Як похресник Михайла Грушевського проводив українізацію у Луганську та на Кубані – розмова з істориком

У 1923 році відбувся ХІІ з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків). За даними Інституту історії України, на ньому прийняли курс на коренізацію. Вона передбачала, наприклад, залучення місцевих національних кадрів на керівні посади різного рівня, а також розвиток місцевих мов, їхнє широке впровадження. В Україні ж це набуло форми українізації, що своєю чергою призвело до широкого розвитку української освіти та культури.

Чому так сталося? Деякі фахівці вважають, що у той час більшовики зіткнулися з підйомом національних рухів. І щоб це не призвело до руйнування радянської держави, вони вирішили очолити ці рухи.

Як цей процес відбувався саме на Луганщині – мало відомо. Однак прикладом того, що таке було, є історія професора Сергія Грушевського, похресника українського громадського й політичного діяча, голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського. Сергій впроваджував та популяризував українську культуру не тільки у Луганську, але ще й на Кубані.

Про життя цього вченого “Сєвєродонецьк онлайн” розповів доктор історичних наук, завідувач кафедри історії та археології України Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Набока.

Хто такий Сергій Грушевський

Сергій Грушевський працював у Донецькому інституті народної освіти (ДІНО), фактично – це сучасний Луганський національний університет імені Тараса Шевченка.

“Як на мене, ця постать унікальна, цікава, важлива та порушує російські та радянські ідеологеми. Він був провідним вченим, можна навіть сказати – засновником східного краєзнавства, ввів термін “донбасознавство”. Відомо, що Сергій Грушевський був похресником відомого науковця, історика, президента Центральної ради Михайла Грушевського. Тобто людина була пов’язана з ключовою постаттю української національної революції”, – поділився Олександр Набока.

Сергій Грушевський народився у містечку Кам’янка Чигиринського повіту Київської губернії (зараз це Черкаська область). Він здобув середню освіту у місті Златопіллі, де на той час вчителювали, наприклад, письменники Володимир Винниченко, Микола Зеров та інші. Ця гімназія у Златопіллі на початку ХХ сторіччя за царських часів була, за словами Набоки, своєрідним осередком, неформальним центром українства.

“У 1909 році Сергій закінчив гімназію із золотою медаллю, особливо відчуваючи потяг до історичної науки, тому вступив до історико-філологічного факультету Київського університету. Батько, до речі, просив Михайла Грушевського, щоб він взяв опіку над Сергієм. У Києві маститий вчений був відомий, але в самий той час Михайло Грушевський працював у Львові, в Австро-Угорщині тодішній, на посаді керівника наукового товариства імені Тараса Шевченка. Тому їхні шляхи розійшлися”, – розповів професор.

Грушевський успішно освоював кар’єру історика, закінчив Київський університет. Потім його запросили на кафедру російської історії, також він працював вчителем історії в одній з гімназій Києва.

Олександр Набока відзначив: “Тоді не було можливості вивчати історію України – з 1876 року діяв Емський наказ царя (російського імператора Олександра II, спрямований на витіснення української мови з культурної сфери - ред.). Тож вивчали історію східну, але прийнято було її називати російською”.

У 1916 році Сергій одружився з донькою священника з Черкащини Ольгою Левицькою. Потім сталася революція. Після його кар’єра пішла вгору – він у рідному Златопіллі створив Інститут народної освіти імені 3-го інтернаціоналу. Потім служив на Полтавщині інспектором народної освіти. Але все одно радянський режим знав про його родинні зв’язки. А в той період Михайло Грушевський очолював ворожу до більшовиків Центральну раду.

До того ж батько Сергія Грушевського – Григорій – був місцевим священником. Він до одруження виявляв інтерес до українського руху, але після шлюбу фактично відійшов від національного життя, бо його дружина виступала різко проти. Григорій вже після революції 1917 року вступив до Української автокефальної православної церкви. У 1937 році його заарештували, він загинув у таборі під Омськом.

Зокрема, через такі сімейні зв’язки Сергія звинуватили у буржуазному націоналізмі. На початку 20-х років він був змушений пройти принизливий ритуал каяття у своїх “націоналістичних ухилах”. Тоді ці репресивні методи були розповсюджені.

“У 1925 році у якості своєрідної спокути його “гріхів” Сергія направили до Луганська, де він мав сприяти підняттю народної освіти. Він потрапив до ДІНО, який з 1924 року перебував у Луганську, та став професором та деканом історичного факультету”, – розповів професор.

Піонтковський про Грушевського

Олександр Набока також навів цитати радянського історика Сергія Піонтковського з його шляхових нотаток.

Піонтковський відвідав Луганськ у 1930 році. На думку Набоки, його записи руйнують традиційну проросійську картину.

“Самий Луганськ – містечко маленьке, у ньому практично немає двоповерхових будинків і цілі вулиці йдуть з біленьких магазинів, типові саклі. Тільки довгі труби заводів стоять, наче журавлі, та кілька величезних нових будинків. Дійсно, пролетарії не поскупилися на Луганськ: нові будинки, ВНЗ, робочі клуби, лікарні. Це такі будинки, що у будь-якому з наших міст, у самій Москві, вони займуть достойне місце”.

Також професор розповів, що по приїзду до Луганська Піонтковський дав лекцію у ДІНО. Про цей заклад він написав наступне: “Будівля Донецького педагогічного інституту уся зі скла та бетону, вся пронизана променями сонця та світла. Вона такого ж типу, що й Інститут Леніна, тільки не таким чотирикутним коробом, а з вихідною високою баштою напівколом аудиторії – амфітеатром”.

За цей “амфітеатр” він називав Луганськ “степовими Афінами”. До речі, мова йде про відомий луганчанам головний корпус педагогічного університету. фото

Далі Набока наводить цитати Піонтковського про українськість і ступінь її поширення у Луганську.

“Усе викладання йде українською. Хлопці погано говорять російською і мені надсилалися записки, написані українською мовою. Ще більше вразив той факт, що в Інституті працював родич Михайла Грушевського – Сергій. Секретар осередку, українець, який не розмовляв російською, з жахом повідомив мені, що їхній професор з історії Грушевський, чи то племінник, чи то брат українського академіка, який думає про якусь особливу схему України”.

По суті, цей комсомолець українською мовою пожалівся на Грушевського, що по факту вже було “доносом”.

Чим саме займався Сергій Грушевський у Луганську

Він став першим професором у Луганську на кафедрі класової боротьби. Потім був проректором з навчальної роботи, деканом факультету соціального виховання.

“Сергій виступив ініціатором наукової школи донбасознавства, започатковуючи краєзнавчу місцеву науку. У 1925 році він запропонував при Інституті створити науково-дослідну кафедру з вивчення природи, економіки, історії та побуту з проєктною назвою “Донбасознавство”. Хоча це вже був прообраз академії наук, а не просто кафедра. Це була поділена на кілька секцій науково-освітня структура з вивчення української культури на Донбасі. Вона сприяла поширенню української національної культури. Також це – організація краєзнавчої роботи історичного характеру”, – розповів Олександр Набока.

Згодом ректорат перед педагогічним керівництвом УРСР почав виступати, щоб відкрили цю кафедру. Однією з секцій була соціально-історична, її археологічну підсекцію очолював Сергій Локтюшев. Друга секція – вивчення природних багатств Донбасу. Третя – вивчення промисловості та електрифікації Донбасу.

Сергію у 1926 році відмовили, оскільки було вказано, що такими питаннями займається Академія наук. Натомість йому запропонували на громадських засадах відкрити наукове товариство.

“Фактично такі наукові товариства тоді й були прообразами академій наук. Грушевському виділяли якісь фонди з міського бюджету. Його наукове товариство працювало до 1928 року. Періодично були звіти про засідання, які публікувалися у газеті “Луганська правда”. Це товариство було суто українським. Воно сприяло розповсюдженню й популяризації української науки”, – зазначив Набока.

Сергій працював у Луганську до 1930 року, потім його перевели на Кубань, у місцевому університеті він також проводив політику українізації. Тоді, як наголосив наш співрозмовник, стояло таке питання, як українізація Кубані.

“З 1923-го по 1929 роки українізація була офіційною позицією радянської влади. Впровадження національних кадрів, сприяння розвитку корінної культури та коренізація освіти. Таким чином радянська влада хотіла привернути увагу різних національностей, щоб вони її підтримували. Але ж коли у 1929 році Сталін остаточно прийшов до влади, він поступово припинив цю політику та почав русифікаторську”, – сказав Олександр Набока.

Репресії й розстріл

13 січня 1933 року Сергія Грушевського, тоді завідуючого кафедрою історії Краснодарського педагогічного інституту імені Скрипника, заарештували через звинувачення у діяльності підпільної контрреволюційної самостійницької організації “Союз Кубані й України”. Його засудили до 10 років, а 3 листопада 1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії.

“Це сумно знамените урочище, де розстрілювали багатьох представників “Розстріляного відродження”, оцієї плеяди українських діячів, які у 20-ті роки у період українізації розкрилися, а потім їх всіх у 30-ті роки заарештували”, – пояснив Набока.

Нащадки Грушевського жили у Луганську до кінця ХХ століття. Його онучка, дружина відомого археолога Юрія Гуріна, у 1990-х роках виїхала на постійне місце проживання до Кіпру.