"Ти достатньо хороша мама. Тобі можна бути собою", - психологиня Марина Сергієнко

Бути мамою — це завжди велика відповідальність. Але в умовах війни ця роль стає ще складнішою: страхи за життя дитини, хронічна тривожність, постійна необхідність ухвалювати складні рішення. Виїжджати з країни чи залишатися? Як уберегти дитину, коли зникає саме відчуття безпеки?

Щодня українські жінки живуть у реальності, де немає простих відповідей. У цій розмові SD.UA з психологинею, психотерапевткою, луганчанкою Мариною Сергієнко у День матері  ми говоримо про почуття провини, втрату стабільності, вигорання, а також про те, як відновити внутрішню опору, коли зовнішній світ такий нестабільний.

Вона – сертифікована групова терапевтка та ведуча психотерапевтичних груп. Серед проєктів - група для жінок «Кожній мамі по мамі». Тож як ніхто розуміє, що на душі в багатьох українок. Марина також виховує маленьку донечку під час війни. Вона зізнається, що як це -  бути мамою у мирному житті - і сама не знає. Як і те, як правильно пояснити дитині багато аспектів війни. Але в одному запевняє точно – «Ви достатньо хороша мама для своєї дитини та кращої в неї вже не буде».

 - Марино, розкажіть свою історію. Ваш кінець вагітності та пологи припали якраз на початок повномасштабного вторгнення. Як це – бути мамою у війну?

 - А річ у тім, що я не знаю, як це – бути мамою не у війну…

 - Справедливо…

 - Складно. Страшно. Дуже багато ресурсу забирає. Тому що коли бахає, я розумію, що страшно не тільки мені, а й моїй дочці. І я маю привести себе до ладу, зібратися і потім вже придумати, що там – слони гупали, машинки билися на вулиці.

Початок війни припав на 8-й місяць вагітності. Чи було  передчуття? У мене був такий стан – типу що, вперше? Я не усвідомлювала масштаб. Вважала, що це було щось на кшталт 2014-го року й була доволі спокійно налаштована. Останній триместр – мені хотілося ліжечко обирати, оце все. А не евакуацію продумувати. Потім, коли відбулося вторгнення, я підсміювалася з того, що у нас у Луганську у 2014-му ще суші 2 чи 3 тижні доставляли, коли все почалося. А тут – ти диви, позачинялися магазини. Я реально не усвідомлювала масштаб. Дві ночі я поспала у коридорі, а потім сказала – «Ракета це чи ще ні – незрозуміло, а спина моя не витримує». Я була спокійною і максимально зосередженою усередині. Мене бісило, що я не могла ліжко купити, візочок – я  пам’ятаю. Громадський транспорт не ходив, тож до лікаря я потрапила вперше аж наприкінці березня. Я була у цьому.

З донькою

 - А планів виїхати на деякий час не було?

 - Ні. Я, власне, чого не виїжджала – у мене був вже великий термін. І коли мені всі казали навкруги їхати, я відповідала – «Щоб народити десь на блокпості?» Чи десь у селі, де не факт, що є потрібні лікарі. Вибачте, мені 35 років. Це усвідомлена вагітність. У Києві, я знала, що лікарі є. Люблю столичну медицину. Єдине, чого б не робила у мирний час – так це б не лягала у лікарню заздалегідь. А довелося напередодні їхати у перший пологовий. Тому що у комендантську годину швидка мене б відвезла до іншої лікарні.

 - Чи є оце питання - правильно чи ні ви зробили, що лишилися? Бо я, наприклад, його собі ставлю постійно.

 - Я з цим питанням теж живу кожного дня. Пам’ятаю, коли у Києві було дуже гучно вперше після пологів. Це був червень. І я вперше побачила, як моя дитина здригається уві сні. Вона не прокинулася, немовлятко ще. І тоді у мене промайнула думка – треба їхати, щось не так. І потім я пам’ятаю кожен обстріл, коли мене це справді лякало й кожного разу я укріплювалася у рішенні їхати. Я давала собі дедлайн 3 роки дитині – і ми їдемо. І ось три роки за тиждень – і ми не їдемо. Тепер мій дедлайн – 5 років. Щоб у школу піти десь вже, якщо вже доведеться. Звісно, що я постійно сумніваюся у собі, своїх рішеннях – чи правильно я вчиняю. У мене кожного дня на вагах: залишитися – це ризики для дитини, страх, стрес, але вона з близькими, у своєму домі; чи поїхати – донька буде у безпеці, але без звичного оточення. І я вагаюсь.

 Марина Сергієнко

 - Ваші групи «Кожній мамі по мамі» - це своєрідна спільнота мам. Як ви до цього прийшли?

 - Є таке поняття як ідентичність. Хто я є. Так ось я стала консультуючою психотерапевткою у серпні 2021 року, тоді я провела свою першу консультацію. І завагітніла я теж у серпні 2021 року. Дуже у мене йде концептуальний шлях. І коли я народила, зрозуміла – у війну це дуже складно. Звісно, що я не знаю, як це  - інакше. Проте, мені хотілося, щоб мені допомогли, поруч були люди, які могли б дібрати правильних слів. І тому захотіла створити таке ком’юніті. Бо я бачила дуже багато оцих «білих пальто», тільки правильних мам, упевнених у своїх рішеннях. Деякі мої колеги обирають шлях – «я захищатиму дитину від поганої мами, розкажу тобі, чому ти не права». Мене це страшенно триггерить. Тому що немає поганих мам – є мами втомлені. І якщо я скажу, що хочу захистити дітей, то я повинна зробити так, щоб їхні мами були у ресурсі. Це те, що я роблю у групах, в індивідуальному консультуванні – я даю їм безпечний простір і розуміння, що з ними все ок. Коли мами приходять і кажуть – «Мені страшно». І їм всі відповідають – «І мені страшно». Бо боятися – це нормально. По-перше, нікого не вчили бути мамою, ну, немає таких курсів. По-друге – тим більше нас не вчили бути мамою під час війни. І це складно.

 Марина Сергієнко

 - До того ж нас не вчили просити про допомогу. Бо не можна. Не прийнято. Бо жінка повинна вміти все – і  у роботу, і у сім’ю…

 - Перша група, яку я запустила, «Кожній мамі по мамі». Чому така назва – я впевнена, що кожній мамі реально треба мама. Не та, яка гиркає, як треба. А мама, яка підтримає – «Ти молодець». Якесь таке безумовне прийняття дає. Перша група була з трьох людей. Ну, вирішила тоді – три так три, все одно проведу. У нас було 10 зустрічей і це було настільки близько! Це загалом була моя друга група, я тоді ще не навчалася на групового терапевта. Друга зібрала вже сімох жінок. І ось у третьому сезоні, який зараз стартував, - 10. Які приходять, по суті, з одним і тим самим запитом – «Я відчуваю, що я недостатньо хороша мама».

 - Звідки він? Ми ж так прагнули свободи. А врешті створився образ якоїсь  всемогутньої жінки, яка заробляє, повія у ліжку, кухарка на кухні, красива, сексуальна та крута мати при цьому. Суцільно повинна.

 - Раніше маятник був більше від дітей, центричний на дорослих. З кінця 1990-х він змістився у свободу батьків. З 2000-х – на дитиноцентричність. Ти маєш все для дитини, оцей весь ранній розвиток, гуртки й так далі. Така собі тюрма для мами. Звісно, що у наші часи може бути й для татусів. І от з 20-х років вже починаємо відходити від цього. Хто хоче працювати – працює. Багато з моїх клієнток має з пів року дитини няню та вже працює. Бо не можуть інакше, бо їм легше бути кілька годин на день якісною, включеною мамою, ніж 12 годин на день бути вдома з дитиною самій, але у стані ненависті до всього живого. Дональд Віннікотт  знайшов такий термін, як достатньо хороша мама. Яка поруч з дитиною, не кидає її, яка відгукується на потреби дитини, не завдає їй шкоди та емоційно включена. Там ніде нема про 15 розвивашок! Це достатньо хороша мати.

Марина Сергієнко

 - А є якийсь портрет матері у групі?

 - Дуже різні жінки. Та й кожен сезон відрізняється від попереднього. У минулому, наприклад, було більше про те – «А чи можу я». Тобто «я хочу, але чи можна мені». І от у кінці сезону ми прийшли все ж до того, що можна. У цьому сезоні поки була одна зустріч, але я вже бачу інший настрій, хоча можу й помилитися – «Нам можна й що ви нам зробите?» Але їм теж у цьому складно. Бо це постійна напруга.

 - Бо треба доводити своє право?

 - Все материнство, по суті, побудовано на пріоритизації. Навіть от зараз, під час війни, особисто я лишаюся у Києві, тому що для мене у пріоритеті, щоб моя дитина була у звичному для неї колі. Хай інколи гупає. Для когось пріоритет – фізична безпека дитини, хай в іншому оточенні. У когось пріоритет – власне я, ідентичність, професія – якщо я не буду цим займатися, то мені гайки. Таких жінок робота підтримує. Якщо ж ідентичність матері пересилює, то їй добре бути у декреті. Немає доброго та поганого. Це питання пріоритетів.

 - Але почуття провини наздоганяє, по суті, всіх?

 - Це так. Але тут важливо відрізняти почуття провини реальне від невротичного. Я колись писала про це тред. Реальне – от коли я накричала на дитину, а потім відчуваю, що винна. Невротичне – може, я купила дитині зайву іграшку? А, може, треба було виїхати? А, може, не треба? Невротичне не допомагає нам. Якщо реальне дає нам зрозуміти, що ми накосячили та треба це виправити, то невротичне – навпаки, це тортури. Коли ми відчуваємо невротичну провину, ми ніби стаємо маленькими й треба перетворити то на інше відчуття – «Я доросла та відповідальна». Бо не прийде хтось старший  та не скаже, як правильно. Бо дорослий – це ти. І відповідальність твоя. 

 - Тим не менш, ми у стані, коли в нас забрали базове відчуття безпеки. Можливо, якби не це, то не було б невротичного почуття провини? Взагалі чи є якісь дослідження з цього приводу? Чи ми знов будемо попереду Планети всієї?

 - Дослідження, насправді, є. Бо війни ж були. Але вони 90-х-2000-х – тобто дитиноцентричні.  Націлені на те, як почуває себе дитина. Але ж – а мама як? Як їй… Бо дитина, по суті, чистий аркуш. Якщо мамі ок, то й дитині ок. Якщо ж мама постійно відчуває цю невротичну провину, це дитині робить набагато гірше, ніж якісь періодичні штуки. Це не аксіома. Все індивідуально, але у більшості своїй. Спокійна мама – спокійне дитя. Так, це рядок з реклами. Але реально так і є.

Марина Сергієнко

 - Чи є у вас у групі жінки-мами, чоловіки яких на війні?

 - Так, є такі мами у нас. Якщо бути матір’ю важко, бути  матір’ю під час війни – те помножити на два, а коли все це + чоловік на війні – це помножити на три. І тут повертаємося до питання пріоритетів. Тут він – вижити. Так, дуже шкода дитину, що вона не отримає додаткову годину з мамою, але ти йдеш та записуєшся на масаж. Так, чоловік не виходить на зв'язок, а ти йдеш з подругою на каву. Тому що треба вижити. Банальність, але вона працює, - кисневу маску на себе. Якщо впаде дитина, то як мама ви її підіймете. Якщо впадете ви – дитина надірветься вас підіймати. А вони робитимуть це. Я працюю зараз з такими дітьми, які вже виросли. Коли наші мами надірвалися десь у 1990-х і зараз вже діти 20+ самі надірвані, бо підіймали мам. Тому зараз відповідальність мами – піклуватися про себе.

 - Але чи готові вони собі то дозволити?

 - Дозвіл собі – це зараз мій фокус уваги. Бо зараз оце дуже популярно – мені не можна щось, бо війна. Ну, ляжмо у помиральну яму! Якщо це не зачіпає свободу, кордони людей – то можна дозволити собі щось.

 - Буває ще складніший рівень – чоловік на війні, поруч немає нікого, інше місто. Чим допомогти собі тут?

 - Закриваємо базу, ґрунт, фундамент. Більше сну. Якісна їжа. Прогулянки. Свіже повітря. Фізична активність. Це база. А далі робити вправи на кшталт – що мене наповнює. Я казала людям зробити 2 списки – що мінусує вас, що плюсує. Досліджувати себе.

  Марина Сергієнко

 - Чи можна ділитися з дитиною переживаннями?

 - Дитина має бачити справжні емоції мами. Бо коли вона зі сльозами на очах каже, що все добре - це подвійне послання. Діти це розуміють. Діти теж деякі не знають, як це - дитинство без війни. Це ми знаємо, яке воно, мирне життя.

Діти всі комунікації з мамою сприймають як любов. Мама б’є – о, любов це побиття. Мама дає подвійні посилання – це про любов. Діти беруть це. Тому, на мою думку, вони мають бачити саме справжні емоції - зараз мені страшно, отут я балансую. Дитина може бачити, що мені страшно, але я не покладаюся на неї. Вона бачить твій страх, ти можеш це підтвердити. Але не казати – «Боже, який кошмар, що ж нам робити». Так і з тривогою. Тривога – невротичний страх. Ще нічого не сталося, а ми вже боїмося. Це забирає життя. Тому емоції мають виходити – прогулянка, побити подушку, поплакати подружці. Але дитині віддавати відповідальність не треба.

 Марина Сергієнко

 - Як комунікувати з дитиною про війну, втрати, смерть?

 - Я не дитячий психолог. Тому не буду “розумнічати” та скажу відверто - не знаю. Як мама, своїй донечці я ще розповідаю, що слони б’ються і тому так гучно. Бо дитина вже добре розуміє – коли тривога, вона каже – поглянь, що у тебе там у телефоні пишуть. А як їй розповісти все – не знаю.

 - З ким можна ділитися страхами?

 - Не з дитиною 100%. Мені казали щось на кшталт – «Зі мною поруч тільки дитина». Ні, це ваша відповідальність – знайти когось, з ким можна поділитися. Це, як, наприклад, якщо я боюся собак і кожного разу поруч з твариною боятимуся, моя дитина теж почне. Але якщо я боюся фури на дорозі, то я транслюю дитині, що фура – з нею треба обережно. І хай вона тут боїться, як приклад.

 - Розкажіть про ознаки вигоряння. Коли бити тривогу?

 - Перша сходинка - втома. Така, яку не можна подолати відпочинком. Тут можна відновитися тільки знявши з себе відповідальність. Далі апатія. Тут вже немає емпатії до дитини. Оре – ну хай кричить. Якщо ловите себе на цьому – то вже це страшно. Далі йдуть виснаження, а за ним  може статися і депресивний період. 

  Марина Сергієнко

 - Щоб ви сказали сьогодні мамам?

 - Ти достатньо хороша мама. Тобі можна бути собою. У твоєї дитини кращої мами вже не буде.

Ми завжди даємо дітям те, що у нас є. І якщо ми наповнені невротичною провиною, тривогою і так далі, то оце все ми даємо дітям під назвою «любов». І, можливо, є сенс їм дати щось інше.