«Більшість хвороб через те, що ми не дотримуємося здорового харчування, фізичної активності та повноцінного сну»: неврологиня, психотерапевтка з Сєвєродонецька

Ганна Чередниченко – неврологиня, психотерапевтка, амбасадорка MIC HELSI та авторка онлайн-курсу «Міцні нерви». За плечима лікарки понад 20 років роботи у медицині, зокрема, на керівних посадах у Біловодську та Сєвєродонецьку.

«Сєвєродонецьк онлайн» поспілкувався з Ганною Чередниченко про події від 24 лютого, невдалі спроби евакуюватися з міста, перебування за кордоном, довгоочікуване повернення на Батьківщину та до справи. Також дізнався, що є першими «дзвіночками» для звернення до лікаря, як залишатися здоровим ментально, попередити інсульт і бути в ресурсі.

 - Пані Ганно, розкажіть про ваше життя до повномасштабного вторгнення. Яким воно було?

 - Освіту здобувала в Луганському державному медичному університеті. Закінчила у 2002 році. Потім разом з чоловіком поїхали на його Батьківщину – у Біловодськ. Він акушер-гінеколог, завідувач відділення. Я працювала спочатку заступником головного лікаря, потім головним лікарем у Біловодську. Але так склалося життя, ми розлучилися, і я переїхала у Сєвєродонецьк. Шість років до війни працювала там завідувачкою відділення лікарні МВС. Також працювала лікарем-консультантом в Центрі психічного здоров'я у Рубіжному. До війни було таке життя, коли не було ніяких обмежень в мріях. Про що мріяла, все здійснювалося.

У мене був дуже гарний і теплий колектив, дуже сумую за ним. Дуже мені подобалася робота, взагалі Сєвєродонецьк, де все було поруч. Чисте озеро, навколо нього бігала… Таке було дуже щасливе життя. Я дуже за ним сумую, розумію, що треба рухатися далі, якісь мрії нові будувати, але поки що живу цим днем.

Ганна Чередниченко 

 - 24 лютого 2022 року – це такий день, який змінив життя усіх українців. Скажіть, чим він запам'ятався вам?

 - Мене розбудила моя пацієнтка з району та повідомила, що, на жаль, не зможе приїхати до мене на прийом, щоб я не хвилювалася, бо в їхнє прикордонне село вже заїхали російські танки. З цього й почалася для нас війна. Я ще не включала телебачення, нічого не бачила… Ранок був тривожний. Спочатку не зрозуміло було, це буде як у 2014 році, чи зовсім інше… Але за кількістю вибухів, які були поруч, швидко стало ясно, що все це не закінчиться ні сьогодні, ні завтра…

 - Скільки часу ви залишалися в місті та як виїжджали?

 - Я виїжджала з міста разом з донькою та кицькою. Ми зібралися наступного дня, 25 лютого, поїхали на вокзал, щоб сісти на евакуаційний потяг. Але саме в той день розбили колію поруч з Лисичанськом. Ми перебували на вокзалі до 23 години ночі, сподівалися, що колію відновлять. Був обстріл вокзалу. Це було страшно, усі в темному приміщенні лежали обличчям в підлогу, бо ніякого адекватного укриття там поруч не було… Ми викликали таксі й повернулися додому, на щастя, воно тоді ще працювало. На ранок зібрали речі й поїхали до родичів у Лисичанськ. У них там був будинок з укриттям. Третього березня нам вдалося дістатися залізничного вокзалу попасти в евакуаційний потяг. Бо це насправді було дуже й дуже складно. Багато людей сіли в потяг, однак вдвічі більше людей залишилося на вокзалі…

Далі ми поїхали за кордон до друзів, були декілька місяців в Іспанії. Потім моя інша подруга покликала нас в Австрію, там було більше можливостей для навчання доньки, тому що там є україномовна офлайн-школа. Ми були у Відні, доки донька не закінчила школу, не склала екзамени. Це було наше рішення, ми чекали цього, щоб повернутися в Україну. Донька вступила в університет і ми повернулися. Нарешті я вдома, хоча й не в Луганській області… Наразі я у Києві. Нарешті працюю лікарем наживо, приймаю пацієнтів, спілкуюся з ними…

 - Розкажіть, як загалом повернулися до своєї діяльності? Де зараз приймаєте своїх пацієнтів?

 - У перший день, як повернулася в Україну, подивилася, де є найближчі вакансії. Два тижні зайняли співбесіди, узгодження певних документів, і я вийшла на роботу. Працюю у приватній клініці «Добробут», це медична мережа приватних клінік. Вона знаходиться поруч з домом, я можу дійти пішки, мені не перешкоджають тривоги, щоб дістатися роботи. Мені подобається ця мережа тим, що у неї є фонд, який допомагає пораненим військовим.

 Ганна Чередниченко

 - Така робота дуже важлива. А чи до вас звертаються з психологічними проблемами люди, які захищають нашу країну?

 - Так, звертаються. Не дуже часто, тому що, дійсно, важко людям звертатися за психологічною допомогою через певний бар'єр. Власне у мене на консультації питання в більшості стосуються їхньої адаптації до цивільного життя, до життя в іншому вимірі, не «на нулі».

 - Як гадаєте, чи вдасться країні розробити ефективну програму підтримки людей, які повертаються з фронту, щоб їхня адаптація проходила якомога швидше, легше?

 - Я в це щиро вірю і вважаю, що у нас немає іншого варіанту. Ми маємо це робити і я бачу по своїх колегах, скільки зусиль кожен з нас докладає, щоб це було реально, досяжно та кожен міг звернутися по допомогу й отримати її. І ми 100 % не гірші ніж закордонні лікарі, ми маємо знання і практичний досвід надання такої допомоги.

 - Скажіть, що є першими «дзвіночками» для звернення до невролога?

 - Якщо ви прокидаєтеся щоранку з головним болем, не відчуваєте задоволення від тих речей, які раніше викликали радість, втрачаєте апетит або навпаки набираєте зайву вагу, якщо порушується сон, є якісь болі, що мігрують по всьому тілу, варто звернутися до спеціаліста.

Ганна Чередниченко  

  - А якщо говорити про звернення до психотерапевта?

 - Я обрала спеціальність невролог, психотерапевт та отримала другу вищу освіту, тому що зараз неможливо розрізнити, де виключно неврологія, а де вже психотерапія, душевні проблеми. До речі, наша країна вже йде цим шляхом, надати першу психологічну допомогу та призначити ліки, які допоможуть людині у психологічному плані, мають сімейні лікарі. Тому що неможливо буде всіх охопити мережею психотерапевтів.

 - Ви казали про головний біль, він є досить поширеною і регулярною проблемою для багатьох людей. Наскільки це явище поширене з точки зору неврології?

 - Це дуже поширене явище. Власне головний біль і біль в спині – це такі два діагнози, які в більшості виключають людину з активного життя. Варто знати, що головний біль не треба терпіти, це не якась примха, це діагноз, який має встановити спеціаліст, бо головного болю існує багато різновидів, і кожен має специфічне лікування, яке 100% повертає до активного життя.

 - Як відбувається власне діагностика головного болю?

 - Діагностика головного болю відбувається під час спілкування, ми ставимо певні питання, за якими розрізняємо різні види головного болю. За показами призначаємо додаткові методи обстеження і вже остаточно встановлюється діагноз, призначається лікування та профілактика.

 - Скажіть, які діагнози у неврології можна назвати найважчими?

 - Пухлини, безумовно, аутоімунні захворювання. Захворювання, терапію від яких розробляють і зараз, але поки що остаточно ефективного засобу, що виліковує цю хворобу не існує. До прикладу, розсіяний склероз. Через стресові події частота розсіяного склерозу зросла в Україні за останній час. Такі хвороби, як Альцгеймера, втрата пам’яті, незворотна, яка забирає життя людини ще до того, як вона піде реально з життя…

 - Які найрозповсюдженіші неврологічні захворювання?

 - Головний біль та біль у спині займає 90% звернень до лікаря. Інсульти, розсіяний склероз, хвороба Паркінсона, Альцгеймера, міастенія, різноманітні тики та дистонії.

 Ганна Чередниченко

 - “Нервові клітини не відновлюються”, “Всі хвороби від нервів” - як можете це прокоментувати?

 - Більшість хвороб не тільки від нервів, стрес, звісно, впливає на життя, але більшість хвороб через те, що ми не дотримуємося здорового харчування, фізичної активності та повноцінного сну. Через це страждає наша нервова система, і надалі імунна… А нервові клітини відновлюються. Є мозкова тканина, яка харчує власне нейрони, і внаслідок її продукції нейрони можуть брати на себе функцію інших втрачених нервових клітин.

 - Скажіть, як попередити інсульт?

 - Треба берегти своє здоров’я з молоду, як то кажуть. Якщо є генетична спадковість, тобто батько чи мати (особливо до 50 років) мають гіпертонічну хворобу чи у них був інсульт/інфаркт, треба звертати на себе дуже велику увагу. Контролювати тиск, якщо він почав підвищуватися, приймати постійно терапію, стежити за рівнем холестерину, цукру, бути достатньо фізично активним, не набирати зайву вагу.

 - Багато людей не розуміють різницю між поняттями “психолог”, “психіатр”, “психотерапевт”. Можете розповісти чим вони відрізняються?

 - Психіатр – це завжди лікар, що має вищу медичну освіту, спеціалізацію у галузі психіатрії та займається лікуванням психіатричних діагнозів. Психолог та психотерапевт можуть бути не лікарями, які здобули психологічну або психотерапевтичну освіту в різних вишах нашої країни й мають сертифікацію в цих напрямках. Але є і психотерапевти-лікарі, власне як я, які мають вищу освіту, і можуть призначати медикаменти. Спеціалісти без медичної освіти медикаменти призначати не мають права. Якщо у людини якісь важкі життєві ситуації, вона може звернутися до психолога, у разі появи соматичних проявів, проявів з боку тіла (головні болі, запаморочення, задуха, поколювання) варто звертатися до спеціаліста з медичною освітою.

Ганна Чередниченко 

 - Кажуть, що у кожного психолога є свій психолог. Пані Ганно, ви особисто звертаєтеся за допомогою до спеціаліста?

 - Так, це обов’язково, ми маємо бути в ресурсі. У нас є супровід, коли психолог звертається до іншого, більш досвідченого психолога зі своїми клінічними випадками для розбору правильності тактики ведення і подальшого удосконалення. У присутності пацієнта другий психолог може бути лише за погодженням людини.

 - Скільки в середньому часу потрібно психотерапевту для встановлення діагнозу?

 - Достатньо однієї-двох діагностичних сесій, це опитування, збір анамнезу та спеціальні діагностичні тести.

 - Що треба робити, щоб залишатися здоровим ментально?

 - Треба дбати про себе, знаходити час для себе, на повноцінний відпочинок, на фізичну активність, на спілкування. Бо саме спілкування з рідними та близькими – це неоцінений ресурс. Дуже важливо, щоб було з ким поговорити. А за перших симптомів чи проявів, з якими людина не може впоратися самостійно, вчасно звертатися за психологічною допомогою. Бути уважними до рідних, бачити, що щось не так з близькою людиною і вчасно їй порадити звернутися до спеціаліста.

 Ганна Чередниченко

 - Пані Ганно, ви заснували свій онлайн-курс “Міцні нерви”. Можете розповісти про нього, на яку аудиторію розрахований, що має на меті?

 - Цей курс розрахований на дівчат, які страждають на тривожні, депресивні розлади або взагалі загубилися та відчувають себе не в ресурсі. Ми за допомогою групової психотерапії, психотерапевтичних завдань, позитивної психології вибудовуємо певні підходи для реакції на життєві ситуації. Це завжди цікаві завдання, участь інших лікарів, які дотичні до цієї проблеми (ендокринолог, гінеколог, сексолог, кардіолог) спеціалістів, що можуть також допомогти доказово (з медитації, фізичної терапії, нейрографії).

 - Ви дуже цікаво та інформативно ведете свою соціальну сторінку. Залучаєте до цього послуги SMM-фахівців або самі навчалися цього?

 - У мене є така позиція у житті: “Хочеш щось зробити добре – зроби це сам”. Інколи це дуже заважає, треба вчитися делегувати, напевно, але я не розумію, як можна делегувати листування з пацієнтами, викладання інформації про якісь хвороби. Тому веду сама, вчилася в українських блогерів, брала відеокурси та продовжую співпрацювати з деякими SMMниками, отримую інформацію з їхніх сторінок, а вони з моєї.

Ганна Чередниченко 

 - Ви ведете й онлайн-прийом пацієнтів?

 - Так, у мене є ФОП, є ліцензія, все офіційно. Я веду онлайн-прийом, бо вважаю, що зараз неможливо його не вести. Дуже велика кількість наших громадян знаходиться за кордоном. Вони мають можливість проконсультуватися онлайн, а чекати офлайн доводиться дуже довго.

 - Чи є наразі серед ваших пацієнтів люди з рідного регіону?

 - Це, знаєте, завжди тепла така історія… До прикладу, нещодавно приходить на прийом пацієнт з Рубіжного та каже: “Я вас шукав два роки, нарешті я вас знайшов”. Дуже багато пацієнтів є з рідної Луганської області, навіть коли вони до мене приходять випадково й в процесі розмови з’ясовується, що вони з Луганщини, це зовсім інший рівень спорідненості, це наче зустрів рідну душу. Ми тягнемося один до одного, я б так сказала.