Слобожанський дзен і промисловий Донбас: дві ідентичності Луганщини

Історично Луганщина є місцем зіткнення двох світів: Слобожанщини та Донбасу. Райони області, розташовані на північ від Сіверського Дінця, – це аграрна Слобожанщина, заселена з 16 століття козацько-селянськими переселенцями. Південна половина Луганщини – це Донбас, який виріс з робітничих поселень при шахтах і заводах під час масової індустріалізації у 19 столітті. Це сусідство сформувало унікальну історію краю, про яку розповідає Максим Віхров — журналіст, публіцист і автор книг про Донбас та Слобожанщину.

Відчуття дому давав яр на Мирному

“Чомусь так склалося, що коли я згадую про Луганськ, про довоєнне життя, то на думку мені передусім спадають не центральні квартали міста, не бетонні коробки, де пройшло моє дитинство, і навіть не ті райони, де ми гуляли чи я навчався. Я згадую балку за Мирними кварталами. Це була околиця міста: трохи вийшов за дорогу — і вже яр починається. Мені там дуже подобалося гуляти”, — розповідає Максим Віхров про своє дитинство.

Потроху цікавитись історією Донбасу Віхров почав ще в студентські роки, але тоді це був ще абстрактний інтерес.

“Ми живемо на якомусь місці й часто не сприймаємо його як щось особливе чи таке, що заслуговує на увагу. Але все змінилося у 2014 році, коли сталася окупація. Тоді суспільство ще не одразу сформувало чітке бачення цих подій. Я вже на той час працював журналістом і зрозумів, що моя місія — розповідати про Донбас, про край, який я вважаю своєю малою батьківщиною”, — говорить пан Віхров.

З того часу він ґрунтовно досліджує Донбас і Луганщину. У 2018 році Максим видав свою першу книгу "Дикий Схід" — нарис історії регіону від заселення Дикого поля до подій сучасності. Згодом світ побачила "Слобожанська історія", яка стала продовженням і доповненням попередньої роботи.

"Це не просто історичний нарис, а розповідь про три покоління моїх предків по батьковій лінії — від прабабусь і прадідусів до бабусі й дідуся, яких я ще встиг знати. На основі сімейних переказів, спогадів та деяких документів я спробував реконструювати їхні долі. І ця історія нерозривно пов'язана з Луганщиною, бо ми не можемо відокремити людей від місця, де вони жили", — зауважує луганець.

Максим Віхров

Максим Віхров у своєму інтерв’ю розповідає про Луганщину як регіон, де історично співіснували два різних світи – Слобожанщина та промисловий Донбас. Це сусідство сформувало унікальну ситуацію, адже один із цих світів будувався навколо традиційного аграрного господарства, тоді як інший постав внаслідок індустріалізації. Обидва світи вабили до себе потоки переселенців, але врешті це були зовсім інші історичні сюжети.

"Луганщина — це те місце, таке дуже цікаве місце в Україні, де поруч сусідили два абсолютно різних, до певної міри різних світи, тобто Слобожанщина. І власне, той Донбас, промисловий Донбас з шахтами, заводами й всім, чим годиться. Фактично в дев'ятнадцятому столітті, у другій половині ХІХ століття, річка Сіверський Донець стала таким умовним кордоном між цими двома світами. Тобто там, на північ Сіверського Дінця, була Слобожанщина історична, така класична Слобожанщина з аграрним профілем, з сільським населенням й так далі. А там, на півдні, був промисловий Донбас. Знову-таки, з усіма його характерними ознаками – робітничими поселеннями, шахтами, заводами і так далі", — говорить він.

Ці відмінності мали глибоке історичне коріння. Слобожанщина була частиною українського козацького світу, формувалася внаслідок стихійної колонізації. Люди, які прибували сюди, прагнули незалежності, ідеалом для них була можливість господарювати на своїй землі, бути вільними від контролю будь-якої влади.

"Слобожанщина виникла внаслідок того, що в цей дикий степ, Дике Поле сунули потоки козацько-селянських переселенців. Вони їхали туди. Для чого? Для того, щоб, по-перше, опинитися подалі від будь-якої влади. Влада Московії на цих землях, які формально їй належали, була суто номінальною. Московія була слабкою, щоб там якісь порядки встановлювати. Татари так само використовували ці землі як оперативний простір для власних набігів, але ж вони не встановлювали сталого інституційного контролю. І от люди туди тікали подалі від усякої влади. І там ще була земля, багато землі, а для тогочасних людей, в принципі українських людей, це був основний ресурс. Всі були селянами, як то кажуть, ті, хто не були воїнами. І люди колонізували цей степ, ожили, освоїли, розоряли. І вони його захищали та жили з власної праці на цій своїй землі. Така була слобожанська мрія – жити на своїй землі з власної праці та Божої ласки", — зазначає пан Максим.

Зовсім інший характер мало заселення Донбасу. Він розвивався під впливом індустріального буму другої половини XIX століття, коли сюди масово потягнулися робітники – і з українських земель, і з російських губерній. Причина була проста: скасування кріпацтва в Російській імперії спричинило появу мільйонів селян, які не мали землі та шукали будь-яких засобів для існування на заробітках, зокрема й на Донбасі.

"Коли в другій половині дев'ятнадцятого століття почався вибуховий розвиток промисловості, то робоча сила туди притягувалася, скажімо так, саме можливістю заробити. Це ж були дуже різні люди – насправді з українських теренів, з російських губерній. Тому що після скасування кріпосного права в Російській імперії утворилися мільйони селян, які були вже не кріпаками. Вони були вільними, але також вільними від землі. Вони були безземельні або малоземельні. Їм треба було якось виживати, і вони сунули на Донбас. Але відмінність була не тільки в тому, що на Слобожанщині був аграрний профіль, а на Донбасі – промисловий. Важливо, що переселенці, які приїжджали на Донбас, максимум, на що могли розраховувати, – це заробити гроші, хоч якісь гроші, і в кращому випадку встигнути втекти назад додому, поки їх не покалічили ці шахти, а заводи не знищили остаточно їхнє здоров'я. Вони не були господарями свого життя, у цьому сенсі ці люди не мали жодного шансу. Жодного статусу", — говорить Віхров.

Ілюстровано за допомогою ШІ

Ця відмінність між селянським світом і світом шахтарських бараків проявилася і у XX столітті. Слобожанщина являла собою традиційний соціум з усталеним укладом життя, тоді як Донбас існував у режимі соціальної кризи – робітники жили у важких умовах, залежали від нестабільної зарплати, не мали довгострокових перспектив.

"Якщо ми дивимось на кінець дев'ятнадцятого – початок двадцятого століття, що таке слобожанська Луганщина? Це Слобідська Україна з її волостями, правом займанщини, з козацьким устроєм. Вона залишилася давно в минулому. Але все ж таки ми маємо сільський уклад життя, який відшліфований поколіннями. Він стабільний. Він забезпечений економічно. Скажімо так, до певної міри люди там не жили, як у Бога за пазухою. Але, як на той час, цілком нормально, більшість могла прожити. А поруч є Донбас, у якому сотні тисяч, мільйони людей живуть у цих робітничих поселеннях – бараках, землянках, у жахливих умовах. Це кризовий соціум. Він кризовий і в економічному сенсі, тому що гроші тобі платять – о'кей, ти можеш сходити в шинок або там купити нові чоботи. Але ти не сімейний. Ти не знаєш, де завести родину, де ти будеш жити. У тебе немає нічого свого, твоя сім'я – це артіль, весь твій світ – це не хутір, не господарство, а робітниче поселення коло шахти", — міркує Максим.

Ілюстровано за допомогою ШІ

Ця соціальна нестабільність Донбасу, зумовлена економічними процесами, стала одним із факторів, через які регіон виявився вразливим до російської гібридної агресії у 2014 році. Проблеми накопичувалися десятиліттями, а місцеві політичні еліти використовували їх для власних інтересів.

"Оця деіндустріалізація стала об'єктивним ударом по добробуту і по самій ідентичності людей, які жили в Донбасі. Але найтрагічніше те, що вони не отримали правильних відповідей. Вони не змогли сформулювати своє почуття правильно. І не тому, що вони були тупі, а тому, що місцеві політичні еліти робили все, щоб правильної відповіді не було знайдено".

Майже вестерн з Дикого поля

На думку Максима Віхрова, колонізація Слобожанщини за своїм драматизмом і викликами не поступалася освоєнню Дикого Заходу в Америці. Це був рух у невідомість, у край, який був не просто незаселеним, а ворожим і загрозливим. Він вважає, що традиційно історія Галичини чи Волині має багатий асоціативний ряд, її добре знають, а ось про Слобожанщину багато хто або не має чіткого уявлення, або взагалі сприймає її як певну "сіру зону" між українським і російським світами.

“Слобожанщина – це не просто якийсь перехідний такий стан між росіянами та українцями. Абсолютно ні. Це стовідсотково українська історія. І ця історія дуже цікава, тому що я, наприклад, спілкуючись з людьми, які, як очікується, у принципі мають якесь уявлення про минуле, про історію, якусь ерудицію загальну. Але для них Слобожанщина – це якась абсолютна terra incognita. Дуже часто таке трапляється. Це я нікого не звинувачую. Це не закид, але це просто така дивна історія. Дивне спостереження”, — говорить дослідник.

Максим Віхров

Попри важливість і масштабність процесу заселення Слобожанщини, у культурному просторі він не має такої виразної символіки, як, наприклад, колонізація Дикого Заходу. Українці добре уявляють переселенців у ковбойських капелюхах, але мало хто замислюється, що в українській історії був не менш драматичний рух на схід, у степи.

"От, наприклад, що таке козацько-селянська колонізація Дикого Поля? Ну, ми не маємо якихось таких яскравих асоціацій. Ми добре уявляємо собі, наприклад, що таке була колонізація Дикого Заходу. Оті всі пілігрими в своїх бідах їдуть. Ми ж усі дивилися фільми про це, якісь ми, можливо, чули, якісь пісні, книжки читали. Тобто для нас уже цілий асоціативний ряд про це. А про Слобожанщину такого немає. Хоча це була дуже епічна історія. Насправді, тому що люди фактично їхали в невідомість, у край, де не просто порожньо, а спробуй у порожньому степу вижити”, — розповідає Віхров.

Ілюстровано за допомогою ШІ

Переселенці на Слобожанщину йшли на величезний ризик, багато хто гинув ще в дорозі. Для них це була справжня боротьба за існування, і тільки завдяки організованості та довірі до своїх провідників вони змогли освоїти нові землі.

"Дуже багато людей під час цього переселення з Правобережжя вмирали, вони вмирали від голоду, від хвороб. Деякі настільки опинялися в такому жахливому становищі, що вони добровільно здавалися в полон татарам. Тобто це була дуже ризикована історія. Насправді так. Так, вони не пливли туди, на Mayflower. Але це не означає, що їм було дуже добре і комфортно. До того ж для людини наважитися кинути свою домівку, своє рідне село. Завантажити це рухоме майно, що влізе в того воза. Деякі навіть, до речі, церковні дзвони знімали і їхали з церковними дзвонами так у порожнечу. І це – відважний крок. Насправді це просто стрибок віри. Такий, тому що тобі не гарантований жодний успіх. Це треба бути дуже мужніми, сильними людьми. І провідниками цих людей були ці народні лідери, яких називали осадчими. Їхня задача була провести людей і осадити їх, тобто налагодити їхнє життя на новому місці. І організувати це життя. І не просто так, формально дати якийсь дозвіл чи команду. А це були ті лідери, яким люди довіряли все своє життя і життя своїх дітей, дружин і всіх, з ким вони їхали. Це був народний подвиг фактично, бо оці слобожанські колоністи, вони, по суті, розсунули територію мешкання українців на чверть. Отак тихою сапою. Ну, мало кому з українських воєначальників, державців у нашій історії вдавалося зробити такий подвиг, як зробили люди, які просто їхали й обживали цю землю. Це була дуже героїчна, дуже така епічна, направду історія, про яку ми, на жаль, до сих пір ще якось не можемо взяти та згадати", — говорить дослідник.

Слобожанщина – це історія не про міфи та героїчні постаті, а про звичайних людей, імена яких переважно загубилися в історії. Вони не залишили після себе літописів, але їхня праця, їхня відвага сформували цей край.

"Слобожанщина – це історія про людей, про звичайних тих людей, імена яких вони в більшості забуті, зникли з колективної пам'яті. Але плоди праці цих людей і їхньої відваги – вони є, і вони реальні. І тільки в силу історичних обставин кордони української Слобожанщини такі, які вони є сьогодні, відповідно до української Конституції. Хоча насправді українці розсунули кордони набагато далі на Схід, як ми це знаємо тепер уже з початком Курської оборонної операції”, — розповідає пан Максим.

Розуміння цього змінює підхід до питання ідентичності Луганщини та Донеччини. Часто постає хибна дилема: чи ці землі є українськими, чи вони просто "юридично належать Україні", а місцеве населення має іншу національну свідомість. Але якщо подивитися на історію ширше, стає очевидно, що питання в такій формі не має сенсу.

"І тому, якщо ми згадаємо про Слобожанщину, дуже багато речей стануть на свої місця. Наприклад, питання про те, що Луганщина – це територія, де мешкають українці, чи це територія, яка належить до України по Конституції, але там в силу певних причин мешкають якісь неукраїнські люди. Ну, постановка цього питання насправді позбавлена сенсу. Якщо ми подивимося на Слобожанщину, згадаємо історію, то такі дурні питання просто відпадають. А якщо ми трохи зануримося в історію Донбасу, ми також зрозуміємо, що ось ці промислові райони Луганщини, Донеччини, які дійсно були зросійщені – це історія не стільки про переселення росіян на ці землі, скільки про денаціоналізацію українців, які тут жили. Основним донором для заселення Донбасу всю історію цього промислового краю були українські терени. Але проблема в тому, що специфіка Донбасу, в силу його промислової економічної структури, була така, що люди втрачали там свою ідентичність. Це було трагічно, але це було об'єктивно. І це було ще задовго до системної політики русифікації на цих теренах”, — продовжує журналіст.

У дев’ятнадцятому столітті російський уряд не мав інтересу в тому, щоб підтримувати чи розвивати національну свідомість місцевого населення. Його цікавила лише робоча сила – величезна, дешева, невибаглива. Донбас мав стати індустріальним плацдармом, і в цей регіон вкладали кошти не для розвитку громади, а для видобутку ресурсів.

"У дев'ятнадцятому столітті російському уряду було абсолютно плювати, якою мовою там розмовляють ці люди. Ці люди – це був витратний матеріал, робоча сила для того, щоб західні промисловці приїхали та допомогли росії зробити технологічний ривок вперед, модернізувати свою економіку, свої виробництва. І цим промисловцям надавалися, по-перше, безлімітна робоча сила – місцеві аборигени, як то кажуть, і трудові мігранти. По-друге, їм надавалися всі можливості тут будувати, вкладати гроші у що завгодно. І по-третє, їм давалися величезні державні замовлення. Всі ці Юзи, Гартмани і всі інші титани донбаської промисловості – це були справді талановиті люди. Це були дійсно люди, які спричинилися до того, що виник той Донбас, який ми знаємо. Але всі ці люди приїхали туди заробляти гроші. Дев'ятнадцяте століття – це час, коли в Україні набирали обертів процеси національного пробудження. Але Донбас повністю випав з цього тренду”, — акцентує Віхров.

У той час, коли в інших частинах України починали формуватися модерні національні рухи, коли з’являлися українські культурні та політичні ініціативи, Донбас залишався в іншій реальності – реальності шахт, заводів і артільного життя, де головною цінністю був заробіток, а не культурна самоідентифікація. Це стало однією з причин подальшого відриву цього регіону від загальноукраїнського простору на думку Віхрова.

"Ті самі люди, ті самі традиції"

"Моя бабуся, яка померла не так уже й давно. Вона жила в Білолуцьку. Коли вийшла на пенсію, почала вишивати рушники. Ну, дуже багато вишивала – не тільки рушники, а й скатертини, сорочки, інші предмети побуту. Вона намагалася робити це так, як колись вчили старші жінки, як бачила в книжках. Тобто робити це традиційним способом. Вона робила це не з якихось ідеологічних міркувань чи ще щось. Це була звичайна жінка, яка працювала медсестрою в лікарні, усе життя говорила українською мовою. Коли я був малим і приїжджав у гості, такий собі “городской” онук, бабуся інколи просила мене поговорити “по-руськи”. Мені це було не надто приємно, але їй самій було дивно почути росіську мову від мене, бо у своєму житті вона майже не стикалася з нею. Вона прожила все життя в Білолуцьку, і якщо десь і чула, то хіба що з телевізора – у повсякденному житті її просто не було”, — пригадує Максим Віхров свою бабусю.

Ганна Віхрова

Ця історія – не просто спогад про окрему людину. Вона відображає ширший процес: навіть у ті часи, коли українську культуру та ідентичність намагалися витіснити, вони залишалися в повсякденному житті людей. Якщо в якісь періоди традиції відходили на другий план, то згодом вони поверталися. Вишивання, народні пісні, звичаї – усе це зберігалося в побуті, передавалося через покоління.

"І те саме вишивання, ті самі пісні, які ще в ті часи співалися, люди пам’ятали. Хоча ця практика з часом відійшла, мені здається, що ідентичність у нас сильніша, ніж ми звикли думати. І, можливо, практика збиратися десь на вулиці й співати пісень відійшла в минуле, бо суспільство змінюється. Але це не значить, що ідентичність не народить якісь нові практики, які нас будуть об’єднувати, які будуть нагадувати нам, хто ми є, і впорядковувати наше єство – колективне й індивідуальне", — зазначає Віхров.

Вишиванки Ганни Віхрової 

Так само й Слобожанщина, зокрема її північна частина, залишалася одним з опорних пунктів української ідентичності. Водночас важливо уникати спрощеного поділу регіону на "правильних" і "неправильних" українців.

"Коли ми говоримо саме про Луганщину, про цей окраєць Слобожанщини, то це той регіон, який фактично на сході є одним з опорних пунктів української ідентичності. Але, з іншого боку, я б не протиставляв її Донбасу, тому що іноді виникає спокуса говорити: ось на півночі жили правильні українці, а ось тут, на півдні Луганщини, жили якісь неправильні, зросійщені українці. Так, вони були зросійщені – у мовному сенсі, у певних побутових практиках. Але це не означає, що вони не були українцями”, — наголошує дослідник.

Це важливе усвідомлення: ідентичність – це не тільки мова чи побутові звички. Це спільний досвід, спільна пам’ять, спільне коріння. Традиції можуть змінюватися, трансформуватися, але вони не зникають – вони лише набувають нових форм.

"Це як багато людей, які писали про свої враження від Слобожанщини ще в XIX столітті, а подекуди й раніше. Вони говорили, що Слобожанщина – це щось особливе, що це якась інша порода людей. У них інше поводження, вони інакше себе подають, скажімо так, вони інакше розмовляють. І знову ж таки, це не суто про мову. Це про інший тип українців. І він не гірший, і не кращий – просто інший. І мені дуже подобається, що в одному з джерел, зараз уже не пригадаю, в якому, я прочитав розлогий опис того, що слобожани неспішні. І, можливо, якщо говорити про особливість Слобожанщини, про її найбільш характерну рису, то це і є слобожанський дзен. Це щось, що неможливо пояснити чи виміряти, але коли ти його відчуваєш, то вже не забудеш”, — говорить Максим Віхров.

Цей зв’язок із землею, з її ритмом і спадковою пам’яттю став для дослідника відкриттям, коли він почав писати свою книгу “Слобожанська історія”.

"Слобожанська історія"

"Під час роботи над цією книгою я зміг познайомитися зі своїми предками, з тими, кого я об'єктивно не міг знати особисто, і дізнатися більше про свого дідуся, про свою бабусю, яких я пам’ятав, але був ще занадто малим, щоб розпитати в них більше. І познайомитися з ними ближче настільки глибоко, якби мені зараз цього хотілося. Зараз це вже неможливо, але, зберігаючи пам’ять про своїх предків, збираючи про них інформацію або хоча б намагаючись впорядкувати те, що вже відомо, хоч би якою малою була ця інформація, ми відкриваємо не тільки цих людей, не тільки той час і те місце, де вони жили, але й щось важливе про самих себе, про життя як таке. І якщо моя книга “Слобожанська історія” надихне когось розпитати своїх старших родичів про їхніх предків, про їхнє життя, або, можливо, почитати якусь літературу, чи навіть зазирнути в архів і спробувати щось знайти там, то я насправді буду щасливий. Тому що саме з таких маленьких родинних історій і складається наша величезна історія – історія країни, народу і, зрештою, всього людства”, — підсумовує Максим Віхров.

У цьому й полягає справжній сенс історії: не просто в датах і подіях, а в людях, у їхніх долях, у зв’язку між минулим і теперішнім. І саме такі історії дозволяють нам краще зрозуміти не лише наших предків, а й самих себе.

Відео: Олександр Млєков