Співачка з Луганщини Ася Снітко: “Якщо українці будуть згуртовані, тоді ми точно виборемо свободу”

Ася Снітко – артистка, вокалістка та авторка пісень. Вона народилася у Новопскові, велику частину життя прожила у Луганську, а у Сєвєродонецьку створила сім’ю та втілила давню мрію – працювати у театрі.

З 2022 року дівчина живе у Сумах. Там вона записала повну версію та зняла кліп на свою пісню “Земля”, присвячену рідній Луганщині. Після того, як кліп вийшов на YouTube, “Сєвєродонецьк онлайн” поговорив з Асею про історію створення пісні, переселенську долю, творчий шлях та місце Луганщини у ньому.

– Асю, давайте почнемо з того, що ви розкажете трішки про себе: звідки ви, як стали артисткою?

– Я народилася у Новопскові. У нас, як відомо, дуже співочий край. Потім переїхала до Луганська. Там і жила до 2014-го року. Навчалася у Луганському державному університеті внутрішніх справ  ім. Дідоренка, але продовжувала співати весь цей час. Займалася вокалом, писала пісні.

У Сєвєродонецьку теж продовжувала виступати. Почала працювати в Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі вже як вокалістка.

Після початку повномасштабного вторгнення приїхала до Дніпра, а вже звідти наш театр перемістили до Сум.

Дитинство

– А як почалися ваші взаємини з театром?

– З 2,5 років я на сцені. Скільки себе пам’ятаю – завжди співала. Спів, виступи – це невіддільна частина мене. Коли я навчалася в ЛДУВС, то постійно їздила на конкурси. У 2012 році навіть брала участь в X-Факторі, у нас там був дует “ЕльдарАся”.

Виступ на X-Факторі

А працювати я завжди мріяла у театрі. Мені здавалося, що у театрах виступають надлюди, що це щось недосяжне. Але виявилося, щоб працювати там, лише гарно співати або бути гарним актором недостатньо. Є така вимога, що має бути профільна освіта. Тому довелося її здобути. Тепер я, виходить, юристка-вокалістка.

Як тільки вступила у магістратуру ЛНУ імені Т.Г.Шевченка, я одразу подалася на конкурс, успішно його пройшла й вже п'ять років - артистка Луганського театру.

У виставі "Ніч на полонині"

– Що зрозуміли для себе за ці п'ять років?

– Що треба довіряти своїм внутрішнім відчуттям. Завжди наповнюватися і надихатися. Тому що пустим до глядача ти не можеш вийти. Ти повинен щось йому віддати.

"Коли дівчата грають JAZZ"

– У вашому профілі в Інстаграмі написано: “Я з Луганщини”. Чому ви так акцентували на цьому увагу?

– Я з Луганщини й дуже цим пишаюся. Наш край неймовірно красивий і дуже різнобічний. Вважаю його родзинкою поєднання частини Слобожанщини та Донбасу.

Коли знайомлюся з новою людиною, яка ніколи не була на Луганщині, і показую фото з нашого краю, знаєте, що мені кажуть? “Ой, а я ж думала, у вас в Луганську лише шахти”. Я кажу: “Та я шахту вперше побачила, напевно, у 12 років. Насправді у нас неймовірна, різноманітна природа”.

Новопсков

Завжди, де б я не виступала, кажу, що з Луганщини. Коли приїхала до Дніпра у 2022-му, я активно брала участь в благодійних заходах, але було складно пояснити людям, звідки я. Тому що хтось знав Луганськ, але не знав Сєвєродонецьк. Хтось навпаки. А для мене важливо було пояснити, тому що у Сєвєродонецьку я прожила щасливі роки, це для мене не пустий звук.

Навіть зараз, коли мене у Сумах запрошують на сцену часто кажуть: “А зараз для вас співає золотий голос Сумщини”, я потім виходжу та виправляю: “Вибачте, але голос Луганщини”.

Поля під Сєвєродонецьком

– Саме напередодні нашої розмови у мережі я побачила фото будівлі театру у Сєвєродонецьку до та після руйнування. Напевно, ви теж бачили такі. Які у вас відчуття при цьому?

– Це як сіль сипати на рану. Я це відчуття вже знаю по Луганську. Дуже боляче, звісно.
Це ж не просто стіни, дах. Це місце, з яким асоціюється багато щасливих моментів. Дуже багато емоцій, які ти відчував, коли виходив на сцену. Дуже багато людей згадується, когось вже немає серед живих.

Біля театру в Сєвєродонецьку

У мене навіть з тим фонтаном, який був перед театром, багато спогадів. І не тільки через роботу. У 2017-му році театр саме відреставрували, я виходила заміж. І молодята тоді почали робити перші весільні фото біля гарного нового театру, біля фонтану. А згодом деякі вже казали, що це нецікаво, банально. Тепер я дивлюся на світлини зі свого весілля і розумію, що вже ні у кого й ніколи не буде таких...

Тому це місце - не просто про мою роботу, про виступи. Це місце про життя, яке було у нас колись.

– А що для вас значив сам Сєвєродонецьк, за роки життя там встигли відчули себе сєвєродончанкою?

– Я у Сєвєродонецьку, у коледжі імені Прокоф'єва, вперше побувала, коли мені було років 11. Пам’ятаю, що тоді Сєвєродонецьк мені здався просто якимось мегаполісом. Ну, коли ти маленький, тобі все здається набагато більшим.

Сєвєродонець. Ліс

Наступного разу, після 2014, коли ще квітли троянди на Гвардійському проспекті. І мені так сподобалося місто! Дуже припав до душі сєвєродонецький ліс, це взагалі було місце моєї сили.
У Сєвєродонецьку я зустріла багато гарних людей, справжніх друзів, які зі мною залишаються дотепер.

Взагалі, що стосується людей в Сєвєродонецьку, для мене місто відкрилось з несподіваної сторони. Там насправді на високому рівні була розвинена культура, культурне життя. Чого лише варті неймовірні концерти у ПК “Хіміків”!

По роботі я познайомилася з багатьма інтелігентними, освіченими людьми. І не могла повірити, що такої величини люди живуть і працюють поруч. Мене вразило, що вони були готові повністю вкладати себе в місто.

Виступ у Сєвєродонецьку

Коли з'явились ініціативи підприємців, таких, як Михайло Івонін, це ж було взагалі щось неймовірне! Було приємно бачити, що місто починає розвиватися. І якраз, мені здається, у 2022-му році там планувалося багато відбудов. І я думала: “Ну все, це буде просто якийсь Діснейленд!”. Вірила у це. Тому для мене Сєвєродонецьк – це про позитив. Негативних емоцій, з ним пов’язаних, у мене ніколи не було.

– Розкажіть про вашу пісню “Земля”, кліп на яку вийшов нещодавно. Як я зрозуміла, вона саме у Сєвєродонецьку й написана була? Про що ця пісня?

– Так, у Сєвєродонецьку. Історія почалася у 2018 році, коли я працювала в ЛДУВС ім. Дідоренка, займалася організацією заходів для курсантів та студентів. І постійно на роботі, та й не тільки там, кожне свято лунало: “Бажаємо, щоб наступне свято ми зустріли у Луганську”.

Це звучало постійно! І не збувалося... Чесно кажучи, це дуже боляче. У якийсь момент я зрозуміла, що вже стільки років не була у себе вдома, що вже забуваю, як виглядає моя квартира. Тоді написала перший куплет. І все. Більше ніякого творчого настрою не було, як і декілька років до того.

Потім настав 2020 рік. І, пам'ятаєте, у нас почалися дуже сильні пожежі неподалік Сєвєродонецька? Це було літо, перша хвиля пожеж. Волонтерським рухом ми їздили допомагати людям. Плюс ще цей ковід, всі у масках. Дуже багато людей постраждало, почалися великі збори волонтерські: речей, гігієни. І мене все це настільки зачепило...Вразило, що люди так швидко згуртувалися та допомагали.

Зйомки кліпу

Це, знаєте, викликало сльози. Тому що, з одного боку, я була безмежно, щиро рада та вдячна за таку людяність. Але, з іншого боку, десь там у глибині душі мені було трішечки ніяково. Тому що пам'ятаю, як у 2014 році хтось втратив свій дім, а в іншій частині області у цей час проходили дискотеки, пінні вечірки. І ніякої допомоги взагалі не було. Я не кажу, що ми дуже потребували, але хотілось ось цього простого людського співчуття.

А тут всі так швидко згуртувалися - і мене це вразило! І саме тоді в мене народилися приспів і другий куплет. Там, якщо послухаєте, є слова, що “душа так сильно горить”. Це якраз алегорія з тим, що горіла наша Луганщина. І воно так дуже швидко написалося.

– А у тому вигляді, як зараз, коли з’явилася пісня?

– У такому виді, як вона є, ось вже у 2024 році.

Пісня про те – і в кліпі якраз це транслюється – що нашу землю палять, топлять, знищують. І навіть якщо з неї зроблять голий степ, все одно на цьому місці проросте життя. Але досягти миру вдасться тільки через добро, а не через агресію. Я маю на увазі - один до одного. Тому що мир у першу чергу має бути поміж нас, українців. І я впевнена, що якщо ми будемо згуртовані, тоді у нас точно є майбутнє, тоді ми точно виборемо свою свободу.

Дніпро. 2022 рік

У 2022-му році, коли я вже була у Дніпрі, ми з театром, з тими, хто виїхав, зустрілися вперше й прийшли на набережну. А там є фортепіано. І тоді я вперше проспівала цю пісню. Всі заплакали. Серед нас були й луганчани, і сєвєродончани, які абсолютно правильно все зрозуміли.

Вже знаходячись у Сумах, я почала співати в оркестрі і цю пісню почув один з музикантів, Іван Куліжніков. Вона його сильно зачепила. Він допоміг з аранжуванням. І дуже швидко ми її записали у супроводі оркестру.

Звичайно, найбільш емоційно на неї реагують наші. Сєвєродонецьк, Луганськ, Лисичанськ, Рубіжне. Тому ця пісня достатньо болісна для мене. Але у ній є і надія на те, що Бог захистить нас всіх.

Зйомки кліпу

– Церква у кліпі – це символ віри?

– Так. І знаєте, що найцікавіше? Це Свято-Троїцький собор. Як мені розповів настоятель храму, раніше у церкву були вхожі представники всіх конфесій. Там чотири входи, і туди могли заходити й католики, й мусульмани, й іудеї. І кожен з них міг помолитися. Мене це зачепило. Я сказала, що це просто попадання стовідсоткове.

– А ви думали над тим, чи будете повертатися додому після деокупації?

– Мені часто ставлять це питання. І для мене особисто зараз воно звучить як: “А ви завтра летите на Марс?”.

Для мене війна йде 10 років. І, знаєте, коли минули 1, 2, 3 роки, було відчуття, що прямо от завтра вже все закінчиться і ти поїдеш додому. Багато разів малювала це у голові. Зараз я просто хочу, щоб це відбулося.

Луганськ

– За 10 років ви вже змінили багато міст і місць проживання. У вас є рецепт, як пережити переїзди? Тим більше, що ви творча людина. Як пристосовувалися?

– Знаєте, я у себе на сторінці навіть публікувала пост на цю тему. Найскладніше мені було адаптуватися у Сєвєродонецьку. Попри те, що там були мої найближчі друзі та моя найближча людина. Бо ось у тебе було життя, ти вже чогось досяг, ти щось значиш. Ти знаєш, банально, до яких лікарів краще піти...Було відчуття якоїсь розгубленості. І постійне відчуття, що ти тут не надовго і вже завтра повернешся додому. Але коли з'явилася в моєму житті сцена, стало трошки легше.
У Дніпрі на адаптацію пішло чотири місяці. Я дуже швидко знайшла однодумців завдяки участі у благодійних заходах. На спорт пішла, там теж з дівчатами познайомилась. А в Сумах вже десь за місяць було відчуття, наче тут і була. Тобто кожного разу ти покращуєш свій скіл на адаптацію.
Я аналізувала, чому у мене так сталося. Зрозуміла, що, коли я приїхала до Сєвєродонецька, ще не було у мене такого бекграунду. Ти не розумів, що тобі робити: “А, може ж, ми завтра додому вже поїдемо?”, “І чому це тут дружити з кимось новим, у мене ж є друзі?”.

Суми

А коли я приїхала у Дніпро, я вже знала, що не повернемось ми так швидко. Було це зрозуміло, на превеликий жаль. І я одразу шукала своє комфортне середовище й чим себе зайняти. Давала собі можливість проживати негативні емоції. Багато гуляла, вивчала нові красиві місця.

Але найголовніше – це знайти людей, з якими тобі буде цікаво. Вважаю, що тільки людина може врятувати людину.

– А що з творчістю? Ви кажете, що був період такий, коли ви не писали. Зараз, дивлюся, у вас вже другий кліп вийшов за останні кілька місяців. Це душевне піднесення, творчий підйом?

– Так, творчий підйом є, але в першу чергу це... Не можу сказати, що раніше я не цінувала свій час. Ні, завжди цінувала. Але дозволяла собі відтягувати якісь моменти. Я не робила повністю свої пісні. Вони у мене були написані, як то кажуть, у шухлядку. А зараз я вирішила, що треба це робити ось прям зараз.

Виступ

Тому що ми ж не знаємо, що буде завтра. І я хочу щось у цьому світі після себе залишити. Може, завтра прилетить – і все? Хочеться, щоб творчість моя жила, щоб вона не померла так просто й не забулася.

Тому дуже багато творчих планів, хочеться співпрацювати з музикантами. Вже у розробці інші пісні є. Не так все швидко, як хочеться, поступово.

Для моїх рідних це теж дуже приємно. Вони бачать, що я цим рятую себе. Це, знаєте, мій підвид такої психотерапії для самої себе. Тому що завжди в житті, коли мені було дуже погано – все, треба співати й стане краще. Оце ось точно. Але чомусь раніше я писала пісні, знаходячись тільки в якійсь емоційній ямі. Навіть, якщо вони були про якесь неймовірне кохання!

Зараз, можливо, з роками, я вже інакше до цього ставлюся.

– Як саме?

– Тепер я намагаюся акумулювати творчість, навпаки, через кохання, через щось світле. І ось наступні пісні, вони вже будуть позитивні. Вже іншого, скажемо так, періоду. Дуже хочеться встигнути якомога більше зробити спільних проєктів з талановитими музикантами. Тому що у Сумах мені пощастило співпрацювати з чудовими оркестром та джаз-бендом.

З оркестром поліції. Суми

– Ви, до речі, багато розповідаєте про знайомства з талановитими людьми. А як вони відбуваються?

– Тільки через інших людей. Випускники ЛДУВС, де я навчалася, живуть по всій Україні. У мене й у Сумах було декілька знайомих. Коли приїхала, вони питають: “Як вам допомогти? Це ж нове місто!” Я кажу: “Нічого не треба, лише познайомте мене з диригентом оркестру”. І так мене познайомили з оркестром ГУНП у Сумської області. Ми одразу знайшли спільну мову. Дуже люблю з цими музикантами виступати!

А десь за два місяці в Інстаграмі мене сам знайшов музикант і запропонував поспілкуватися щодо творчої діяльності. Зустрілися. Це виявився крутий музикант, композитор, дуже відомий у музичних кругах, Володимир Фрик.

Джаз-бенд “Араміс”

І він запропонував мені спробувати себе вокалісткою у джаз-бенді Сумської обласної філармонії “Араміс”. Так ми почали співпрацювати з цими музикантами. І продовжуємо це робити у різних формах. Я багато беру участь у заходах. Ось скоро у мене буде зустріч зі студентами, де я буду проводити невеличкий майстер-клас у написанні пісень. Це тут є молодіжні такі форуми. Тому й сама розвиваюсь, і молоді допомагаю.

Для себе я зробила такий висновок, яким хочу поділитися: не бійтеся самі стукати у двері. Тому що про вас можуть просто не знати. А так ви постукали – вам відчинили. І це може вплинути на ваше життя!