Пам'ять, яку намагалися стерти: що відомо про Різдво та його святкування на Луганщині

Цьогоріч, вперше за часи незалежності, Різдво в Україні на державному рівні відзначатимуть в єдину дату - 25 грудня.

Думки населення з цього приводу розділилися. Частина українців, не бажаючи мати нічого спільного з росіянами, святкуватиме саме у цей день. Інші, виступаючи за збереження родинних традицій, чекатимуть 7 січня. А деякі й взагалі проігнорують.

Святкувати Різдво чи ні, у який день і з ким - справа, дійсно, дуже особиста. Але свято існує, з давніх-давен шанується нашим народом і має свій сенс поза церковним контекстом. Не маючи намірів спростовувати чи підтверджувати чиїсь переконання, у цьому матеріалі ми зібрали трохи фактів про Різдво. У тому числі - про традиції його святкування на Луганщині

 
Ніхто не знає, коли народився Ісус

Євангелісти не вказують точної дати. Власне, достеменно невідомо, чи взагалі колись жив такий персонаж або його прототип. Але з поширенням християнства у його адептів виникла необхідність щось протиставити язичницьким віруванням, які мали значний вплив на суспільство.

За однією з версій, святкування Різдва Христового витіснило вшанування Митри - бога індоіранського походження, чий культ був поширений у Римі. І який, як вважалося, народився у День зимового сонцестояння.

Остаточно ж дату святкування Різдва 25 грудня ухвалив Ефеський християнський собор у 431 році, щоб поставити крапку у дискусії з єретиками.

Давньоримське зображення бога Митри

“Звісно, ми не знаємо дати, коли родився Христос, з цього приводу існують різні версії. Це свято почали відзначати в Римський імперії. Далі воно поширилося на весь християнський світ, включно з Візантією, а з Візантії прийшло до нас”, - розповідає наукова співробітниця Луганського обласного краєзнавчого музею Юлія Цикулова.

Українські різдвяні традиції мають язичницьке минуле

На українських землях традиція святкувати Різдво закономірно поширилася після Хрещення Русі. Але ще століттями потому тривав період двовір’я. У зв’язку з цим варто пригадати, що до приходу на їхню територію християнства слов’яни вже мали своє свято, пов’язане з Днем зимового сонцестояння. Це відома усім Коляда.

“Наші предки жили у гармонії з природою та були частиною неї. Тож зміна пір року мала великий вплив на релігійні церемонії”, - пояснює методистка Луганського обласного центру народної творчості Дар’я Попенко.

За однією з легенд, у цей день у дніпровських водах народжувалося нове Сонце, яке намагався з’їсти злий дух. Людина ж своїми магічними діями ніби його захищала.

Вважалося також, що цього дня на землю спускаються духи предків, які були провідниками між реальністю і потойбіччям. У різдвяних обрядах збереглося чимало ритуалів, пов’язаних з їхнім вшануванням. Як і з захистом від нечисті.

«Ой як же було ізпрежди віка» - одна з найвідоміших українських колядок

Неодмінний атрибут свята - колядування. За допомогою колядок язичники оповіщували про народження Сонця, а також привертали добробут у домівки один одного. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників.

Вже пізніше у текстах українських колядок провідне місце зайняли біблійні мотиви та образ народженого Христа - Сина Божого, але їхній глибинний зміст залишився таким самим.

Костянтин Трутовський. «Колядки в Україні», 1864 р.

Традиції святкування Різдва у різних регіонах України схожі

Звісно, що у часи, коли християнство затверджувалося на українських землях, на території сучасних Луганщини та Донеччини ще було Дике поле.

Традиції святкування Різдва прийшли пізніше, разом із першими поселенцями. З часом, під впливом історичних факторів, деякі з них забулися чи видозмінилися, але в цілому залишилися подібними.

“Зважаймо на те, що у нас тут і лемки, і бойки проживали. Вони також привнесли якісь свої традиції”, - зауважує Юлія Цикулова.

“Святий вечір”, “Свята вечеря” - так називають вечір перед Різдвом на Луганщині. Він припадає на останній день різдвяного посту або “пилипівки”. Як і всюди в Україні, до нього готувалися заздалегідь, наводячи в хаті чистоту. Підлогу вкривали сіном, а на стіл клали солому. Вже потім стелили скатертину і ставили частування.

У красний кут (на покуті) поміщали прикрашений дідух - перший зібраний цьогоріч сніп. Його зберігали до Різдва та у Святий Вечір заносили у хату, дотримуючись цілого ряду правил. Дідух, як можна зрозуміти вже з самої назви, - символ духу предка, зачинателя роду, а також символ достатку. На Слобожанщині він залишався й стояв у кутку біля ікон до самого Водохреща.

Святкова експозиція з дідухом у Новопсковському краєзнавчому музеї

Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл. Вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року.

Стіл був багатий, не менше 12 пісних страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами, голубці, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар). Число 12 взагалі мало сакральне значення, що дослідники пов’язують з календарним циклом (12 місяців, 12 годин у дні та ночі). Окрім 12 страв, у печі також розводили вогонь з 12 полін, а на кожен з кутів святкового стола клали по три зубчики часнику для оберега хати від злих духів.

Стилізація традиційного різдвяного столу

Уранці на Різдво родина йшла у церкву, а потім починали колядувати. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою ходили по селах. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами й танцюристами.

 
Кутя - найголовніша страва Різдва

У Святвечір кутю часто ставили під образами, на покуті, де вона мала стояти до Нового року. Коли уся родина сідала за стіл, першою треба було тричі набрати кутю, поминаючи померлих родичів. А після вечері - залишити кутю на столі разом з ложками: щоб душі рідних також могли “повечеряти”.

Рубіжанський міський музей: відтворення традицій Святвечора

Кутею ж старший у сім’ї запрошував на вечерю Мороза - міфічного персонажа, представника світу предків.

“Обряд запрошення Мороза становить пізнішу трансформацію первинного ритуалу “годування душ померлих”. Мороза кличуть, щоб не поморозив посівів, а вовка – щоб не завдавав шкоди худобі. Таке ритуальне годування померлих у спеціально відведені дні та спроба знешкодити їхній небезпечний вплив у наступному році й становили основу первинного обряду”, - пише у своїй монографії “Етнокультурна семантика в обрядовій фразеології східнослобожанських говірок” професорка Ірина Царьова.

Також до наших часів збереглася традиція носити кутю (носити вечерю) у Святвечір хрещеним, родичам та друзям. Роблять це, в основному, діти, за що отримують гостинці.

Іншою обрядовою стравою був узвар. Його варили у Святвечір, вважаючи, що кутя для померлих, а узвар - для народившихся. У селі Шарівка Білокуракинського району, зазначається у роботі Ірини Царьової, зафіксована фразеологічна одиниця “іти на варенуху” (гуляти Святвечір), де варенуха – компот із сушених фруктів.

У тій же монографії згадується про киселицю - драглисту страву зі слив та борошна. Її ставили на різні боки столу як обереги від заздрощів. 
 

Схожі традиції все ж мали деякі розбіжності

Попри спільність різдвяних традицій в українських регіонах, дослідники все ж виділяють декілька несуттєвих відмінностей.

Так, за словами Юлії Цикулової, у деяких регіонах України готувати 12 страв було необов’язково. Їх могло бути більше чи менше. А ось на Слобожанщині готували саме 12. Також на сході обов’язковим було включати в ці 12 страв вареники.

Різниця є і в часі колядування.

“У Слобідській Україні колядувати починали зранку на Різдво. В інших регіонах могли раніше сісти за стіл у Святвечір, щоб діти скоріше пішли колядувати. У деяких регіонах могли колядувати й по кілька днів”, - зазначає науковиця.

Деякі різдвяні обряди з районів Луганщини, записані обласним краєзнавчим музеєм

Ірина Царьова у своїй монографії зазначає, що характерною рисою обряду запрошення Морозу в східнослобожанському ареалі є те, що виконавець тримає в руках повну миску куті, а не її частину, оскільки на всій території України зафіксовано ритуальні дії з окремою порцією (з відділеним верхом куті, невеликою порцією в мисці, ложкою куті).

Ну, і головна відмінність - основа для куті. Традиційною українською кутею вважається каша з пшениці. На Слобожанщині все ж більш поширеною була і є саме рисова кутя. З горішками, медом та маком. Ще у нас заведено додавати у кутю цукати. 
 

Чому ми забули про дідуха, й звідки взялася ялинка

До наших днів збереглися лише поодинокі зі згаданих вище традицій. Колядок сучасна молодь майже не знає, їх виконують переважно народні колективи. А давні обряди, кажуть дослідники, збереглися в пам’яті людей старшого покоління, і то - частково.

Чому так вийшло - не велика загадка. Далися взнаки 70 років, прожитих в атеїстичному радянському суспільстві, де акцент з Різдва Христового як основного зимового свята змістили на відзначення Нового року.

Прикрашена ялинка ще на початку XX сторіччя на наших землях вважалась саме різдвяним, а не новорічним символом. Загальноприйнятою є версія, що традицію прикрашати це дерево на Різдво започаткували німці, і від цього народу вона ширилася світом, ставши масовим трендом у XIX сторіччі. Включно з Російською імперією.

В основному ялинку ставили містяни. Але у 1920-х це вже стало настільки звично, що комуністи, які прийшли до влади, у рамках загальної антирелігійної кампанії зачепили й цю традицію. Але, попри всю їхню пропаганду, люди продовжили наряжати ялинку.

Лист другого секретаря ЦК КП(б) України Павла Постишева у газеті “Правда”, 1935 рік

Не зумівши побороти бунт, більшовики його очолили. У середині 1930-х у радянській пресі почали виходити статті про те, що раніше святкова ялинка нібито була доступною лише буржуазії.

Тож активістам пропонувалося долучити до свята дітей робочого класу: наряджати ялинки й влаштовувати свята ледь не у кожному колгоспі. Символіка таких свят теж була відповідною: вифлеємську зірку на вершині ялинки замінили радянською червоною.

Таким чином народні традиції потихеньку витіснялися. Масово відроджувати їх почали лише наприкінці 1980-х. А за часів незалежності - завзято відтворювали.

"ВЕРТЕП - FEST" у Попасній

Наприклад, у Попасній у 2019-му започаткували фестиваль вертепів, у якому з задоволенням брали участь жителі району, а потім і гості з заходу України. Проіснувати йому, на жаль, вдалося недовго. Тепер місто повністю знищене росіянами. А в інших окупованих містах загарбники знову намагаються стерти з народної пам’яті українську ідентичність, включно з традиціями святкування зимових свят.
 

Марина Тесленко

 
Дякуємо за підготовку тексту Луганському обласному центру народної творчості

та Луганському обласному краєзнавчому музею