Бібліотека без книг. Як Луганська обласна універсальна наукова бібліотека руйнує стереотипи

Луганська обласна універсальна наукова бібліотека – двічі переселений заклад. У 2016 році колективу вдалося відродитися у Старобільську, який став певним культурним осередком області. Багато людей згадують у розмовах з нами атмосферу подій, які проводилися у бібліотеці. Це й вечірки, і дискусії, і зустрічі з письменниками та багато іншого.

У 2022 році все виявилося складніше, хоча на той момент команда мала те, що допомогло їм підвестися на ноги знов, – досвід. Саме він, а також згуртованість колективу, дозволили впровадити нові формати роботи, працювати в кількох містах, втілювати свої напрацювання, а, найголовніше, – зберегти традиції.

Зараз бібліотекарі роз’їхалися різними частинами України, хоча й створили оснований осередок у Черкасах. Проте впровадили проєкт мандрівної бібліотеки, адже, як вони кажуть, де люди, – там і робота. Тому сьогодні фахівці працюють також у Києві, Дніпрі, Ужгороді та навіть у Латвії.
Команда мріє напрацювати таку модель організації бібліотечних послуг, яку потім зможуть втілити бібліотекарі-переселенці у різних куточках України.

Як це – працювати без книг, мандрувати з книжками містами України та зберігати свою ідентичність – сьогодні говоримо з комунікаційною менеджеркою, заступницею директора Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки Анастасією Літашовою.

 - Ви – двічі релокований заклад. Чи були очікування у лютому 2022 року наступу, план того, як діяти?

 - Так, першого разу ми релокувалися після вторгнення росії у 2014 році до Луганської та Донецької областей. Бібліотека відновила свою роботу у 2016 році у Старобільську. Виїзд з Луганська був доволі важкий. Перші місяці тодішня директорка бібліотеки Інна Риб'янцева сподівалася, що Луганськ все ж таки звільнять. Коли ж до неї прийшли озброєні бойовики, частина колективу вирішила евакуюватися. Забрали тоді лише печатку, уставні документи, особисті речі й на тому все. Тобто ані книги, ані бібліотечний фонд вивезти не вдалося. Усе довелося починати наново. Колектив складався лише з кількох людей. Директорка Інна Риб'янцева, її заступниця Світлана Моісєєва, яка зараз є керівницею закладу, одна бібліотекарка та фотограф. 4 людини покинули заклад у Луганську та у Старобільську сформували нову команду. Переважно, десь відсотків 80, а то й 90 з них, не були бібліотекарями, ніколи не працювали там, не знали, як все влаштовано. Здебільшого це були місцеві активісти.

Старобільськ

 - Наскільки можна зрозуміти з опису на сайті, вам і вдруге не вдалося нічого вивезти. Яка частина колективу виїхала? З урахуванням того, що Старобільськ швидко опинився в окупації, наскільки складним був шлях виїзду для людей? Яким було ваше 24 лютого?

 - Насправді відчуття того, що щось станеться, було. Хвиля, яка на нас насувалася, вона відчувалася. Було доволі дивно – якраз напередодні вторгнення ми з моїм колегою Олександром були на традиційній зимовій школі бібліотекарів, яка тоді проходила в селі Микуличин. Ми там з іншими молодими колегами (школа об’єднує молодих бібліотекарів до 35 років) спостерігали за новинами. 21 лютого якраз приїхали додому. Уже напередодні, 22-го, я вийшла на роботу, сповнена емоцій, планів, бо надихнулися подією. І 23 лютого нам прийшло невелике таке попередження. Нам роздали особові справи. Інструкція була від керівництва. Ми спакували доволі рідкісні, на наш погляд, книги, якісь важливі екземпляри, дорогі видання, намагалися їх заховати. Ось і вся підготовка, яка була.

24 лютого зранку ми вже зустріли війну, бо чули вибухи на пропускному пункті «Мілове». Хоча й він знаходиться далеко. Мене розбудив дзвінок заступниці директорки, а потім пролунав величезний вибух. Уся команда на момент вторгнення була у місті. У перший день ми пішли на роботу для того, щоб позакривати все, щоб зрозуміти, що відбувається з технікою, якось спланувати, що робити далі.

Старобільськ

 - Що було потім?

 - Якщо говорити про окупацію міста, то колектив певний час залишався на місці. Напевно, я та частина моїх колег не розцінювали цю ситуацію як таку масштабну, якою вона є нині. Ми думали, що це може обмежитися окупацією Луганської області. Тому що путін підписав указ, який стосувався саме нашої області. Так само як і Донецької. Тому ми й оцінювали масштаб у межах цих двох областей. Спочатку ми намагалися зрозуміти, як діяти далі. Коли ж 1 березня російські війська почали активно заходити у місто, почалася тягуча, повільна окупація. Перший тиждень березня росіяни просто фізично заходили у місто, у селища навколо. Тобто активних бойових дій не відбувалося. Саме в нашому місті. Але коли були вже активні бої за Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, ми спостерігали, як відбувається бомбардування, як літають літаки, які скидають бомби. На власні очі я бачила, як підбили літак саме у районі Сєвєродонецька. Таке круте піке, коли літак падає з чорним димом і вибухає. Це врізалося у пам’ять. Наша команда почала виїжджати групками. Остаточно покинули місто десь у квітні, двійками-трійками-четвірками поступово робили це. Бо розуміли, що ситуація складна й на наших очах окуповують все. У ній ми не могли та й не хотіли жити.

Старобільськ

 - Чи можна сказати, що допоміг досвід першого разу?

 - Якщо говорити про досвід, він допоміг. Найцінніше, що ти маєш у складній ситуації – це саме досвід. У нашому випадку – це можливість адаптуватися до змін. Знаходити партнерів, нові якісь локації, знайомства. Бути гнучким, пристосовуватися до обставин. Ось, наприклад, якщо згадати часи ковіду, то той період нас згуртував і допоміг відкрити нові можливості в роботі. Тобто розширити потенціал – більше записувати відео, робити подкасти, проводити онлайнові зустрічі та вечірки, навіть квартирники ми влаштовували! Розширювали комунікацію з тими дітьми, які люблять «зависати» в інтернеті, у телефоні. Ми тоді проводили активно Code Club Луганщина, це мережа клубів програмування для дітей і підлітків. Серед активностей – інтерактиви, інтенсиви з дітьми. Тобто цей період нас загартував.

Коли бібліотека евакуюється, – це означає почати роботу з нуля. Адже у тебе немає приміщення, фонду. Є просто активні вмотивовані люди, які хочуть щось робити, і, можливо, є іноді внутрішня підтримка, а також підтримка людей, яких ти знаєш, або з якими знайомишся. Тому ця ситуація в певних моментах не стала для нас такою складною.

Старобільськ

 - Чому саме Черкаси? Чи була певна розгубленість, як та в якому форматі працювати далі?

 - Так сталося, що директорка мала можливість жити там, тому вона переїхала туди. Ми ж перші місяці були розкидані по різних куточках України. Наша евакуація спочатку відбувалася до Дніпра. Якраз я з колегою їхала майже останнім автобусом зі Старобільська, який віз людей через частину Харківщини до Дніпра. І вже за тиждень, десь 12 квітня, була новина, що автобус, як наш, розстріляли росіяни, постраждали люди. Власне, з того дня цей коридор, яким рухалися в Україну, закрили. Тобто ми скочили вже в останні автобуси.

Якщо говорити про розгубленість, дивовижно, мабуть, але кожен з нас забрав свій робочий ноутбук, камери, рекордер наш для запису, якісь ще дрібниці, щоб можна було писати подкасти. У мене було стійке розуміння того, що ми продовжуємо працювати. Я прям їхала з відчуттям того, що ми продовжимо цю роботу. Не знала, в якому форматі. Але відчуття того, що ми працюємо, воно було зі мною і, власне, є зараз. Що стосується інших – всі розуміли, що є робота, є поточні завдання, які треба виконувати, ми одразу включилися в ці процеси.

Мандрівний формат роботи

 - Чи можна сказати, що бібліотечна справа – така усталена та, здавалося б, вічна, змінюється, шукає нові підходи?

 - Якщо ми говоримо про таку усталеність, навіть стереотипність бібліотечної справи саме в Україні, то вона в більшості випадків є. Якщо говорити про світ, то він давним-давно нас, українських бібліотекарів, обігнав у розвитку та своєму ставленні, сприйнятті і справи, і світу. Коли ми говоримо про українських бібліотекарів, то, на жаль, більшість з них так і залишилася працювати у 1980-х роках, ну, може, 2000-х. І не хочуть при цьому змінюватися. Це насправді дуже сумно. Я можу перелічити на пальцях обох рук, можливо, третю ще потрібно для допомоги, круті бібліотеки, які дійсно ламають всі стереотипи та працюють за канонами та сучасним уявленням бібліотек світу. Коли ми говоримо про підходи, то мені прикро, що колеги й досі не розуміють: інтернет у бібліотеці – це не просто послуга, це норма. Так само як зараз користуватися смартфоном. Бібліотека не може існувати без інтернету. Дуже прикро, що деякі бібліотекарі й досі будують таку певну стіну. Навіть, починаючи зі входу до бібліотеки. Фахівець сидить за величезним столом. І його або не видно, або видно лише маківку. Це жахливо, адже не відбувається безпосереднє спілкування, ти не бачиш очей, людини.

За ці 8 років, що працює нова команда, я об’їхала достатню кількість бібліотек України та світу, можу сказати, що у питанні відкритості фондів ми нарешті майже здолали цей пункт. Навіть ті наші заклади, які не є активними в бібліотечному житті. Фонди є відкритими й це нормально. Тому що це адекватна практика світу. Так, ми можемо мати фонди або закриті, або з обмеженим доступом. Це нормально, адже це може бути рідкісна книга чи книга в одному екземплярі. Тому бібліотека може не видавати її всім. Але якщо ми говоримо про живий фонд, він відкритий. На щастя, хоч тут величезний плюс. Окрім того, я вважаю, що бібліотека має надавати в широкому плані інформаційні, цифрові послуги. Бо люди будь-якого віку мають користуватися смартфонами, різними лептопами, робити відеодзвінки, бути активними у соцмережах. У цьому моменті бібліотека має допомагати. Принаймні 50% бібліотек це розуміють та намагаються щось робити у цьому напрямку.

Взагалі бібліотечна галузь є проблемною в тому плані, що на неї ніколи немає достатнього фінансування. Наша проблема – що ми в більшості не вміємо рекламувати себе як заклад, який може надавати різноманітні послуги абсолютно для всієї громади.

Також є проблеми у законодавстві – ми не можемо розпоряджатися своїми коштами, ми абсолютно залежні від органів влади різних рівнів. На мою думку, бібліотека має сама вирішувати, на що їй витратити свій бюджет. Можливо, реорганізувати свій простір, зробити косметичний ремонт, купити якесь обладнання, організувати коворкінг чи мейкерспейс. Бібліотека має знати потреби своєї громади та орієнтуватися на них. Аби допомогти їм. Інколи це впирається в кошти. Подекуди оці проблеми, вимагання виконання незрозумілих програм демотивує бібліотекарів, у яких вже є досвід і які бачили, як все працює. І демотивує також молодих фахівців, які тільки прийшли з оцим запалом, ентузіазмом.

Ще одна велика проблема – заробітна плата. Є такий стереотип – чим вони там займаються, ті бібліотекарі, книжки перебирають, читають. Насправді це не так. Інколи дуже важко довести владі, що ти робиш величезну роботу. Хоча її можна легко побачити, адже у багатьох бібліотек є свої сторінки. Там все видно. Не відбувається коннект на рівні влади, принаймні не з усіма.

Мандрівний формат роботи

 - Розкажіть, будь ласка, про мандрівну бібліотеку. Це унікальний досвід ваш чи ви спиралися на чийсь?

 - Ця ідея виникла у нас доволі спонтанно. Оскільки ми були розкидані країною, то треба було зрозуміти, як саме нам об’єднатися, перебуваючи у різних містах. Абсолютно випадково у нас сталася подорож разом, під час цього відпочинку ми вигадали оцей мандрівний формат. Перші мандрівні бібліотеки, якщо копнути історію, були ще у 19 столітті на заході нашої країни. Це були такі читальні саме в гірських селах, щоб люди могли якось освічуватися та розвиватися. Ну, і є такий досвід у США. У 30-х роках 20 століття був Pack Horse Library Project. Це “книжкові дівчата, “книжкові леді”, мандрівні бібліотекарки, які мали з собою певний багаж і мандрували від містечка до містечка, щоб теж нести людям книги, розповідати новини. Тобто у світовій практиці це не нова історія, але в реаліях України – це, на мою думку, унікальний та неповторний досвід команди, яка створила цю мандрівну бібліотеку.

Власне, у чому її філософія. По-перше, це допомогти та показати новий формат роботи закладу, тому що цей досвід згодом можна втілити на деокупованих територіях. Або прифронтових. Коли бібліотека не може фізично існувати з певних причин. Наприклад, через безпекову ситуацію. Або елементарно – через фізичну відсутність приміщення. Ми прекрасно розуміємо, що після деокупаціїї бібліотеки будуватимуться не найпершими. Буде відновлення спочатку інфраструктури, комунікацій, будинків. Допомога з організацією роботи влади. А бібліотеки будуть не на першому місці. І оця можливість мандрувати від села до села, від міста до міста – вона допоможе надавати послуги. Це дозволить задовольняти потреби громади. Як у читанні, так і у цифрових послугах, організації заходів, лекцій, зустрічей з письменниками. Але ми розуміємо, що цей досвід буде корисним надалі.

Друге – це підтримка бібліотекарів Луганщини, оскільки ЛОУНБ – це методичний центр для всіх бібліотек нашої області. І наші колеги, які так само перебувають в евакуації, які так само намагаються зберегти свою роботу, бути у професії завжди, потребують підтримки. І ми, як обласний центр бібліотечної спільноти, маємо, по-перше, на собі випробовувати нові технології, нові якісь фішки, застосунки – бути першими у цьому та допомагати колегам. Нас хоч і мало, бібліотек Луганщини, залишилося, але вони є. Так само працюють у мандрівних форматах у різних містах. Люди хочуть розвиватися та бути в ключі.

Третє – для важливо підтримувати зв'язок з нашими людьми, які залишилися в окупації. Бо вони теж потребують допомоги. Ми знаємо, що мешканці з різних причин не покидають рідне місто. Ми говоримо не про зрадників. А про тих, хто вимушений там перебувати. Хто воліє бути в українському контексті. Бути в певному русі опору. Ми цим займаємося.

Окрім того, треба підтримувати тих, хто виїхав, як і ми, за межі нашої області. Або навіть за межі країни. Вони теж потребують інформації, підтримки, можливості читати українські книжки, спілкуватися з нашими письменниками, розуміти культурні процеси у країні. Тому це теж момент нашої роботи.

Також ми говоримо про пошук нових партнерів у тих умовах, у яких ми живемо. Тобто розвивати комунікативні здібності. Знаходити собі друзів у різних містах, однодумців, простори, які будуть відкриті до співпраці. Це можливість познайомитися з українцями в різних містах, а також з різними культурними ініціативами.

Мандрівний формат роботи

 - Бібліотека без книг – як це?

 - Бібліотека – це люди. Книги – це лише спосіб комунікації, засіб спілкування, об’єднання. Книга завжди присутня у фонді, але головні у цьому процесі – бібліотекар та читач, який приходить за книгою. Саме вони творять оцей простір. Коли ми говоримо про бібліотеку без книг, то це вже в нас другий досвід, коли ти з нічого робиш все. Першого разу було доволі важко, бо команда не розумілася на тому, як це зробити. Але зі свого такого невеликого досвіду навчань ми почали розкручувати історію про те, що ми – переміщений заклад, нам потрібна допомога й будь-який книжковий донат – він можливий. Зараз у нас є потужна історія, досвід, як залучити людей до збору книжок. Всі вони залишилися у Старобільську. Єдиний момент, доволі цікавий, є наші читачі, які теж розкидані всією країною і світом, і ще на початку 2022-2023 ми перевіряли клієнтську базу, хтось сам виходив на нас. Ми дізнавалися, що деякі книжки у людей на руках. Вони були з ними, а у когось навіть залишилися вдома у Старобільську. Тобто люди намагалися зберегти книги, вивезти чи заховати якось, щоб потім нам їх повернути. Вони чекають моменту, щоб це зробити.

Зараз у нас фонд поповнюється. Він невеликий. Для масштабів обласної бібліотеки дуже мізерний. Але тут є певна родзинка. У нас понад 200 книжок. Є люди, які чують нашу історію вперше та відправляють нам книжки. Буквально хтось зі своєї бібліотеки надсилає. Є такі, хто знав нас до того, не витримує оцієї несправедливості та поштою передає нам книжки. Останні надходження ми мали від БФ Бібліотечна країна. Ми долучилися до проєкту та отримали таку валізку з книгами, яка зараз активно використовується.

Загалом же бібліотека без книг – це можливість для творчості. Зараз є те, що ми робимо, напевно, найперші в Україні, відкриваємо мандрівні полички. Поки що вони мандрують Черкасами. Бо основний актив зараз там. У п’яти просторах у нас діють ці полиці без бібліотекарів, є невелика інструкція, як ними користуватися. На полиці у зрозумілому місці стоять книжки, їх небагато, десь 10-15. І інструкція. Людина бере книжку, реєструється у чат-боті Телеграму, вказує свої персональні дані, вказує, що саме вона бере. Початковий термін – 2 тижні. Потім приходить і робить теж помітку у боті, що є повернення чи подовження.

Книжковий бокс від проєкту #Мережевий_бібліотечний_шелтер 

 - Що зараз читають?

 - Зараз мають попит художня література, бо люди хочуть відволікатися, і дитяча. Зазначу, що вона була популярна протягом всіх цих 8 років нашої роботи.

 - У гібридному форматі ви працюєте у Дніпрі, Києві та на Закарпатті. Розкажіть, як це відбувається

 - Ми зараз працюємо з декількох міст. Наш центр знаходиться у Черкасах, бо тут наразі живе більша частина команди. Також працюємо у Дніпрі, у Києві, а Закарпаття, Ужгород, – це для нас як така дача. Тому що інколи хтось з колег перебуває там. А також є колеги у Латвії.

Мандрівний формат роботи

 - Розкажіть про ваші активності – тренінги, освітні події, курси. Ви пишете, що здатні на раптову поїздку до іншого міста, аби провести дискусійний майданчик, антилекцію, медійну школу або музичний квартирник.

 - Ми одразу продовжили традицію розмовних клубів з української мови. Ми з колегами маємо спеціальну освіту для цього. У нас є авторські курси ненав’язливої цікавої української мови. Тобто у доступному ігровому форматі допомогти людям почати говорити українською. Цю потребу ми закриваємо й досі. У нас є декілька інтенсивів, декілька циклів тренінгів «Йой: бадьора українська мова» та «Цейво». Ми їх проводили у Дніпрі у 2022-2023 роках, а також на Закарпатті. Курс «Цейво» ми започаткували наприкінці минулого року. Будемо його випробовувати на різних просторах.

Зараз у нас активно діють мандрівні резиденції у Черкасах. Там ми допомагаємо людям розібратися з цифровим світом. Тобто цільова аудиторія – люди старшого віку, які хочуть навчитися користуватися смартфоном, але не знають як. Головна мета – познайомити з функціоналом свого ж телефону. Розповісти, як створити пошту, акаунти у соцмережах, завантажити фото на гугл-диск, як їх звідти потім скачати, як телефонувати через Гугл Міт, як користуватися через телефон державними послугами. Допомогти адаптуватися до сучасних умов. Дати можливість проявити творчість.

Ще зараз активно проводимо заняття з йоги. Наша директорка є сертифікованою йога-інструкторкою. Займається цим понад 20 років. У Черкасах ми проводимо у дружніх до нас просторах заняття щотижня. Приходять і містяни, і переселенці. Це все безоплатно. Також проводимо заняття йогою онлайн, але то вже інший клуб – для старобільчанок, які довгий час ходили на йогу у Старобільську, це було наше таке комьюніті бібліотечне йогів, але зараз всі розкидані світом та країною. І ці онлайн-заняття – підтримка нашої старобільської традиції.

Також є онлайн-зустрічі в Інстаграмі з письменниками, обговорення книжок, буденні питання до творчих людей, які розкривають їх.

Також любимо дискутувати. Для цього у дружніх нам просторах робимо дискусійні майданчики, фотовиставки, квартирники. Цим ми займалися і вдома. Але тут новий досвід.

Активно має попит арттерапія. Ті мої колеги, які мають сертифікати арттерапевтів, мають певні знання та навички, проводять заняття з людьми. Це плетіння або малювання мандал, занятті ізотерапією, кіно чи музикотерапією. Ми робимо майстер-класи для дітей шкільного віку, а також для дорослих. Цього місяця буде майстер-клас з 3Д-масок, який ми започаткували ще у Старобільську. Також цього місяця активно проходить арттерапія у кількох просторах у Черкасах, щоб допомогти людям попрацювати з метафоричними картами, заглибитися у себе.

Арттерапія

 - Як та хто підтримав бібліотеку у складні часи? Чи були серед них іноземні колеги?

 - У нас є друзі в країні, ми комунікуємо та домовляємося про активності. З останніх у нас була поїздка до Луцька. Це була програма обміну. Ми запартнерилися з луцькими бібліотеками. Там провели антилекцію з української літератури. Поглянули на письменників з тієї точки зору, якби у них були соцмережі. Як би це було. Розглядали повість Івана Франка “Перехресні стежки”. Показували, як це працює. Адмін – Іван Франко, учасники чату – це герої. Наводили топові цитати.

Минулого року ми виграли грантовий проєкт «Мандрівний культурний шелтер Луганщини» від Іншої освіти у межах програми «Culture Helps / Культура допомагає». Події відбувалися у Черкасах та Дніпрі 3 дні. Відкрита дискусія у кожному місті, антилекції, квартирники, фотовиставка старобільських та луганських фотографів. Ми знайомили людей зі Старобільськом. Дехто ніколи про нього не чув. Дехто знав. Приємно, що на такі зустрічі приходять люди з Луганщини побачитись зі своїми.

До цього у нас була пробна версія «Мандрівний Старобільськ», у квітні 2023 року ми їздили до Львова, до наших друзів на простори Львівської обласної бібліотеки для юнацтва, де проводили квартирник та фотовиставку. Туди прийшло багато старобільчан. Це була потужна, емоційна зустріч.

Нас активно підтримували та підтримують наші колеги, з якими ми дружимо багато років. Наприклад, з Львівської обласної дитячої бібліотеки, з бібліотеки для юнацтва. Львівські колеги були з нами завжди. Скільки я працюю. Також однодумці з Києва, з бібліотеки КПІ. До того ж члени ГО Української бібліотечної асоціації. Морально, фізично підтримали, давали змогу зупинитися чи пожити у них. Тобто багато людей нас підтримало. А ми їх. Проте багато колег нас і не розуміють, але в кожного свій досвід.

Іноземним колегам вдячна за те, що я та наші робітники мали змогу виступати на різних конференціях, конгресах і говорити про українські бібліотеки та про нашу, зокрема. Вдалося достукатися до сердець колег за кордоном. А потім вони вже виконують свою місію. Бо бібліотекарі – то великі лобісти насправді. Це допоможе з часом просувати ідеї не тільки про наші бібліотеки, а й взагалі про Україну. І мотивувати їхніх політиків допомагати нам. Вони давали нам змогу жити та працювати. Є тісний зв'язок з бібліотеками у Литві. Де наші колеги з України працюють в місцевих закладах. Вони є помічниками між литовськими бібліотекарями та українськими клієнтами, які знайшли прихисток там. Так само у Німеччині.

Мандрівний формат роботи

 - Чим пишаєтеся за цей час?

 - Тим, що ми бібліотекарі й тим, що починали та продовжуємо робити свою справу разом. Наша команда є. Ми залишаємося. Це дуже важливо. Це схоже на народження дитини, коли ти це узгоджуєш з партнером, що ви її хочете разом, ви проходите цей шлях від зачаття, народження до виховання. Тут так само. Бо я впевнена, що для моїх колег це частина душі, частина їхньої особистості. Бо бібліотекар – це діагноз насправді. Може, це грубо звучить. Але це частина тебе. Бо ти ним будеш завжди. Навіть, якщо вийдеш з професії.

Особисто я пишаюся вмінням пристосуватися до обставин, усіх цих умов і працювати іноді всупереч всьому. Попри все, попри біль, нерозуміння своїх же колег зі спокійних, на щастя, регіонів України, всупереч їхнім інколи косим поглядам, іноді зневазі певній, нерозумінню, відсутності підтримки від органів влади.

Я пишаюся своїми друзями, колегами, своєю командою. Без них особисто я б не вигребла. Ми всі в одному човні. Мене дуже підтримує що ми гребемо в одному напрямку та пливемо вперед.
Те, що нас відзначало, так це те, що ми завжди мали свободу. Вибору, дії. І несли відповідальність за те, що ми робимо. Нас взяли на роботу для того, щоб ми побудували не стереотипу бібліотеку. У якій можна тусити, можна організувати тиху вечірку, де можна поспівати, поджемити, запросити Жадана або Куркова, послухати жарти від Полежаки, бути серйозним з Сєнцовим або з Катериною Калиткою. Пізнати свою внутрішню дитину з Іваном Андрусяком. Це такий майданчик, де ти самореалізуєшся як людина та професіонал. Тому для нас це можливість розвиватися. Там відчувати себе вільною людиною. Рухатися вперед. Свобода – це те, що нас визначає.

Мандрівний формат роботи

 - А чи відомо, що зараз в окупованому Старобільську з бібліотекою?

 - У нас у Старобільську приміщення було орендоване. Все майно, яке було у ньому, залишилося. Так, ми позабирали дрібну техніку, яку можна було вивезти, лептопи, засоби для запису. Але стаціонарні комп’ютери залишилися, які були для клієнтів бібліотеки. Робочі деякі також. І ось через кілька місяців, коли вже місто було окуповане, на корпоративну пошту нам прийшло повідомлення, що хтось зайшов у систему. Ми тоді зрозуміли, що до нашої техніки окупанти отримали доступ. Звісно, що ми поміняли всі дані, адже пошта була спільна.

Все наше майно – столи, стелажі, та, можливо, і посуд навіть – зрадники, колаборанти, колеги з інших бібліотек позабирали собі. Я активно стежу за тим, що відбувається у місті, і неодноразово на їхніх відео бачила й можу з впевненістю у 100% сказати, що то наші меблі на тлі різних пропагандистських заходів. На фото також це видно. Тобто наше майно розтягли старобільчани, наші колеги. Можливо, хтось ще позабирав.

Нещодавно було відео, зняте у так званому старобільському факультеті ЛНУ. У їхньому відокремленому підрозділі, адже факультет був там ще з 2000-х, є бібліотека. На тлі героїв пропагандистського відео були новенькі книжки. Половину я точно пам’ятаю візуально. Я передивилася кілька разів, показала колегам – це були точно наші книжки. Це було, напевно, для масовки – що типу у бібліотеці є хоча б якась література. Тож наше майно гуляє окупованим Старобільськом. Можливо, деяке ми вже ніколи не побачимо.

 - Чи готові повернутися та працювати на Луганщині після деокупації?

 - Всім, хто покинув рідну домівку, вона сниться. І я не виняток. Чи готова я повернутися? Так, я готова. Чи хочу я цього? Так, я хочу. Як складеться життя – ніхто не знає, наскільки це все затягнеться. Тому на майбутнє я не впливаю. Це те, що доведеться прийняти. Це горизонт, до якого ти просто йдеш. Мої колеги теж готові, думаю. Ми про це рідко говоримо, але цей біль відчувається і без слів. Ми хочемо додому. У рідний український Старобільськ і на рідну українську Луганщину.