Між спогадами та реальністю: як ми знаходимо дім у чужих містах

Мешканці Луганщини, яких війна змусила залишити рідні домівки, завжди несуть у серці свою землю. Вони відшукують знайомі риси рідного регіону в зовсім нових для себе містах. У вулицях Львова їм бачиться Сіверськодонецьк, у соснових лісах Полісся оживає Кремінщина, а пейзажі Луганська відлунюють у димці Миколаєва. Нас усіх об’єднує одне: ми — без дому, але вдома у своїх мріях. Ми тримаємося за спогади, які гріють, і шукаємо відчуття рідного у містах, що прийняли нас, розуміючи: Україна — це не лише місце, це люди й серце, яке тягнеться додому.

SD.UA запитав у земляків, які міста та місця нагадують дім.

Луганськ — Миколаїв, Чернігів, Кам’янське, Львів

Колись Луганськ був справжнім індустріальним серцем Донбасу, де працювали великі заводи, що задавали тон усьому регіону. Це місто можна порівняти з Кривим Рогом, де теж відчувається потужний індустріальний дух. Проте, якщо Кривий Ріг асоціюється зі сталевою силою, то Луганськ – із дуже активним життям.

Одним із символів Луганська є “дім зі шпилем”. Цікаво, що подібну архітектурну споруду можна зустріти й у Кам’янському.

“Запросили мене прочитати лекцію до дня вшанування жертв Голодомору, вийшла з маршрутки, а переді мною “будинок зі шпилем”, такий, як у нас в Луганську… І слухачі були чомусь були схожі на наших: слухали, ставили питання. В часи мого дитинства через місто Луганськ протікала річка Лугань, щоправда, не така повноводна, як Дніпро у Кам’янському, але була тоді чиста і глибоченька”, — пригадує Віра Аннусова.

Фото: kamenskoe.city. Кам’янське

Інші ж одного разу розгледіли Луганськ у Чернігові.

“Головна площа Чернігова до реконструкції у 2019 році сильно нагадувала мені “Дураковку” в Луганську. Такі самі будинки навколо, великий екран на площі й телевежа на горизонті. Стояв посередині площі й не міг збагнути, як так, бо наче опинився вдома”, — розповідає Олександр Млєков.

Фото: УНІАН. Чернігів

Дещо схоже луганці помічають і в старій частині Миколаєва.

“Є там алеї з дерев, які дуже нагадують район Водолікарні в Луганську. Ринок теж схожий на той, що був навпроти університету Шевченка, а також рівні, паралельні вулички. Ментально люди теж подібні: відкриті, щирі, запальні, інколи трохи вперті. А ще – своїми сірими буденними тонами. Останнім часом ностальгія за Луганськом стає все сильнішою”, — ділиться спогадами Вікторія Пилипенко.

Фото: Вікіпедія. Водолікарня у Луганську

А хтось відчував Луганськ у Львові завдяки людям.

“Після кількох місяців життя у Львові, я відчула схожість з Луганськом — тим самим, рідним, затишним містом, яке ми любили. Таке відчуття не виникло ані в Харкові, ані в Дніпрі. Все завдяки людям. Я жила в Луганську шість років у старому центрі, де не було багатоповерхівок поруч, і всі один одного знали. Ми часто допомагали одне одному, ходили в гості, доглядали котів — це було у 2005-2011 роках. І коли ми приїхали до Львова, це відчуття дому ще більше посилилося. Наші друзі з Луганська також відчули це. Тут нам неодноразово залишали яблука та одяг на дверях, я доглядала дітей сусідів, нам пропонували укриття, бо в нашому будинку його не було. Майже незнайомі люди кликали нас на день народження, пригощали фруктами з власного городу, випічкою — і все це створювало атмосферу, де ти почуваєшся вдома. Особливо на околицях Львова, де тихо і мало людей, з’являється той самий вайб Луганська 2011 року”, — ділиться Ярослава Цибульська.

Луганськ  

Сіверськодонецьк — Львів, Кам’янське, Черкаси

Сіверськодонецьк — місто, яке вважається одним із наймолодших на Луганщині. Його історія починається у 1934 році, коли для робітників хімічного комбінату почали будувати житло. Місто було ретельно сплановане, комфортне й затишне, з широкими проспектами та великою кількістю зелені.

“Франківський район Львова нагадує мені рідний Сіверськодонецьк. І район біля ЦУМу на Гвардійському проспекті, і вулицю Заводську, там, де двоповерхові будинки. Дуже дивні були відчуття. Мозок розуміє, що я у Львові, але відчуття таке, ніби я вдома. Не тому, що мені гарно, як вдома, а просто я вдома, хоча насправді я не вдома”, — говорить Ольга Хома.

Фото: continent.lviv.ua. Львів

Чимало людей поділилися думкою, що в деяких районах Черкас знаходять відлуння Сіверськодонецька.

“Черкаси лише схожі на Сіверськодонецьк, відмінностей теж предостатньо. Водночас квадратне планування районів, певна затишність, компактність — усе це нагадує рідне місто. Мені здається, так би виглядав той самий сумнозвісний Менделєєвськ”, — говорить Микита Ільїн.

Також Микиті одна з місцевих шкіл у Черкасах нагадує школу №5 у рідному місті.

Фото: Черкаська спеціалізована школа І-ІІІ ст. 17

Лисичанськ — Львів, Рівне, Київ

Лисичанськ — це справжнє українське місто на пагорбах, яке просто створене для тих, хто любить краєвиди. Місто старше за Луганськ і було одним із центрів видобутку вугілля. Його пейзажі нагадують щось між Кременчуком та Карпатами: промисловий дух поєднується з природними панорамами. І, до речі, Лисичанськ — це місто, де свого часу варили перше пиво на Донбасі! Такий собі місцевий Львів.

“А ще історичні будівлі, бельгійська спадщина, вузькі вулички Львова нагадують Лисичанськ. Думками розумію, що Лисичанськ та Львів не є тотожніми містами, але за вайбом вони мені схожі, наче споріднені”, — говорить Валерія Мурашко.

При цьому Лисичанськ декому нагадує Рівне.

“На околиці Рівного є парк та невисокі пагорби, і коли ти там гуляєш, то наче блукаєш по знайомих місцях, що ось-ось і Лисичанськ буде поруч. Однак, поруч із Лисичанськом не було соснового лісу. Я за роки життя у Сєвєродонецьку та Лисичанську так звикла, що на обрії завжди є пагорби! Сумую за ними”, — говорить Рита Тхоренко.

Фото: rivne-day.com. Рівне

А дехто впізнає дім через аромати.

“Я відчула мій рідний Лисичанськ носом. У Солом’янському районі і на Русанівці, там де п'ятиповерхівки, я декілька разів вдихала повітря, що нагадувало дім. Не знаю, що то було. А ще, в районі Академмістечка є сімейна пекарня, мені вона нагадує ту, що була у нас на ГТВ. Я прям туди ходжу і згадую, як купляла запашний хліб і він пах на всю маршрутку”, — говорить Галина Дюкарева.

Рубіжне — Шостка, Коростень

Рубіжне розташоване серед густих лісів і завжди вражало красою природи й спокоєм. Місто має стратегічно важливе коріння — засноване наприкінці XIX століття, воно стало важливим осередком хімічної промисловості, яка багато в чому визначила його розвиток. Однак, попри промисловий характер, Рубіжне зберегло атмосферу домашнього затишку.
“Коли я вперше опинилася у Шостці на Сумщині, то подумала, що наче опинилася в Рубіжному. А потім я потрапила до Коростеня на Житомирщині, де нині й живу. Мені тут затишно, як вдома. Сосни, кар’єр, копанки, наче й не їхала з Луганщини”, — розповідає Міла Ковалець.

Фото: Державне підприємство "Коростенське лісомисливське господарство"

Кремінна — Олевськ, Полтава

До повномасштабного вторгнення Кремінна була оазою Луганщини. Оточена густими сосновими лісами, вона приваблювала туристів своїми мальовничими краєвидами, базами відпочинку та спортивними таборами. Ці місця були сповнені спокою, а природа відігравала ключову роль у житті міста.

Мешканці Кремінної пишалися своїм містом, яке вважалося унікальним для степової Луганщини. Її ландшафти нагадували курортні Яремче чи Сколе, але з власною неповторною атмосферою.
Сьогодні Кремінна перебуває під окупацією, і її мешканці змушені були залишити домівки. Проте навіть у вимушеній розлуці вони шукають часточку рідного краю у нових місцях, де б не опинилися.

“Коли я приїжджала до однокурсниці в Олевськ на Житомирщині, страшенно здивувалася, наскільки він схожий з Кремінною. А ще місце в Полтаві біля Ворскли нагадало мені наші сосни. Хоча Ворскла абсолютно не схожа на Сіверський Донець”, — говорить Інна Романцова.
Ці емоції пані Інна втілила у вірші, який розповідає про тугу за домом і надію на повернення:

Лист осінній під ногою,
Голки під взуттям пружинять.
Я іду понад водою,
Час і Ворскла тихо плинуть.
Селезень кудись прямує,
Очерет шепоче з вітром,
Осінь все навкруг фарбує
В теракотову палітру.
Сонце вдалині сідає,
Сосни - мов на Кремінщині.
Запах хвої нагадає
Аромати батьківщини.
То зневірююсь, то вірю,
Що повернемось додому,
Що не буде бузовірів
В краї нашому рідному.
Та надія не згасає,
Що колись кінець-кінцем
Зможу я іти так само
Понад Сіверським Дінцем.

Фото: з архіву Інни Романцової

Алчевськ — Маріуполь

Попри всі спроби окупаційної влади уявляти Алчевськ як типово російське місто, це не відповідає дійсності. Місто, назване на честь Олексія Алчевського — підприємця і мецената, який зробив великий внесок у розвиток металургійної промисловості, має глибокі українські корені. Його дружина, Христина Алчевська, була видатною просвітницею, засновницею першої недільної школи для жінок та активною діячкою українського культурного руху. Алчевськ символізував унікальне поєднання культури та індустріалізму: величезний металургійний комбінат задавав ритм життя з кінця XIX століття, але культурна й освітня діяльність родини Алчевських надавала місту значно ширший зміст.

“Алчевськ мені схожий на Маріуполь до того, як в нього почала вкладати багато грошей та розвивати IT галузь. Коли у 2014 році мені довелося поїхати через росіян, то Маріуполь мене прихистив. Мені було там затишно та комфортно, а коли в місто почали вкладати кошти й розбудовувати, я про себе подумав “от би Алчевськ також таким став”. А тепер і мого другого міста немає”, — із сумом говорить Максим Гавриленко.

Фото: Алчевськ, 1954 рік, https://zaborona.com

Післямова

Мене звати Марина Терещенко. Я журналістка з Луганська та Сіверськодонецька, двічі переселенка, яка неймовірно сумує за містом, де пройшло моє дитинство. Там, у Луганську, на Мирному, був мій яр — місце, яке я називаю своїм острівцем сили. Узимку ми каталися з його крутих схилів на пакетах чи клейонці, навесні та влітку — влаштовували пікніки та фотосесії, сміялися, бігали з найкращою подружкою, зустрічали світанки й прогулювали уроки, шукаючи "чортові пальці" — белемніти.

Я не була вдома вже понад десять років. Але раптом знайшла шматочок того яру у “Васильківських Карпатах” на Київщині. Ті ж схили, те ж відчуття вітру, що ковзає по траві, і спогади, які оживають, варто лише ступити босоніж на конюшину. Мені й досі здається, що це знак: дім завжди знаходить тебе, навіть якщо ти вже давно не можеш знайти його.

"Васильківські Карпати"
 

Текст: Марина Терещенко