Сіверськодонецьк і “луганський характер”: як “лнр” відкопала запліснявілу ідеологію керманичів Луганщини часів України

Коли на початку нового навчального року на окупованій Луганщині оголосили про впровадження у школах концепту “луганський характер”, так і хотілося на це сказати голосом Кучми “це ж було вже”. І найсмішніше те, що було за часів України.

Так-так, саме тоді, коли мешканців області, за версією рф, “неймовірно утискала бандерівська влада”. Мало хто про це пам’ятає, але місцева шкільна програма “луганський характер” існувала ще у 2012 році.

А зараз навіщо напівзруйнованому хімгіганту Сіверськодонецьку “луганський характер”, навіщо сільськогосподарській Марківці, а Старобільську навіщо, а Біловодську чи Троїцьку? Намагаючись натягнути цей “луганський характер” на всю область, російські гауляйтери вкотре розписалися у нерозумінні того, наскільки Луганщина різна. Але їм на це байдуже.

Кінцева мета - остаточно стерти українську ідентичність і замінити її навіть не російською (бо росіяни вже визначилися з другосортністю “нових земель” і “нових громадян”), а регіональною “луганською” зі своїм примарним “характером”. Те саме намагалися зробити керманичі Луганської області ще задовго до 2014 року.

Як виник “луганський характер”

Насправді все просто: “луганський характер”, як і “донецький”, можна сказати, відокремився від “донбаського характеру” - нав’язаної та сформованої в СРСР регіональної ідентичності. Вона базувалася на радянських промислових успіхах Донбасу, на важкій праці шахтарів і металургів, на їхній начебто суворості та витривалості. І оскільки ще від початку радянської окупації “червоні більшовики” мордували наш регіон голодоморами, розкулачуванням, розстрілами та арештами корінного населення, поступово території майбутньої Луганщини та Донеччини заселили приїжджі, значною мірою - з росії.

“Совєти” робили усе, аби українська ідентичність на Донбасі не збереглася, і намагалися об’єднати населення навколо “винятковості” їхнього промислового життя і “поваги до тяжкої праці”. На це працювали усі щаблі пропаганди від газет до театру й кіно. Приміром, перший радянський звуковий фільм “Ентузіазм (Симфонія Донбасу)” був саме про шахтарів. Його зняли у 1931 році в Україні. У 1939 вийшов фільм “Велике життя”, який і увів у широкий обіг шахтарський гімн “Спят курганы темные”. Після Другої світової, коли грянула відбудова, також було багато стрічок про “промислову романтику”. Згадати хоча б знятий також в Україні фільм “Весна на Заречной улице”, де яскраво зображена металургійна галузь, а в неназваному металургійному містечку та його мешканцях міг би впізнати себе наш луганський Алчевськ.

Окупована Луганщина, 2024 рік

Якщо казати про Луганщину, то особливо вираженою ця “донбаська ідентичність” була на півдні області, якраз там, де були зосереджені шахти, металургійні комбінати та заводи. Авторка цих рядків ще застала епоху промислової міці Донбасу, але у кінці 80-х вже були ознаки шахтарського занепаду - перші страйки, які також сприяли об’єднанню населення навколо регіональної ідентичності у пошуках справедливості. На півночі Луганщини, історичної Слобожанщини, ситуація інша - це аграрний край. Там за часів СРСР панували колгоспи, там сіяли, виробляли молоко, сир, м’ясо, там у селах, попри все, збереглася українська мова, тож ніякий “донбаський характер” на цій території прижитися не міг і не прижився й досі.

“Луганський” і “донецький” характери - це поняття, скоріше, 90-х і 2000-х років, які увібрали у себе не тільки радянські наративи, а й кримінальні пострадянські, чому сприяли “луганські” та “донецькі” угрупування. З них потім виросли перші українські олігархи, якщо точніше, саме донецькі, бо на Луганщині з олігархами всеукраїнського масштабу якось не склалося.

Окупована Луганщина, 2024 рік

“Луганський характер” на озброєнні “регіоналів”

Словосполучення “луганський характер” на Луганщині зазвучало й увійшло в політичний ужиток у другій половині 2000-х років, після Помаранчевої революції. Саме тоді у Партії регіонів, яка політично панувала на сході України, чітко сформувалися два “донбаських крила” - донецьке та луганське, які й популяризували культ земляцтва.

Луганських “регіоналів” очолював Олександр Єфремов, його найближчі поплічники Віктор Тихонов, Валерій Голенко, Володимир Пристюк та мер Луганська Сергій Кравченко. Але попри те, що Єфремов доріс до очільника фракції ПР у Верховній Раді, все одно “луганські” були наче меншими братами “донецьких” - не такі впливові, не такі багаті, не такі харизматичні.

І, вочевидь, щоб підвищити свою впливовість хоча б на місцевому рівні, “луганські”, наче користуючись методичкою, уживали де попало у своїх промовах цей “луганський характер” як гасло.

• По-перше, для того, щоб відокремити свій електорат від “донецького крила ПР”, бо “донецькі” - Тарута, Ахметов - вже того часу стали власниками і шахт, і заводів в області.
• По-друге, щоб загострити міжобласну відмінність менталітетів населення Луганщини та Донеччини (а вона дійсно була - ред.).
• По-третє, і головне, щоб не допустити охоплення регіону українською ідентичністю, яка після Помаранчевої революції “докотилася” і до Донбасу.

Ось кілька прикладів. 2010 рік, тодішній керівник Луганської обласної ради Голенко:

“Меморіальний комплекс “Борцям революції” став пам'ятником “луганському характеру”, символом завзятості та непохитності наших земляків у боротьбі за своє майбутнє та незалежність своєї країни та рідного краю”.

Тут йдеться про пам’ятник більшовикам, які загинули під час боїв за Луганськ з армією Денікіна, і Голенко у цій промові “схрестив” радянські наративи з наративами “регіоналів”.

2011 рік, керівник Луганської ОДА Пристюк на зустрічі з чорнобильцями, які страйкували під будівлею облдержадміністрації у зв'язку з невиплатами їм пенсій:

“Обласна влада має чітке розуміння проблеми, яка привела сюди людей. Головне, що ми маємо абсолютно чесний, відкритий діалог з лідерами чорнобильського руху, в основі якого – довгі роки рівноправного партнерства. І сьогодні чорнобильці Луганщини мають показати всій Україні, що луганський характер – це твердість переконань, принциповість та здатність не піддаватися на провокації”. 

“Натягнути” “луганський характер” на тему фінансових проблем ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС - на перший погляд, блюзнірство. А насправді певно що, партійна методичка.

2011 рік, знову Пристюк, привітання з Днем шахтаря:

“У шахтарській професії є власний характер. Це мужні люди, які мають підвищене почуття відповідальності за колективні дії. Багато в чому саме ці риси визначають особливий луганський характер”.

Тут у Пристюка було підґрунтя “розгулятися”, адже в ті роки криза у вугільній галузі минула. Україна щедро дотувала навіть збиткові шахти, вчасно сплачувала зарплати та регресні, тож шахтарі жили добре й “луганський характер”, можна сказати, “ліг їм на душу”. Разом з тезами “регіоналів” про те, як “Донбас годує всю Україну”.

У “лнр” “ноги луганського характеру” ростуть з України

Це гучна теза, але вже як є. У 2012 році Луганська міська рада запровадила у школах обласного центру програму патріотичного виховання “Луганський характер”. За планом програма мала діяти протягом 2012-2016 років і коштувати 5 млн грн: з міського бюджету 1,5 млн грн, а решта 3,4 млн - інші джерела.

“Метою програми є модернізація системи патріотичного виховання, створення методичних засад для постійної роботи з молоддю, консолідація влади та громадських організацій для формування громадсько-активної особи, громадянина-патріота Луганська. Реалізація програми передбачає низку заходів, таких як підвищення кваліфікації вчителів, які захищають Вітчизну, краєзнавство та "Мій рідний край – Луганщина", - повідомляла Луганська міськрада.

Передбачалося також удосконалити мережу гуртків туристичного, краєзнавчого та військово-патріотичного напрямів, створити умови для відкриття Центру патріотичного виховання та кадетських класів на базі навчальних закладів міста, організувати пошуково-дослідницьку роботу з вивчення історії Луганська, його бойових та трудових традицій, проведення етнографічних та фольклорних експедицій.

Кінцевим результатом реалізації програми, як сказано у ній, мала бути модернізація системи патріотичного виховання населення міста, його соціально-економічний духовний та культурний підйом.

Найсмішніше, що за версією російської пропаганди, в яку досі багато хто вірить, до 2014 року луганчан “страшно притискали бандерівці”, не давали говорити російською мовою, не дозволяли вчити свою історію, і загалом знущалися, як могли.

Насправді ж бачимо, що у цій програмі Луганської міськради часів України, за два роки до окупації, немає ані слова про щось бодай трохи проукраїнське. Та й викладання у школах Луганська та області велося російською мовою. Звісно ж, програма “луганський характер” запроваджувалася під егідою місцевого осередку Партії регіонів, яка мала абсолютну більшість у владі. І з метою закріплення вигаданої “луганської ідентичності” зі шкільного віку.

Окупована Луганщина, 2024 рік

Що робить зараз “лнр”? Майже те саме, приправляючи “луганський характер” неорадянщиною і поширюючи цей концепт на всю область. Звідси “сєнтябрята, піонєри і труженікі”. Попри “приєднання” Луганщини до рф і роздачі паспортів, з мешканців області кремлівська влада й пропаганда не поспішає робити справжніх росіян. Бо “ісконна росія” - це десь починаючи з Курської області, з Ростовської, про це відкрито говорять російські пропагандисти та військкори.

Єдина та найвагоміша відмінність поняття “луганський характер” часів “регіоналів” і “луганський характер” часів “лнр” - це фундамент, те, чим пересічний луганчанин може пишатися.
“Регіонали” із розмахом “юзали” більш-менш успішно працюючу луганську промисловість, приміром, контракти Алчевського меткомбінату з більш ніж 60 країнами світу, рекордні видобування вугілля, відкриття нових лав, вчасно виплачену зарплату.

У “лнр” і в російській окупації “луганський характер” остаточно став мильною бульбашкою. Завдяки росії, яку так кликали “регіонали”, Луганська область - напівзруйнована, спустошена пограбуваннями російських бойовиків, її колись працюючі заводи порізані на метал або закидані бомбами, а шахти закриті та затоплені.