“Кожен з нас мріє зняти сюжети про звільнення наших рідних міст”, - Влад Уколов про роботу журналіста

Щорічно 6 червня в Україні відзначають День журналіста. Дата присвячена прийняттю Спілки журналістів України у 1992 році до Міжнародної федерації медійників. Відповідний Указ Президента України № 251/94 був підписаний 25 травня 1994 року.

Сьогодні ЗМІ відіграють важливу роль у житті нашого суспільства. Після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення росії у 2022 році, українська журналістика зазнала великих змін, бо війна внесла корективи у професію.

Ризикуючи своїм життям, багато медійників взяли до рук зброю і стали на захист держави. Інші — активно продовжують доносити світу інформацію про злочини країни-агресорки, висвітлюють важливі новини та життя наших земляків.
На жаль, Луганщина за час повномасштабного вторгнення втратила кількох журналістів, серед яких Олександр Махов, Дмитро Сірік, Анастасія Волкова.

Наразі військова журналістика знаходиться на дев’ятому місці у списку найнебезпечніших. Про те, що ж спонукає обирати цей шлях - “Сєвєродонецьк онлайн” розповів наш земляк, кореспондент “Суспільне Донбас” Владислав Уколов.

Шукав "гарячі" новини — Влад Уколов про журналістику

Я прийшов у медіа офіційно 1 квітня 2020 року. Завдяки своїм знайомим журналістам Олександру Марченко та Галині Горешняк, які в цілому стали моїми першими наставниками в професії та у роботі на “Суспільному”. Працював і досі працюю в новинному бюро. До повномасштабного наступу жив у Сєвєродонецьку. Працював у місті та й загалом по Луганщині. Шукав "гарячі" новини, робив у рамках новинних блоків мікророзслідування, потім почав співпрацювати більше з військовими, поліцією, ДСНС, СБУ. Висвітлював їхню роботу, дуже часто виїжджав на лінію розмежування, показував, як живуть люди в населених пунктах поруч з фронтом.

“24 лютого багато чого змінило”

24-го лютого, я зробив велику помилку, евакуюючись не до Дніпра, а на північ Луганщини. Не зовсім насправді хотів виїжджати з неї та сподівався, що до останнього зможу залишатися на контрольованій Україною частині області. Але сталося не так, як гадалося, і на 2-3 добу я опинився в окупації. Пробувши майже місяць там, кожен день займався тим, що шукав, де купити їжу. Дуже вагався — чи виїжджати. Через те, що окрім мене, в автівці була моя родина. Дочка, дружина, мати з молодшим братом. Евакуйовувався вже маршруткою, яка прямувала зі Старобільська. Дорогами через Луганщину, Харківщину, полями виїжджали до Дніпра. Дуже пощастило, що на той час у росіян не було списків, а я проїхав тоді 11 блокпостів.

Сьогодні я продовжую працювати у новинному блоці. Щотижня я на Донеччині, з військовими, виїжджаю на позиції до бригад, якщо дозволяє безпекова ситуація. Фільмую, як живуть люди на лінії фронту. Зокрема, побував у Часовому Яру, Торецьку, Нью-Йорку, майже у всіх населених пунктах Очеретинської громади.

“Вектор залишається один — фільмувати війну, життя у ній”

Психологічно — моя робота на мене ніяк не впливає. Я працюю, як і працював. Іноді буває професійне вигоряння, але воно лікується невеликою відпусткою. Моя мрія особливо не відрізняється від мрій інших журналістів з Луганщини. Кожен з нас хоче повернутися у Сєвєродонецьк, Луганськ. Зняти сюжети про звільнення наших рідних міст. Я хочу повернутися додому, наново працювати на Луганщині, прикласти руку до розбудови філії нашого телеканалу саме у нас в області.