“Коли люди бачать, що їм привезла допомогу людина в колісному кріслі, — це їх мотивує не опускати руки”. Історія Миколи Надулічного

Микола Надулічний — керівник громадської спілки “Луганська асоціація організацій осіб з інвалідністю” і вже двічі переселенець. Після початку повномасштабного вторгнення він з однодумцями одразу ж почав допомагати: спершу землякам на Луганщині, потім — тим, хто виїхав з охопленого вогнем регіону. Згодом додалися деокуповані території в інших областях України, десятки різноманітних благодійних проєктів і сотні тон виданої “гуманітарки”. Про героїзм волонтерів, виклики війни, несподівані прохання та неочікувану мотивацію він розповів в інтерв’ю “Сєвєродонецьк онлайн”.

 — Пане Миколо, вам довелось спершу залишити своє минуле життя у Луганську, а у 2022-му році — і в Сєвєродонецьку? Як ви та ваша родина пережили вже вдруге цей досвід?

 — З перших днів повномасштабного вторгнення ми з дружиною всім казали: треба збиратися і евакуюватися з Сєвєродонецька. Багато містян думали, що трохи “погупає”, що можна перечекати. Але ми люди з досвідом, на жаль. І одразу зрозуміли, що треба евакуюватися. У Дніпро їхали 12 годин. Це було дуже важко. Хотіли там і зупинятися, потім нам вже родичі телефонують і зовуть їхати до них на Львівщину. Ми поїхали туди. Одразу взялися до роботи, перепочинку просто не було жодного. Подивилися, там є наші люди, які з 2014 року переїхали до Львова, у них вже така спільнота потужна. Вони нам запропонували приміщення, приятель надав автівку, ми одразу його завантажили. Італійці надали гуманітарну допомогу — ліки. Я пам'ятаю, дуже всі просили їх. Ми ці ліки привезли в Сєвєродонецьк, інструкції всі італійською, ніхто не може нічого зрозуміти. Ми знайшли фармацевта. Це дуже було важливо. Воно ж так здається, що відвезли — і все. Ні, цю всю допомогу треба супроводжувати. Треба розуміти, які ліки, наприклад, від тиску, що від іншої хвороби. Щоб його видавав якийсь фармацевт або лікарня. У бомбосховищах, вже було декілька бомбосховищ, ми такі об'яви розвішували, де було написано, куди звертатись. Люди все розуміли. Коли був зв'язок, писали СМС, і наші волонтери сідали на ровер і їхали, розвозили ці ліки. У нас і така функція була. Ніхто не відмовляв, такого не було: “та ні, це неможливо, ми це не можемо”. Шукали шляхи вирішення цього питання, і воно вирішувалось. Ми розуміли, що треба дуже активно допомагати. Наші міжнародні партнери до цього приєдналися. ООН, NRC, USAID. Сотні тонн гуманітарної допомоги ми відправили у Сєвєродонецьк, у Луганську область.

З родиною

Наші волонтери — їм треба пам'ятник ставити, тому що це неймовірні люди. Вони ризикували життям. Дехто свариться, що там допомога була недоречна, тому що бачили інтерв'ю на російському “телебаченні”. Де люди кажуть, що “нам там привозили американську гидоту, і ми її їли”. Але ж всі пам’ятають, які черги були в хабах! У наш хаб тоді у Середонецьку, здається, з міномета було влучення. На щастя, це було вранці, люди не загинули. Тільки сторожа трохи контузило.

Допомагали і з евакуацією. Домовились з Центром легеневого здоров'я, з головним лікарем, він нам надав приміщення. Ми там зробили хаб. Місцеві волонтери, дуже їм вдячний за це, допомогли нам з одягом, з миючими засобами. Коли люди вже все зрозуміли, ми почали їх “витягати” з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного. Наприклад, родина Германів — він також на кріслі колісному пересувається. Вони приїхали з трьома котами, двома собаками. Було влучення в кухню у них. Дякувати Богові, всі живі, бабусю винесли. Вони приїхали — ще штукатурка була у волоссі. Зараз вони в Італії живуть, працюють.

Зараз дивишся, звичайно, як страшний сон. Дуже дивує ще ставлення держави до всього цього. Ми двічі переселенці. Звичайно, хочеться десь жити, мати якусь домівку. Програм, як таких, державних немає для луганчан, дончан, кримчан, які вимушені були виїхати зі своїх домівок з 2014 року.

 Микола Надулічний. Фото Олександр Буряк

 — Якими проєктами займаєтесь зараз?

 — Ми продовжуємо працювати, захищаємо права осіб з інвалідністю, працюємо над Національною стратегією безбар'єрності. І з викликами цієї війни дуже багато уваги приділяємо гуманітарному напрямку. Це продукти харчування, засоби гігієни, побутова хімія, техніка, одяг, медикаменти, будівельні матеріали, спеціальне обладнання для людей з інвалідністю, грошова допомога. Працюємо більше у Херсонській, Харківській і Донецькій області. Запорізьку та Сумську трошки залишили, там вже багато наших партнерів. У нас дуже багато проєктів. Це мільйони доларів. У нас був аудит три місяці тому. І ми дивувалися, наскільки багато усього ми зробили. Наведу кілька цифр: тільки у партнерстві з ПРООН для 13 соціальних і шелтерів для ВПО Львівської області закупили сантехніку, побутову техніку, пральні машини, холодильники, меблі. І це все мільйони гривень. За проєктом “Розповсюдження екстреної натуральної допомоги для людей, що постраждали від конфлікту на сході України” видали 550 тон допомоги: продуктові набори, гігієна, набори для екстреного ремонту пошкоджених будинків. І цей список можна продовжувати ще довго.

Деокуповані території — це безліч найрізноманітніших історій. Щойно Куп'янськ звільнили — ми вже були там. Червоного Хреста там ще не було, “Укрпошти” не було, а ми вже приїхали. Люди побачили нас, ми з українською символікою, з прапором були. Нас так зустрічали! Спочатку місцеві вийшли, питали: хто, що, як? Ми сказали, що привезли їм трохи допомоги. Вони так нас обіймали! Ізюм — в Ізюмі було трошки страшніше. Люди не розмовляли взагалі. Голова громади спитав, чи немає в нас трун. Я спершу здивувався. А згодом ми по одному з проєктів 15 тисяч трун доправили по Донецькій, Херсонській і Харківській області. Це було перепоховання наших цивільних людей. Це катастрофічні цифри. А коли їхали на Чорнобаївку, у нашу фуру з трунами прилетів дрон. Зараз це навіть трохи смішно згадувати, а тоді водій телефонує — я горю. А ти думаєш — навіщо вони це зробили? Можливо, подумали, що там якийсь БК веземо, а там звичайні труни.

Зараз у нас йде такий великий проєкт, ми допомагаємо шести громадам у Харківській та Донецькій області. Це грошові виплати, відбудова житла, поліпшення житлових умов для осіб з інвалідністю. Це психологічна підтримка, це юридична підтримка, ну і також, звичайно, допомога, щоб люди могли комфортніше перезимувати. Тобто грошові виплати на опалення. Ведемо перемовини з різними фондами, буде ще один великий проєкт по медичному обладнанню. 

 Склад у Харкові

 — На вашу думку, наскільки людям на деокупованих територіях потрібна психологічна підтримка?

 — Люди дуже потребують саме психологічної підтримки, але часто вони цього не розуміють. Наприклад, відбудова будинку йде, і вони ж там всі в цій роботі. У когось город, якась жіночка просила корм для своєї кози. Випадки дуже різні. Цей гуманітарний напрямок вкрай важливий, і таких викликів незвичайних дуже багато. А ти дивишся і розумієш, що для неї ця коза наче психолог. Вона заради неї живе, годує її, доїть, навіть з нею спілкується і так поліпшує свій психологічний стан. Ми не кажемо “психологічна підтримка”, ми це вуалюємо. У нашу культуру не увійшло, що психолог – це нормально. Тому ми психологічну підтримку “вкладаємо” в якусь іншу допомогу. Наприклад, люди отримують грошові виплати. І потім наш психолог потихеньку починає з ними спілкуватись. Згодом люди вже самі тягнуться, хочуть цього спілкування з фахівцем. У нас проєкт два місяці як запустився. І вже понад 300 людям ми надали психологічну підтримку. Це індивідуальна психологічна підтримка, не групова. Це дуже важливо, бо люди соромляться. Ну потрохи-потрохи ситуація вирівнюється.

 Ліпці- Борщагівка

 — Зараз дуже багато цивільних та військових з ампутаціями. Чи бачите ви, що Україна змінюється в плані ставлення до людей з інвалідністю, чи стають міста доступнішими в усіх сенсах?

 — У цьому напрямку багато робиться. Але дивно чути, що в Україні хочуть зробити безбар'єрність коштом військових. А такі фрази лунають. На мою думку, не треба цим спекулювати. Військовим — безмежна шана та повага. Вони не мають відчувати дискомфорту. Але і мама, яка йде з дитячим візочком, також не повинна цей дискомфорт відчувати. Так само й людина, яка зламала ногу. Вона також працює, платить податки. Це нормальна форма життя — безбар'єрність. Це ж не тільки архітектурна безбар'єрність. Це такий загальний комплекс, це велика махіна, яку треба рухати. Це цифрова, інформаційна та всі шість напрямків безбар'єрності. Зміни вже є. На жаль, деякі люди не до кінця розуміють, що це таке. Справа не лише в тому, що умовно важко кудись заїхати. Наприклад, людина, яка втратила зір — спробуйте зав’язати очі і прожити так цілий день. Є люди, які погано чують, є люди з ментальними нозологіями. І це все треба враховувати. Зараз багато матусь, які мають дітей з інвалідністю, виїхали за кордон. На жаль, вони не хочуть повертатися. Бо там дитині комфортно: вона в навчальному закладі навчається, вона грається, вона звичайна дитина, І от тут ми трошки програємо. Хочеться більше відповідальності від наших можновладців, щоб вони не іміджували, а дійсно цим переймались. І тоді все буде добре.

 Микола Надулічний. Фото Олександр Буряк

 — Що вас мотивує рухатись далі та не опускати руки?

 — Ми якось вже пристосувалися в умовах війни жити та чомусь радіти. Якісь невеличкі перемоги — у нас вже вся країна радіє. Круто, це круто. Наші люди круті. Згадується один випадок. Ми саме були у Петропавлівці. Обстріл. Злива. Я бронежилет не одягаю, незручно в кріслі. Так мене якось прикрили цим броніком. Добре, обстріл закінчився. Зв'язку немає. Люди потроху приходять, знають точку, локацію, і ми ж видаємо цю допомогу. І мені там кажуть: “проходьте, проходьте, ви без черги”. А їм кажуть, що ця людина вам привезла допомогу. Морально їх це мотивує. Ми коли були в Ізюмі також, приїхали, спілкуємось з місцевими. Мене питають: “а вам це навіщо потрібно?” Я кажу: “я не знаю, я інакше не можу”. “А вам не важко?”. Я кажу: “ну як і всім людям”. Ми так ламаємо стереотипи. Мені це дуже подобається, вони так здивовано дивляться. Я бачу, це їм такий поштовх дає жити та працювати — це круто.

 Микола Надулічний

 — Чи плануєте повертатися на Луганщину після деокупації?

 — Я мрію про це. Мені запитують, чи буду я повертатись жити на Луганщину. Жити — не знаю поки що. Не тому, що не хочу. Ці люди, які там зараз живуть, я розумію, що мені доведеться з ними спілкуватись. І я не знаю, чи я зможу через себе переступити. Тому що, на жаль, вони вже цією пропагандою так пропитані. Є в мене там деякі знайомі. І буває, що вони виходять на зв'язок. Якусь маячню несуть, я не розумію, як щось пороблено там. Неможливо їм щось пояснити. Взагалі.

Що ми переможемо — це 200 відсотків, це зрозуміло. Коли і якими жертвами? Коли прийде вже усвідомлення, то це буде важко. Дуже болить душа за дітей. Хочеться, щоб війна скоріше стала для них не кривавою реальністю, а чимось з минулого. З іншого боку, зараз нашої молоді багато в різних країнах. Вони несуть нашу культуру у світ. Це великий поштовх для розвитку. А у нас один напрямок — допомогти, перемогти та відбудувати.

Відео: Олександр Буряк