

Анастасія та Олександр 

«Зараз я працюю над двома проєктами, щоб далі вшановувати його памʼять», - ділиться Настя.

Наразі Анастасія не має відповіді на питання, чи повернеться на телебачення після війни.

«Не знаю. Тут хоча б повернутися живою», - зазначає вона.

Анастасія Блищик

Довідка

Олександр Махов народився 17 квітня 1986 року у Луганську.

Закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля (спеціальність — журналістика). Працював на Луганському обласному телебаченні, на міському каналі «ІРТА», кореспондентом на телеканалах «Україна», «Україна 24», «Дом» (2021—2022).

Висвітлював події із зони бойових дій, вів подкаст «Військкор». У 2017 році мав відрядження на Антарктиду.

У 2015 році добровільно мобілізувався, служив зенітником та кулеметником у 57-й окремій мотопіхотній бригаді. Брав участь у бойових діях під Горлівкою — у Зайцевому та Майорську.
Від 20 лютого до 5 березня 2020 року був єдиним представником українських ЗМІ в обсервації в Нових Санжарах на Полтавщині разом з евакуйованими з китайського Уханя.

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року знову пішов на фронт у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Загинув 4 травня 2022 року при обороні с. Довгеньке, що на Харківщині, внаслідок обстрілу російських окупантів. Ворожий уламок поцілив у легеню Олександра.

Похований 9 травня 2022 року на Берковецькому кладовищі.

З початку російсько-української війни, в період із 2014 до 2023 року, загинуло 75 медійників.

Такими є дані Моніторингу російських злочинів проти журналістів та медіа, що здійснює Інститут масової інформації.

До повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року, упродовж 2014-2021 років, країна-агресорка вбила на території України 7 журналістів. За даними ІМІ, троє загинули під час виконання журналістського завдання, четверо — як учасники бойових дій. З 24 лютого 2022 року росія вбила 69 журналістів. 10 загинули під час виконання професійних обов’язків, 59 — як учасники бойових дій або внаслідок російських обстрілів чи катувань.

Нагадаємо, колишній журналіст ВВС Олександр Бондаренко загинув під Кремінною на Луганщині.

З перших днів війни він вступив до лав територіальної оборони столиці, а згодом вже був на фронті.

До війни Олександр керував спецпроєктами впливового Агентства стратегічних комунікацій RMA.

Він закінчив факультет української філології у Луганському педагогічному університеті, спочатку був ведучим на місцевому радіо у Луганську. Також працював на Громадському радіо, на 5 каналі, ICTV, ТРК Україна.

Також у  боях загинув радіоведучий «Суспільне Донбас» з Сєвєродонецька Дмитро Сірик. 

Дмитро народився у Сєвєродонецьку. Багато років працював у Луганську, а з моменту окупації обласного центру у 2014 році повернувся до рідного міста.

Завжди хотів приїхати у звільнений від загарбників Луганськ та там відбудовувати українське мовлення.

Понад 15 років працював на радіо, був діджеєм, музичним редактором, радіоведучим, зокрема, і на радіо «Пульс». У радіоефірі слухачі знали Дмитра під псевдонімом Іван Лопата.

Коли почалося повномасштабне вторгнення Дмитро Сірик евакуював батьків, сина та наречену у безпечний регіон. А у березні 2022 року став до лав ЗСУ – був стрільцем-снайпером. Загинув у бою 20 квітня, захищаючи Україну. Йому було 36 років.