“Ціна поразки занадто велика, тому я тут”. Історія поетки з Луганщини, яка стала бойовою медикинею

Поетка, авторка пісень та співачка Єлизавета Жарікова родом з Новопскова Луганської області. Ще до початку повномасштабного вторгнення вона вирішила приєднатися до лав територіальної оборони та закінчила збирати необхідні документи саме 23 лютого 2022 року. Тепер рятує життя побратимам, відновилась після поранення та знаходить час для творчості. Про вірші на війні, мотивацію та виклики служби Єлизавета розповіла в інтерв’ю “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Розкажіть, де ви жили й чим займалися до 24 лютого 2022 року.

 — Жила в Києві, працювала репетиторкою з української мови та вчителькою фортепіано. Родом я з Новопскова Луганської області. Навчалася у Сєвєродонецьку, у музичному коледжі — тоді він називався Сєвєродонецьке музичне училище — з 2004 по 2008 рік.

 — Знаю, що ще до повномасштабного вторгнення росії ви вирішили записатися до лав територіальної оборони. Як виникло таке рішення?

 — Так, я записувалася до ТРО у період з грудня 2021 року по січень 2022. Деякі мої однокурсники вже були залучені до територіальної оборони, і ми разом продумували варіанти, як будемо діяти, якщо почнеться повномасштабна війна, до якої все йшло. Хотілося долучитися до якоїсь організованої структури. Це логічно, якщо хочеться захищати країну й робити це ефективно.

Єлизавета Жарікова

 — Тобто у вас вже було розуміння, що великої війни не уникнути?

 — Таке бачення було з осені 2021 року, а у мого чоловіка з'явилося ще раніше. Році у 2016, мабуть, він вже казав, що росія рано чи пізно піде в наступ на повну силу. Я тоді не вірила в це, але вже з літа 2021 року було розуміння, що треба готуватися. Саме військовою підготовкою я не займалася заздалегідь, але трошки підтягнула фізичну форму. Власне, у січні я збирала документи, бо тоді, у мирному Києві, щоб долучитися до територіальної оборони, треба було зібрати купу паперів. І це займало з місяць часу. Якраз остання довідка мені прийшла 23 лютого, це була довідка про несудимість.

— 24 лютого — яким був для вас цей день?

 — День був — як і в усіх українців — жах, нерозуміння. Страх за родичів, за близьких, за друзів. За тих, хто залишився на сході. Щодо конкретних дій, то віддала кішку на перетримку подружці. І потім докупила дещо зі спорядження, поки ще були відчинені магазини. І, власне, 25 лютого вже були на пункті збору з чоловіком.

 — Чи знали ви, чим саме будете займатися?

— Я не знала, який у мене буде напрямок роботи, але до повномасштабного вторгнення пройшла кілька курсів з домедичної допомоги. І вийшло так, що, коли формували підрозділи, я була однією з небагатьох, хто взагалі знав, як користуватися турнікетом, як зупиняти кровотечу. І міг навчити на якомусь найпримітивнішому рівні інших бійців, інших цивільних людей, які ось щойно стали військовими й взагалі вперше бачать засоби тактичної медицини. Я вже мала про це уявлення, тому мене поставили на посаду бойового медика. Звісно, тоді відповідного рівня навичок в мене ще не було, вчитись довелося вже перебуваючи в лавах ЗСУ.

 Єлизавета Жарікова

 — Яким був перший випадок, коли вам довелося надавати вже безпосередньо медичну допомогу?

 — Це був такий, не дуже страшний випадок. І в цілому, можна сказати, трохи кумедний. Був приліт біля сусідньої будівлі. Зчинився певний хаос, в якому всі переміщалися до укриття, бо боялися, що зараз прилетить знову по сусідніх локаціях. І я чую по рації виклик, що у нас 300 і теж якісь панічні крики. Я думаю, що сталося щось справді серйозне й вирушаю туди з групою прикриття. Підходжу, кричу: “Хто 300-тий, кому потрібна допомога?” А там сидять хлопці, п'ють чайок і один з них каже: “Та ось я відстрибував від вибухової хвилі й ногу потягнув. Чайок будеш?”. І ми сидимо в підвальчику й п'ємо чайок. Власне, десь так це було вперше. Коли я туди йшла, емоції були такі — що буде зараз? Можливо, там якась серйозна травма? І я намагалась згадати всі оті конспекти з навчання, всі можливі варіанти в голові прокрутила, що там може бути. Бо інформації, чіткої доповіді не було, тому що обривався зв'язок. Було дуже страшно, що раптом я недостатньо компетентна й не зможу допомогти. Виявилось все досить навіть лайтово.

 — За час вашої служби було багато різних випадків, можливо, якийсь з них теж вам особливо запам’ятався?

 — Запам'яталося, як я надавала допомогу у своїй групі, з якою виходила, і потім нас обох поранило. І один з побратимів сказав: “Вибач, що я тебе не можу на руках звідси винести”. Я кажу: “Ти сам поранений, тобі треба самому вибиратися”. Це запам'яталося. Хоча тяжка досить історія, звідти не всі вийшли, але такі от були неочікувані слова. Росіяни прицільно скинули з дрона боєприпас, коли ми надавали допомогу. Поранення у мене за категорією травм було легке, але лікувалась я досить довго, десь два місяці. Це були уламки в ногах. Кілька їх дістали, один залишився на пам'ять. Натепер я вже майже повністю відновилася і продовжую виконувати задачі.

 Єлизавета Жарікова

 — Що для вас у службі найскладніше?

— Найважче — коли розумієш, що всі твої зусилля можуть бути марними. Що з певної ділянки неможливо евакуювати твоїх бійців за той час, який необхідний, щоб вони або взагалі вижили, або не втратили здоров'я. Важко втрачати людей. Особливо тих, з якими вже маєш емоційну близькість, з якими прожив певний час, знайомий з їхніми родичами. Ось це справді страшно. Коли я бачу збори бойових медиків або збори від підрозділів на дрони, на авто для евакуації я сама дуже часто скидаю гроші на ці потреби. Бо розумію, що це майже завжди без перебільшення питання життя.

 — Ми зараз говорили про складнощі служби, а що вас надихає чи мотивує?

— Якщо бути відвертою, у мене досить складно з позитивною мотивацією на цьому етапі перебування в армії. Вже є момент виснаження, втома, навіть попри те, що зараз я не перебуваю безпосередньо в зоні бойових дій. Я навіть уявити не можу, як складно тим бійцям, які беруть участь саме у бойових діях майже весь цей період. Тому що навіть з тривалими виходами в тил це дуже складно емоційно. Як їм — мені взагалі уявити важко. А що мотивує — це усвідомлення того, яка ціна може бути у нашої поразки. Ціна перемоги буде дуже висока, це так. Але якщо буде поразка — Україна перетвориться на пекло. Ми бачили, що росіяни робили в Бучі, Ізюмі, на Херсонщині. До нас доходять звістки з нині окупованих територій. Ми частково знаємо, що творять ці нелюди в моєму рідному селищі й взагалі на окупованій Луганщині. Що роблять з полоненими. І нескладно уявити, як вони мають намір помститися, якщо їм вдасться захопити Україну. Тому моя мотивація, можна сказати, приходить з негативного боку: що буде, якщо ми програємо? А це означає, що всі, кого я люблю, будуть вбиті або ув'язнені. Опиняться в нелюдських умовах або у вигнанні за кордоном. Все, що я люблю, зокрема українська культура, — буде під забороною. Заради того, щоб цього не сталося, я готова продовжувати. І надихають приклади інших людей, які йдуть цим шляхом всі 10 років війни. Є такі люди, які стали на захист України у 2014 році й досі фонтанують енергією та ідеями, як покращувати наші війська. Готові боротися і розуміють за що.

 Єлизавета Жарікова 

 — Як ви змінились за час служби?

 — Мені складно оцінювати свої внутрішні зміни. Але легше почала ставитись до якихось побутових незручностей, до раптових змін, тому що ти ніколи не можеш прогнозувати, яким буде наступний тиждень чи навіть день. Звиклася вже з неможливістю будувати плани на своє життя. Жартома ми називаємо себе “рухомим майном ЗСУ”. Звикла до того, що справді в житті дуже багато стало залежати не від мене. Раніше це було б для мене більшим стресом, зараз вже ні.

 — Як змінилась ваша творчість?

 — Не завжди є сили та бажання займатися творчістю. З літературою дещо простіше, тому що вірші можна писати й на телефоні. З музикою складніше, але вдається займатися нею все одно, особливо, коли не перебуваєш безпосередньо в зоні бойових дій.

Вважаю, що не варто відкладати життя на “після перемоги”. Тому що ця історія надовго, і особисто мені, щоб вистачило ресурсу не на спринт, а на марафон, потрібно займатися ще й творчістю. Дехто цього не розуміє, каже, що краще зосередитися лише на службових задачах, а оце все відкласти для мирного життя.

 Єлизавета Жарікова

— Якщо говорити саме про вірші, вони якось змінились останнім часом?

— На початку повномасштабного вторгнення та моєї служби в армії мені здавалося, що я стала гірше писати. Мені складно оцінювати, але було таке відчуття, що я розучилась. Мені здавалося, що мова не має таких інструментів, таких слів, щоб виразити те, через що ми проходимо. Всі слова здаються або надто порожніми, легкими, або надто пафосними. І не передають того, що українці проживають. Це відчуття до кінця не зникло. Є ті, хто припинив писати з початком повномасштабного вторгнення. Я їх розумію, але сама поки що продовжую. Це осмислення мого досвіду, часто щось на кшталт терапії.

 — Які сучасні поети, на вашу думку, влучно описують цей складний період у житті країни?

 — Насправді дуже важко виділити когось одного або навіть кількох поетів. Круті вірші в Ярини Чорногуз. Вона вже давно служить в армії. Ігор Мітров, Сергій Рубнікович, Дмитро Лазуткін, Олена Герасим’юк, Ірина Цілик, Іра Сажинська та багато інших. Якщо говорити про окремі тексти, які вразили останнім часом, це Уляна Галич, Ганна Осадко, Оксана Осмоловська, Леля Покотиполе. Ще Марина Пономаренко, Людмила Горова стали дуже популярні саме під час вторгнення, їхні вірші теж мене чіпляють. Власне, до осмислення війни, як на мене, є два основні підходи: це максимальна реалістичність і навпаки, коли все ховають у метафору. Мені подобається щось між цими двома підходами. І не занадто пафосно, і не занадто натуралістично. Хоча все залежить від майстерності конкретного автора у конкретному тексті.

 — Що ви хотіли б сказати або порадити всім цивільним українцям?

— Курси домедичної допомоги в умовах війни мають пройти всі — навіть ті, хто не планує долучатися до Збройних сил. У нас війна така, що в умовно тилові міста може прилетіти й треба вміти надати допомогу собі та своїм близьким. Звісно, треба готуватися. Зараз дуже багато ресурсів, які можуть допомогти. На Prometheus є зараз цілий онлайн-курс для тих, хто готується долучитися до армії. На сайті територіальної оборони теж є різні довідники. Людина, яка шукає, вона знайде. Пораджу ще працювати над своєю фізичною формою і піклуватися про здоров'я — фізичне та ментальне.

Єлизавета Жарікова

Зосередитися на власних конкретних діях, які наближають перемогу. Не очікувати її найближчим часом, але й не впадати в зневіру. Іти таким собі серединним шляхом між цими двома полюсами, які однаково шкідливі. Ті, хто багато споживає переможного контенту, потім дуже сильно розчаровуються, коли очікування не справджуються. Я бачила це по своїх родичах, які були у фрустрації, коли зрозуміли, що яскравого переможного швидкого контрнаступу не буде. Що навряд чи вдасться в найближчий рік чи кілька років повернутися додому. Це викликає депресивні стани. Їм теж не можна піддаватися. Треба бути морально готовими до довгого шляху до перемоги.

Анастасія Дашко