“Треба просто вірити у себе”: як студент-волонтер із Сєвєродонецька реабілітувався після поранення й почав нове життя

“Треба просто вірити у себе”: як студент-волонтер із Сєвєродонецька реабілітувався після поранення й почав нове життя

17-річний студент Сєвєродонецького політехнічного фахового коледжу Михайло Стародинов з початком обстрілів міста вирішив допомагати людям та розвозив гуманітарну допомогу вантажівкою. Під час однієї з таких поїздок він з командою потрапив під обстріл “Градів”. Внаслідок атаки у Михайла було сильно травмоване коліно. Сєвєродончани збирали кошти на реабілітацію хлопця.

Напередодні Міжнародного дня волонтерів, який щороку відзначають 5 грудня, заступник директора Сєвєродонецького політехнічного фахового коледжу Євген Кузьменко розповів “Сєвєродонецьк онлайн” історію відновлення свого студента. Він був дуже вражений стійкістю хлопця впродовж всієї історії його навчання, волонтерства та реабілітації.

Жага до навчання та власне СТО

Кузьменко розповів, що його перше знайомство з Михайлом було на 2 курсі.

“Я у них читав технічну механіку, він навчався на спеціальності автомобільного транспорту. Хлопець був допитливим, мені це дуже сподобалося, бо буває, що студенти приходять на лекції, щоб із сусідами по парті поспілкуватися, інші – час убити, третіх батьки привели, а вони навіть не розуміють, про що йдеться. А Михайло цей увесь час ставив мені запитання. Я тоді собі подумав, що з хлопця буде пуття. Запитання були суттєві, йому було цікаво”, – згадує викладач.

За словами заступника директора сєвєродонецького коледжу, Михайло з товаришем вже на 3 курсі взяли в оренду гараж і зробили з нього СТО. Удвох, без будь-якої підтримки, вони брали замовлення на ремонт автомобілів.

“Я в нього питав: “Чи в тебе в сім'ї хтось займався цією справою?” Він каже: “Ні, тато – військовий, мама взагалі жодного стосунку не має”, – розповів Євген.

Викладачі, які їздили подивитися, чим займаються студенти на своїй СТО, казали, що хлопці не стільки хочуть заробити гроші, скільки бажають набратись досвіду.

Сміливо їздив туди, куди їхати ніхто не хотів

“З перших днів, коли почалися обстріли Сєвєродонецька, він, не маючи великого досвіду, сів на велику машину МАЗ і почав возити допомогу до нашої лікарні, розвозив гуманітарку. Сергій Гайдай свого часу, бачачи його наполегливість, призначив його старшим по транспортуванню важливих для міста вантажів, гуманітарних у тому числі”, – поділився пан Євген.

З початком війни хлопці нікуди не поїхали. Вони вирішили допомагати людям з доставкою гуманітарної допомоги. Михайло прийшов до гуманітарного штабу у Льодовому палаці й запропонував стати водієм вантажівки. Після цього він став не тільки розвозити гуманітарну допомогу містом, але й допомагав завантажувати/розвантажувати її. Як зазначає Кузьменко, Михайло сміливо їздив туди, куди їхати ніхто не хотів.

5 квітня волонтери потрапили під обстріл, коли розвантажували фанеру для зміцнення вікон у сєвєродонецькій “семиповерхівці”. Троє з них зазнали травм, а Михайлу обстрілом сильно травмувало коліно. В одному зі своїх інтерв’ю хлопець казав, що нога була під 90 градусів і він відчув страшенний біль. 

Довга дорога реабілітації

Михайла евакуювали до Лисичанська, де надали першу допомогу. Операція тривала 5-6 годин. Йому намагалися зібрати ногу по частинах, бо було дуже багато уламків кістки. Хірурги робили операцію під обстрілами. Не всі уламки видалили, бо не було такого обладнання. 

Згодом його вивезли до Дніпра. Пан Євген, який теж виїхав туди, відвідував Михайла у лікарні.

Михайло у лікарні

“Він тоді був у дуже тяжкому стані, не міг ходити. Коліна майже не було. Коли в лікарні його відвідував, лікар розповідав, що, швидше за все, хлопець буде інвалідом”, – каже викладач.

При цьому він зазначає, що був вражений стійкістю хлопця, бо той, попри таку травму, казав:

“От побачите, я встану, закінчу технікум і все в мене буде добре”.

Євген поділився, що у нього тоді виникло таке відчуття, що справді Михайло переможе: “Попри те, що його передавали від одного лікаря до іншого, хлопець мав віру в краще”.

Сєвєродонецький коледж, СНУ ім. В. Даля, Сєвєродонецька ВЦА, Луганська ОВА та небайдужі громадяни збирали кошти на те, щоб Михайло зміг отримати достойне лікування й реабілітацію.

Завдяки такій підтримці його направили до Данії.

Михайло у "швидкій"

“Він надсилав фотографії, як його перевозили військово-транспортним літаком. Потім дзвонив, розповідав, що його добре прийняли. Йому зробили кілька дуже коштовних операцій. Які, як йому казали, покривала сама Данія. Його поклали до спеціалізованої клініки й зшивали частинами: робили йому м'язи, суглоб – все робилося поетапно”, – розповів Євген.

Михайло у літаку

За два місяці Михайло надіслав своєму викладачеві невелике відео, на якому той побачив, як хлопець вже ходить з милицями.

Чим наразі займається сєвєродонецький волонтер

За деякий час Михайло повернувся в Україну – до батьків на Івано-Франківщину.

“Був період, коли ми втратили зв'язок із ним. Потім знайшлися. Михайло розповів, що повернувся на навчання, щасливо “захистився” та влаштувався на роботу на Укрпошту водієм. Я спочатку навіть не повірив, перепитав, може, у нього інша посада, сидяча. Ні, він став водієм. Я питав, як його нога, а він сказав: “Я ж вам казав, що все буде гаразд”, – зазначив Кузьменко.

Він також вважає, що в цій ситуації зіграло кілька факторів: і воля хлопця, і його характер, і бажання одужати.

“Бувають студенти, з якими проходиш період навчання у чотири роки, а згадати нема чого. А Михайло, я певен, символ нашого коледжу. Він, по-перше, не впав духом, по-друге, залишився з нами на зв'язку. Він не став жорстоким до світу за цей важкий період, від нього виходить такий позитив. Коли дивишся на таких людей, то гадаєш, ну які у нас проблеми? У лікарні я познайомився з його татом – він дуже вольова людина. Думаю, Михайла виховували саме таким. Дай боже, щоб і з нашою країною так було – щоб ми в цій вірі зміцнилися, і щоб стрижень не зламався. Всім нам треба вірити, бо віра – це внутрішні ліки майбутнього”, – підсумував вчитель Михайла.

“Треба просто вірити у себе”

“Сєвєродонецьк онлайн” вдалося зв’язатися з Михайлом. Він скромно розповів, що йому “просто дуже хотілося ходити”.

“У мене вся робота, яка могла бути і яка була (автомеханік, водій), передбачала, що треба стояти та працювати ногами. Тож мені необхідно було підвестися. Я вірив дуже сильно в дива, що таке буває. Всі лікарі казали: ні, не можна, нічого вже не зробимо, але я вірив”, – сказав Стародинов.

Наразі хлопець каже, що на роботі водієм нога періодично болить, бо на неї йдуть навантаження. Адже він не тільки розвозить вантажі, а й займається їхнью загрузкою.

Михайло звернувся також до людей, які опинилися в аналогічних ситуаціях, і дав таку пораду:

“Просто треба вірити, хотіти свого, навіть, якщо доведеться гори звернути”.
 

Підпишись на наш Телеграм