Теплі речі та не тільки: що українці передають рідним в окупацію та чи передають?

Українці, чиї родичі залишилися на окупованих територіях Луганської області, продовжують шукати способи допомогти їм. Хоча війна й ускладнила передачу речей, це не зупиняє тих, хто прагне підтримати близьких.

“SD.UA” дізнався, що передають в окупацію, що намагаються вивезти у вільну Україну та чим підтримують рідних по той бік війни.

“Передусім на окуповані території намагаються передавати ліки”, — говорить Олександр.

Він один із водіїв, які займаються перевезенням людей з окупованої Луганщини. Його маршрут пролягає через росію, Латвію, Литву та Польщу, але сам водій не в’їжджає на територію України. Його кінцевий пункт — Гданськ, де пасажирів передають іншому автобусу. Той довозить їх до прикордонного переходу, де їх зустрічає третій водій, він і розвозить пасажирів далі по маршруту до Києва.

Черга на перетин кордону перед посадкою на потяг на залізничному вокзалі Пшемишля

“У багатьох людей похилого віку, хронічно хворих або дітей є потреба у препаратах, які важко знайти в аптеках Луганщини. Особливо гострим є питання з життєво необхідними ліками, як-от для лікування серцево-судинних хвороб, діабету. Попри стереотип, ліки від онкології в Луганську є. Принаймні так кажуть самі люди. За весь час я відмовив від перевезення “хімії” тільки один раз, один раз і просили. Але я був впевнений на 90% тоді, що заберуть. А от нормальні “серцеві” складно знайти. Їх частіше за все і передаю. Один раз віз кардіостимулятор, але німецький, з відповідними документами, тому, гадаю, і пропустили”, — продовжує перевізник.

Олександр родом із Луганщини, тож без перешкод може їздити на окуповані росією території. Чотири роки тому він оформив російський паспорт, який використовує під час перетину кордону рф з країнами Балтії. Це, за його словами, зручно, адже іноді доводиться вирушати й до Нідерландів.

"Це окремий маршрут, бо через війну багато людей спершу виїхали до України, а потім у Нідерланди. Тепер вони або вирішують питання з нерухомістю на Луганщині, або їздять до рідних", — пояснює чоловік. Його родина живе в Польщі, а батьки залишаються в Ровеньках, тому на маршруті завжди є місце, де можна зупинитися.

Зупинка автобуса біля пішого переходу Медика

На другому місці після ліків - гроші.

“Готівка, її стає возити все складніше, але є попит, значить, ризикуємо. Деякі передавали продукти харчування, але я перестав брати їх у травні 2024 року. Навіть, якщо дуже вмовляють, навіть якщо “воно не псується” чи “ там зовсім трішечки”. Ні. Все змусять викинути або віддати. Якось я викидав ковбасу, багато вакуумованої ковбаси, було неприємно”, — пояснює чоловік.

У перевізників був період, коли люди ще намагалися надсилати ковбаси, сир, консерви або навіть домашню випічку, але зараз це стало дуже ризиковано через посилений контроль на російських кордонах, де прикордонники нерідко конфіскують усе, що здається їм підозрілим.

“Зимовий одяг і теплі речі для дітей або літніх людей теж залишаються потрібними. Ось нещодавно віз шубу та чоботи для дівчини в Ірпінь. Причому, я не передавав іншим по маршруту, а довіз до Польщі й відправив “Новою поштою”. Відкриття відділень приватного сервісу доставки по Європі суттєво полегшило життя і мені, як перевізнику, і людям”, — говорить Олександр.

Він також наголосив, що вони перестали брати на доставку техніку.

“Раніше передавали телефони, зарядні пристрої, павербанки, планшети, мікрохвильовки. Але з повномасштабної війни ми від цього відмовилися, адже немає гарантій, що техніка не буде вилучена під час перевірок”, - підсумував чоловік.

Зараз багато перевізників запровадили правило: вони попереджають, що не несуть відповідальності за конфіскацію речей на кордоні. Через це українці стали обережніше ставитися до того, що передають, і частіше обирають лише найнеобхідніше.

Наприклад, Катерина Левадіна нещодавно замовила перевезення речей і документів із Луганська до Києва. Восени 2024 року вона зважилася на цей складний і дорогий крок, заплативши за доставку, за її словами, 16 тисяч гривень. Ціна була високою, але для Катерини це було не просто перевезення речей — це була можливість повернути частину її минулого.

"Я розуміла, що неабияк ризикую, і що мої речі проїхали ті країни, в яких я жодного разу не була, але тим не менш, зараз у мене в шафі є светр, що зв’язала моя мама", — розповідає Катерина. Її мати померла п’ять років тому, цей светр залишився для неї важливим спогадом про близьку людину.

Серед повернутих речей — деякий одяг, ювелірні прикраси, кілька іграшок, дитячі фотографії, родинні документи та папери на батьківську квартиру в Луганську. Катерина пояснює, що всі ці речі для неї безцінні, тому що вони не лише зберігають спогади, а й допомагають підтримувати зв’язок із рідною домівкою, навіть якщо ця домівка зараз перебуває в окупації.

“Єдине, мені шкода, перевізник одразу попередив, що не можна передати книжки. Це для мене стало трагедією, хоч і не люблю це пафосне слово, але це саме так. Книжки збирали батьки все життя і мені хотілося хоча б кілька отримати собі на згадку”, — із сумом говорить Катерина.

Крім того, у соцмережах є чати, через які можна замовити адресну доставку продуктів і ліків в новоокупованих містах Луганської області.

Скрін з групи перевезень 

“Я через такий сервіс замовила ліки, які купили в Луганську та доставили разом із продуктами важливій для мене людині в Сіверськодонецьку. Оплата була за курсом 1,7. У гривнях я переказала 5000 грн: з них 1500 рублів пішло за доставку до квартири, 950 рублів — на ліки, а решта — на продукти. З приємного — вони роблять відео або фото під час передачі, коли це можливо. За самі продукти сплачувала за чеком. Така послуга доступна в містах Сіверськодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне та Кремінна. До речі, їхнє "Кременное" мені сильно різало вуха, бо раніше чула це буквально від пари людей за все життя”, — розповідає Ксенія Бондаренко.

Ксенія говорить, що переводила гроші на картку українського банку, це не перший її подібний досвід.

“Моя мама живе в окупації, і вона не може приїхати до мене через стан здоров’я. За останні два роки їй зробили три операції на серці, і ми боїмося, що вона просто не витримає дороги. Щоб підтримати її, я замовляю їй квіти на Новий рік, день народження та День матері”, — говорить жінка.

Скрін з групи 

Вона також ділиться тим, скільки це коштує.

“У Луганську я знайшла квітковий магазин, де можна оплатити в гривні певну суму, а за ці гроші вони збирають букет і доставляють. Востаннє курс був 1,6 плюс 20% за обнал. Непоганий букет можна зібрати від 3 тисяч рублів. Звичайно, він буде бідніший, ніж букет на аналогічну суму у нас. Мені часто закидають, що таким чином я підтримую окупантів. І, якщо чесно, я розумію цю думку. Але для мене це моя особиста угода із совістю, мій спосіб показати мамі, що я поруч, навіть коли нас розділяють час і відстань. Я не бачила її три роки й не знаю, коли ми зможемо зустрітися знову”, — підсумовує Ксенія.

Попри всі труднощі, пов’язані з війною, окупацією та складнощами перетину кордонів, люди знаходять способи підтримувати своїх рідних на окупованих територіях. Ліки, одяг, продукти, гроші, а іноді й просто букет квітів стають проявом турботи та любові. Кожна передана посилка — це більше, ніж просто річ. Це проєкція сили українських сімей, які навіть у розлуці й під тиском обставин не здаються і вірять, що колись нарешті зможуть обійняти одне одного без кордонів і страху.

Текст: Марина Терещенко