Музика як терапія: як змінився рок-гурт з Луганщини "Two Bus”

Частина музикантів гурту “Two Bus” після окупації Луганська виїхали до Сєвєродонецька. Там музиканти жили й продовжували писати пісні та виступати. З початком повномасштабного російського вторгнення учасники гурту покинули місто та роз’їхалися по різних містах України та Європи. При цьому колектив продовжує свою творчість та навіть дає концерти.

“Сєвєродонецьк онлайн” поспілкувався з фронтменом гурту Дмитром Прохою та дізнався, як музикантам вдається творити в новій реальності та з якими викликами довелося зіштовхнутися.

– Розкажіть, будь ласка, що наразі відбувається з гуртом, як проходять ваші репетиції, чи змінився склад колективу?

– Краща репетиція – це концерт (посміхається - ред.) Буває так, що пишемо пісні – або я складаю, або Женя – ми зустрічаємося на концерті й граємо їх. Або все записали, а по відеозв’язку обговорили. Зустрілися перед концертом, зіграли.

Зараз ми зробили програму більше електроакустичну, це – рояль, гітара, вокал, перкусія. Якщо концерти у Львові – плюс губна гармоніка. Звісно, що більшість пісень, які ми граємо зараз, написані після повномасштабного вторгнення. Ми відмовилися від російськомовного репертуару. Ранішні свої пісні ми не перекладали, бо вирішили, що краще буде написати нові. А ті хай залишаються такими, як були.

– Чи змінився характер пісень після повномасштабного вторгнення?

– Воно так складалося, що і до 2014 року, і після (до 2022-го) у нас була більш така військова тематика. Зараз пишемо більше про мир, людські стосунки. Бо ще у 2018 і навіть у 2022 році нам закидували, що ми співаємо про війну, мовляв, це наша болюча тема.

Мені здається, що митці мають трохи дивитися уперед. Я розумію, що деякі події не можна передбачити, але можна й потрібно говорити про речі, які відбуваються у суспільстві. Наприклад, була пісня, яку написав навесні 2013 року з таким приспівом: “Когда я спал, погибли люди”. Зараз вона вже набирає інших сенсів.

Окремо хочу сказати про використання нецензурної лексики. Зараз багато хто вживає її у піснях, таким чином підкресливши емоційно якусь частину. Це наразі модно. Але мені здається, що треба від цього відходити, бо ми – культурна нація.

– Чи даєте ви зараз концерти? Наскільки змінилася кількість виступів?

– В умовах часу й простору, в якому ми знаходимося, хотілося б частіше зустрічатися, але маємо, що маємо. У 2023 році ми грали у Гадячі, у Львові два концерти дали, у Києві виступали, у Харкові, у Черкасах на фестивалях “Крутий заміс” та “День вуличної музики”.

Концерт у Києві у 2023 році

Пісні написані та пишуться, їх би записати, а це – студійна робота. Ми, на жаль, у різних містах знаходимося: не тільки в Україні, але ще й за кордоном. Але намагаємося вибудовувати цю роботу. Щось записуємо тут, відправляємо нашим учасникам, які зараз у Німеччині. Вони дописують духові, роблять аранжування. Потім зводимо або тут, або там наш звукоінженер Антон. Все йде якимось таким шляхом.

Ми складаємо соціальні пісні, я б назвав це сучасним веризмом. Сучасна українська рок-поезія.

– Вас запрошували на благодійні концерти? Чи може ви самі збирали гроші на підтримку військових?

– 16 лютого цього року був перший наш цьогорічний концерт. Це був благодійний виступ у Черкасах, там збирали кошти на ЗСУ. Минулого року у Гадячі ми теж грали благодійний концерт. Вони зараз, можна сказати, що всі благодійні. Для нас і для людей зараз важливіші зустрічі й спілкування, ніж заробітки з концертів.

У березні 2022 року, коли я приїхав у Чернівці, до мене підійшов музикант з філармонії й каже: “Тут приїхало багато людей творчих, але нам нема де всім зібратися, люди по декілька тижнів зі зйомних квартир не виходять, тож давай щось організуємо”. Ми зробили такий “безафішник”, на нього прийшли люди з Харкова, Києва, – ті, хто на той час перебував у місті. Вони тоді потребували підтримки. Коли дізнавалися, що я з Луганська, то їм ставало трохи легше, бо вони бачили, що такі не одні й що життя триває.

– Що наразі вас надихає на творчість? Чи є якісь зміни у тому, що надавало сил творити раніше й після повномасштабного вторгнення?

– По-різному буває. Можна відкрити якусь світлину чи ще щось і воно надихає. Загалом процес творчості спонтанний. Немає такого, що мені треба написати пісню, я сідаю і пишу. Колись мене запитали, скільки пісень на тиждень я пишу (посміхається - ред.) – ну у мене такого немає. Загалом є такі методики, вправи, але це не моє. Може бути так, що й місяць-два нічого не йде, ну не той рядок, а буває навпаки – розумієш, що натхнення прийшло, це таке приємне відчуття, тоді пишеш швидко.

Бувало таке, що пісня з’являлася за 20 хвилин.

– Щодо студій звукозапису: де ви записуєте свої альбоми? Чи дорого це обходиться?

– Перший альбом наш ми записали на домашній студії у Чернівцях. Зараз накопичуємо матеріал і записуємо його у Києві. Нам так зручніше, бо там наш клавішник і туди зручніше усім їхати. У міру того, як накопичуємо кошти, плануємо, щоб у всіх був вільний час і збираємося. Маленькими кроками йдемо, але у нас це – природний процес.

Звісно, хочеться виразитися, бо це різні відчуття: коли написав пісню і коли приходиш до студії, починаєш робити аранжування, писати інструменти, а потім пісню зводять, все міксується – вона починає по-іншому виглядати.

Для нас зараз в умовах відсутності великих коштів виходом є запис пісень та випуск їх на стрімінгових платформах. Хоча я завжди казав, що фізичні носії також потрібні. У нас навіть суперечки були: мені казали, що вони не потрібні, бо ми живемо в епоху цифрових технологій. Але нещодавно мені написав хлопець, чи є у нас диски, він хотів купити. А їх немає. Ну, ми домовилися, що коли зробимо, то йому презентуємо першим. Тут теж все впирається в гроші. Я ще у 2020 році дізнавався, скільки коштуватиме зробити 500 екземплярів, це було 20 тисяч. Сума наче не велика й не мала, а гроші треба десь взяти. Тоді вирішили замість дисків записати та випустити три-чотири пісні.

– Як шукаєте організаторів? Чи може вони на вас “виходять”?

– Є таке й що мені пишуть, є, коли самі телефонуємо, пропонуємо. Минулого року у жовтні я приїхав до Львова. Мої знайомі робили спектакль-перфоманс у Домі Франка. А у нас якраз була акустична програма. Після вистави ми прибирали апаратуру, прийшла артдиректорка, ми обмінялися номерами. За декілька днів нас вже запросили на концерт.

– Чи виходить на цьому заробляти?

– Я ще раніше казав: чи буде виходити заробляти, чи ні – ми все одно будемо робити музику.

Я писав якось заявку на грант, щоб записати платівку та зробити декілька концертів, але мені його не погодили. Було таке, що хотіли зіграти у Чернівцях на День вуличної музики. Але нам потім організатори повідомили, що якось так склалося, що наші тексти не підходять в концепцію заходу. Якийсь, на мій погляд, суцільний конформізм відбувається зараз.

З приємного: минулого року нам запропонували підписати угоду зі Спілкою авторів. Це дуже класно, бо можемо вже офіційно назвати музику авторською і вона стає вже інтелектуальною власністю. І якщо її будуть слухати, то можуть бути дивіденди та роялті. Ми їх плануємо вкладати у нашу музику.

Зрозуміло, що все впирається в грошове питання, але робити якісь заклики (тим паче зараз – під час війни) щодо фандрейзингу ми не робили й не збираємося. Єдине, що я у 2022 році, коли ми вирішили випустити live-альбом, попросив у друзів допомоги на його зведення та мастеринг.

– Скільки вас зараз людей у групі?

– Програму зробили на трьох і збиралися їхати до Черкас, але наш клавішник працює в Національній опері, і у нього якраз була вистава. Ми думали чи скасовувати, чи переносити концерт, потім вирішили, що гратимемо акустику. А коли приїхали на концерт, то так склалося, що прийшов знайомий барабанник з Черкас Василь Туровський, ми з ним спробували грати – все вийшло. Потім підійшов сєвєродончанин Дмитро Пастухов, каже: “Є гітара? Я б підіграв”. Знайшли йому інструмент і зіграли таким складом. Вийшло в хорошому сенсі рок-н-рольно. Виконали спрожогу 13 пісень.

Дмитро взагалі був тоді у відрядженні, побачив афішу й така зустріч у нас трапилася.

– Мрієте, щоб зустрітися усім колективом та зробити репетиційну базу? Щоб усі були в одному місці?

– Звісно. Ми у 2014 році коли поїхали у Сєвєродонецьк, то десь з 2017-го працювали з гуртом "Parallel" з Кремінної й там у нас була невеличка, нехай “шевченківська хатинка”, але своя репетиційна база. Це було дуже зручно. Так, там не було інструментів чи обладнання за останніми технічними умовами, але достатньо було для того, щоб у нас була своя така майстерня. Були репетиції, ми частіше зустрічалися, програма була напрацьована приблизно з 50 композицій.

З кремінянами ми грали останній раз у січні 2022 року. Зараз ми спілкуємося, тримаємо зв’язок, ділимося творчими ідеями.

– Після деокупації Сєвєродонецька повернетесь у місто? Воно стало для вас рідним?

– Так, звісно. У січні минулого року ми грали свій перший концерт з новою програмою у Києві. Я кажу: хлопці, мені треба на “лівобережку” з’їздити, вони питали навіщо? Я їм відповів: ви не розумієте, мені треба зарядитися. Тягне мене на східну Україну.

Повертатися будемо однозначно.

Концерт у Сєвєродонецьку у листопаді 2021 року

– Які плани? Чи будете записувати новий альбом?

– Звісно, ми плануємо. Почали в тому році записувати. Дві пісні випустили: одну синглом, одну у вигляді EP. Потім записали ще три пісні. У планах зробити повноцінний україномовний альбом з 12 пісень. До цього йдемо. Також ми плануємо писати пісні й надалі, зустрічатися з людьми, грати концерти, може, якусь відеороботу зробити. Все залежить від часу. Плюс до того – ми у різних містах, що не дуже зручно.

Плануємо дати концерт у Дніпрі, там наших багато. Загалом люди пишуть, питають, чи будемо ми в тому, чи іншому місті виступати.

Це дуже приємно, коли до тебе підходять і кажуть, що музика – це терапія. Мабуть, у самурая дійсно немає цілі, є тільки шлях – так можна зараз охарактеризувати нашу діяльність. Як буде далі – покаже час.