“Пасіка — це моя мрія, в яку я вкладаю душу”. Як сіверськодончанин відроджує власну справу на Дніпропетровщині

Його пасіку на Луганщині окупували в перший день повномасштабного вторгнення, тож він не зміг забрати ані вулика. Але заснував нову на Дніпропетровщині та відкрив цех з виробництва вощини. Це історія переселенця із Сєвєродонецька Романа Бурджанадзе.

“Сєвєродонецьк онлайн” розпитав його про переїзд, особливості бджолярства на новому місці та майбутні плани, а також про гордість за свою родину та сум за рідним містом.

Фото Ольги Мілашич

“Бачите, я без маски, без рукавичок. Це ж мої рідні бджоли. Вони мене знають в обличчя. Мої дівчата”, — так з посмішкою сіверськодончанин Роман Бурджанадзе показує свою пасіку на Дніпропетровщині.

Займатися бджолярством почав ще на Луганщині, а мріяв про це, зізнається, багато років.

“У мене є друг, Віталій Орлов, який проживав у Сватівському районі, його родина, ще з дитинства пам’ятаю, мала вулики. Я приїздив у гості та дивився, як він з бджолами порається. Мені дуже це подобалося, я завжди мріяв про те, щоб створити свою пасіку. І у 2016 році це сталось — своя пасіка, яка налічувала 100 бджолосімей. Ми дуже швидко почалися розвиватися – 100, 200 бджолосімей. Вкладалися у бджіл, бджоли нам також “віддячували”. Я отримував від цього велике задоволення. Чесно кажучи, з бджолами мені подобається працювати набагато більше, ніж, наприклад, з людьми (сміється — ред.). Люди також гарні, вони добрі, але коли працюєш з бджолами, то в тебе гарний настрій, дуже гарно себе почуваєш”, — розповідає Роман.

На Луганщині він тримав 250 бджолосімей — це досить велика промислова пасіка, пояснює бджоляр. Також у планах було додати ще 550 бджолосімей, а у 2024 році мріяли стати однією з найбільших пасік Луганської області. Усі плани та сподівання зруйнувало повномасштабне вторгнення росіян.

“Ми виїжджали в березні 2022-го. У Сіверськодонецьку нічого гарного вже не було. Вже були вибиті вікна, вже на узбіччях горіли автомобілі. Дуже сумна була картина. До себе на пасіку я вже не міг поїхати, бо вона з перших днів повномасштабного вторгнення опинилась під окупацією. Ми навіть не могли туди приїхати, щоб подивитись, що там і як. Нічого гарного там не було. Ми бачили, що не можна вже далі сидіти на місці, бо нічим добрим це не закінчиться. Тому вирішили дітей, рідних забрати та виїхати на Дніпропетровщину”, — згадує сіверськодончанин.

Все ж, додає, перші пів року на новому місці мали надію на швидке повернення додому. Але згодом зрозумів, що треба рухатися далі й будувати свою справу на новому місці.

“Захотілося пасіку відновити, бо це – це моя мрія. Це те, чим я хотів займатися. Вулики знайшли у Сумській області, їх багато, вони якісні. Усе робили поступово, але одразу була ціль — робити на совість, так з дитинства мене виховували. Тобто, якщо пасіка — то в перспективі і 100, і 200 бджолосімей. Не тільки хобі, а власна справа. Так зародилася ця пасіка. Спочатку старі вулики брали, потім нових ми 100 ще придбали, потім бджіл. Ось так потихесеньку й пішла пасіка”, - каже він.

Фото Ольги Мілашич

Зараз у Романа пів сотні бджолосімей. Восени вони вже готуються до зимівлі.

“Це бджола українська степова. Вона дуже продуктивна. Як кажуть, це абориген. Цій бджолі 10 мільйонів років. Дивіться, яка вона гарна, красива, співоча. Ох, мої бджоли-бджолики. Готується сімейка до зимівлі. Ми їх зараз будемо підгодовувати. Для того, щоб у них була гарна зима, ми їм даємо сироп з червоним перцем. Вони його дуже люблять. Сироп полюбляють, перець червоний теж. І, думаю, гарно перезимують з оцим всім”, — показує і ділиться тонкощами бджоляр.

Для нього самого бджільництво — і улюблена справа, і захоплення, і хобі.

“Це кропітка робота, але працюєш і хочеться працювати. Якось один бджоляр сказав, що він керує великою компанією і в нього один мільйон працівників. Його спитали — “А де ж ти працюєш?” А він бджоляр, та й все. Ось і в мене так багато смугастих “співробітників”. І всі дуже працьовиті. Це вам не Верховна рада. Ніхто не б’ється, ніхто не свариться”, — жартує Роман.

Та присвячувати весь свій час тільки пасіці він не може, бо на Дніпропетровщині також відкрив ще підприємство з виготовлення вощини. Ідея з’явилась, коли шукали якісну вощину для своїх бджіл. Зараз на невеликому власному підприємстві можуть переробляти 100 кілограмів воску за годину. Поки що працюють не кожен день. Процес досить тривалий.

Фото Ольги Мілашич

“Виробництво вощини починається з приміщення для плавлення. Дві плавильні камери по 500 кілограмів, куди ми завантажуємо віск. 15-16 годин він знаходиться при температурі 120 градусів. За цей час віск трохи очищується, бруд осідає, сировина стерилізується. Після стерилізації відправляємо в наступний цех. Віск потрапляє в очисні ванни. Потім розподіляється на дві стрічкоутворюючі машини. Кожна така виробляє нам 50 кілограмів на годину”, — розповідає і показує засновник підприємства.

Та перед цим гарячий віск треба охолодити з 90 до 15 градусів, Для цього є спеціальне потужне обладнання. Бобіни воскової стрічки вручну переносять до гравіювальної машини.

“Бобіни вставляємо в гравіювальну машину, і вона вже нарізає нам вощинку того розміру, який нам потрібен. Ця вощина — моя гордість. Ми не одразу отримали таку якість, був період спроб. Я в неї також душу вкладаю, в цю вощину. У принципі, ця справа потребує двох речей. Перше — це якісна сировина. Не має бути жодних домішок, нафтопродуктів. Якісна сировина та добра душа, яка все це робить”, - вважає Роман.

Вощина сушиться кілька днів. Готову обережно переносять на склад, потім пакують і відправляють замовникам. Наразі є покупці з Київської області, Одеси, Закарпаття, Дніпропетровщини. Роман планує, що згодом до них доєднається і вся Україна. Є плани й з розвитку пасіки.

Фото Ольги Мілашич

“Зараз уважно стежимо за тим, як справи йдуть в цілому в Україні. А так, мета є — до тисячі бджолосімей розширитися. Створити велике підприємство з найманими працівниками та працювати. Зараз в нас вже є в наймані працівники, але хочеться, щоб їх було більше. На Дніпропетровщині гарні умови для бджолярства. І є відмінності від Луганщини. Клімат тепліший. Акації дуже багато. Ми стільки акації не бачили у себе в Луганській області. Весняних медів дуже багато, з вулика по 40 кілограмів тільки акації збирають — нам дуже сподобалось. Перед цим ми мріяли з Сіверськодонецька приїжджати з бджолами на Дніпропетровщину, збирати мед, потім повертатися”, - каже Роман.

Його в усьому підтримує родина. На пасіці допомагає батько Коте Бурджанадзе. Бджолярство стало для нього справжньою реабілітацією.

“Так сталося, що коли ми евакуювались, батько дуже хвилювався і в нього стався інсульт. Він не міг ходити, говорити. А зараз з бджолами допомагає, ходить, говорить. Одужує. Бджоли його, можна сказати, лікують”, — пояснює Роман.

Гордість і натхнення Романа — син Георгій. У Сіверськодонецьку він навчався у музичній школі, грав на акордеоні, брав участь в музичних конкурсах в Україні та Європі.

Син. Фото з особистого архіву героя

“На музичному конкурсі в Іспанії, в Мадриді, Георгій посів друге місце. Це було його найбільше досягнення. А потім сталося так, що почалась велика війна, ми приїхали, але забули акордеон вдома. Потім попросили людей, вони під снарядами, під бомбами, приїхали до Сіверськодонецька, забрали й привезли інструмент. Але син не захотів на ньому грати. Сказав: “Батько, я хочу тепер спортом займатися. Зараз боксом займається, вже є результати. У минулому сезоні він став переможцем у чемпіонаті Дніпра (категорія 42 кілограми). І ось почався новий чемпіонат. І знову перемога — тепер у категорії 48 кілограмів. А навчання син продовжує онлайн в Сєвєродонецькій школі №4”, - розповідає чоловік.

Із сином. Фото з особистого архіву героя

Попри вже більш ніж два роки на Дніпропетровщині, каже Роман, щодня згадує рідний Сіверськодонецьк.

“Тут не погано, для бджільництва навіть у чомусь краще. Але хай би це все було в Сіверськодонецьку, щоб війни не було, щоб ми там жили, дітей вирощували, з батьками щодня спілкувались. Хотілося б додому. У Сіверськодонецьку було дуже багато друзів. І місто було дуже добре. Мені дуже подобалося. Мені так здається, що усе життя буду згадувати місто. Там я народився, там я виріс, там все моє життя пройшло. Не все життя пройшло, ще буде життя, але дуже-дуже гарні моменти в моєму житті, вони там проходили, у Сіверськодонецьку. Можливо, ми його ще колись побачимо, але, мабуть, вже явно воно не буде таким, яким було. Я думаю, що відродимо, дуже швидко відродимо, але ж, на жаль, багатьох людей вже немає… Хтось помер, когось вбили, а хтось в Європі залишиться, не приїде. Але, думаю, дуже багато сіверськодончан повернуться додому. Сподіваюся, що усі будуть живі та здорові”, — оптимістично підсумовує Роман.

Відео Ольги Мілашич