«Сіверськодонецьк – це місто молоді, де втілювались амбітні задуми»: спогад Поліни Кислової

Поліна Кислова разом із чоловіком на початку 2021 року переїхала до Сіверськодонецька з Києва. Планувала залишитися там надовго. У місті, яке на той час виконувало роль обласного центру Луганщини та активно розвивалося, вона знайшла затишок, однодумців і гарних друзів.

Однак уже зовсім незабаром, через рік, родині довелося втікати від війни. У розмові з SD.UA Поліна згадує затишні кав’ярні, куди заходила, заходи сонця над озером та особисті відкриття, які потужно вплинули на її життя.

 - До 2021 року Ви тривалий час мешкали у Києві, куди зазвичай переїжджають амбітні люди з усієї країни, щоб розвиватися у професії та розширювати коло спілкування. Чому у той час вирішили переїхати саме у Сіверськодонецьку?

 - Я родом з Лисичанська, тому Сіверськодонецьк – це також моє місто з дитинства. Усі мешканці Лисичанська, як і Рубіжного, так чи інакше їздили до Сіверськодонецька, аби щось купити, прогулятися. Там був універмаг великий, працював гіпермаркет «Амстор». Був дуже великий торговий центр, значно більший, ніж у Лисичанську. Тому всі виїжджали туди. Ну, і було багато розважальних закладів. Я на той час була ще дитиною, а дорослі виїжджали до місцевих закладів розвіятись. Уже згодом, 5 років тому, я переїхала до Сіверськодонецька разом з чоловіком. Він отримав там роботу. Отак за рік мала нагоду познайомитися з містом як місцева жителька.

 - Це було мале місто порівняно з Києвом…

 - Так, мале, але я дуже закохалася вже з погляду дорослої людини у це місто, полюбила його по-іншому. По-перше, воно дуже спокійне. Бо оці парки, озера… Коли ти виходиш з дому на 5 хвилин, і одразу гуляєш біля Чистого озера, у лісі, зустрічаєш неймовірні заходи сонця.

У мене асоціація з Сіверськодонецьком одразу така: лебеді, наче символ міста, і оці затишні тихі вечори. У парку фонтан, співають під гітару хлопці.

Мені ця тиша відгукувалася. У мене була онлайн-робота з офісом у Києві, мої власні проєкти. А у Сіверськодонецьку я могла насолоджуватися містом у будь-який час. Вдень я могла спокійно прийти попрацювати або до якоїсь кав'ярні, до будь-якого закладу, або простодо парку, бо було дуже тихо та чисто. Попри те, що Київ більший, перше, що я помітила, це те, як Сіверськодонецьк розвивається. Це відображалося в усьому. Відбудовувалися парки за європейськими стандартами. Як, наприклад, Івонін-парк. Змінилися його дизайн та атмосфера. Були стильні кав'ярні, які відкривали молоді бізнесмени. Рівень закладів був точно не гірший за київські. І вони відкривалися і відкривалися.

Через те, що місто стало обласним центром, звісно, що там багато переселенців, чимало військових проєктів. Були місії, делегації, які приїжджали туди щось подивитися. Працювали готелі, заклади, все було на високому рівні.

Поліна Кислова

Було дуже багато проєктів, куди залучали саме молодь. Місто дуже активно жило. І потім, коли я з Сіверськодонецька приїжджала до батьків до Лисичанська, там було все по-старому, майже нічого не відбувалося. А в Сіверськодонецьку був рух. Саме туди всі ці делегації місій ОБСЄ, інші дипломати приїжджали. Можна було зустріти дуже багато цікавих людей. Було, що робити. Якщо порівняти, особливо, з сусідніми містами в області, звідки молодь виїжджала, то у Сіверськодонецьку вона залишалася і розвивала це місто.

 - Вочевидь, молодь залишається там, де є гарна робота та можливості для професійного розвитку?

 - Я звернула увагу, що було дуже багато салонів краси. Майстри та б'юті-сфера там розвивалися дуже стрімко. Рівень послуг був не гірший за київський. Це і нові салони, і дівчата свої приватні кабінети відкривали. Усі популярні нові процедури, які були у великих містах, вони привозили до Сіверськодонецька. Жінкам там доглядати за собою було дуже просто. І там дійсно гарні дівчата. Тому ця сфера б'юті дуже розвивалася. Це було помітно, коли йдеш центральними вулицями – там салон, салон, салон. Було де працювати. Також поруч з нашим домом був великий спортзал, багато тренерів.

Сіверськодонецьк був дуже спортивним містом, бо дійсно дуже багато людей займалися фітнесом, слідкували за собою. Чимало спортмайданчиків по місту було побудовано. На тренуваннях купа людей, і багато працювали тренерами, фітнес-інструкторами. І це теж вакансії.

Дуже багато було магазинчиків здорового, спортивного харчування, працювали нутриціологи, дієтологи.

 - Це помітні зміни у місті, які відбулися саме за 7-8 років, з 2014-го?

 - Зміни з 2014 року були відчутними. По-перше, дуже багато переселенців обирали саме Сіверськодонецьк. Будувалися нові будинки, багато людей з окупованих на той час територій переїжджали. Бо і робота була, і зарплата, і житло будувалося, тому люди залишалися, відкривали там бізнеси, працювали та жили. І місто розвивалося.

На жаль, після лютого 2022-го року дуже багато хто втратив житло вдруге. Я особисто знаю багато прикладів, коли люди декілька років просто жили в орендованому житлі й довго не наважувалися купувати власне. Але вже наче було все більш-менш стабільно, їхнє місто так і залишалося окупованим, а жити треба. Сіверськодонецьк розвивався, як і вся Луганщина. І люди купили житло або взяли кредити на квартири…

Поліна Кислова

 - Чого Ви особисто навчилися у цьому місті?

 - По-перше, це була нагода зупинитися в моменті та помічати навколо себе красу, оцей спокій. Коли ти у мегаполісі, де постійний рух, то забуваєш про те, що можна ще просто жити. У Сіверськодонецьку зранку встаєш, і бачиш, як всі рухаються, працюють – делегації, проєкти, ще щось – але ввечері, все, тиша. Робота закінчилася, видихаєш, і просто насолоджуєшся. Оця гонитва завершується, та є ще нагода просто вийти, взяти кави, і спокійно пройтися містом.

 - А пам'ятаєте кав'ярні, до яких навідувались найчастіше?

Кав’ярня Coffee Panda – це класика. І це саме молодий бізнесмен її створив та мав кілька закладів. У власника в мріях було відкриття нових кав’ярень. Коли ти живеш у цьому місті, та бачиш, як щось будується, створюються мережі, це теж – ого!

У Coffee Panda була смачна кава у фірмовому стаканчику. Це приємно, коли тобі не просто налили кави якоїсь незрозумілої, у найдешевший паперовий стаканчик, а зберегли усі деталі бренду, подумали про це. Дуже смачні десерти, завжди свіжі, і за ними стояла черга.

Якщо ти ввечері хотів попити кави, то не факт, що вже залишаться десерти, бо люди просто розбирали все. Оця атмосфера з приємних деталей підкупала відвідувачів.

Поліна Кислова

 - Як Ви з чоловіком пережили початок повномасштабного вторгнення?

 - Ми виїхали у перший день до Києва. У Лисичанську мене застала війна у 2014-му році. І коли почалось повномасштабне вторгнення, було розуміння, що наша область це вже все пройшла. Ми знали, що можлива окупація, і тому поїхали. Але, як виявилось, війна торкнулася людей всюди.

У Сіверськодонецьку наближення великої війни було чутно. Десь за пару тижнів стало гучно в місті. Ми всі, хто з Луганщини, звикли до звуків війни з 2014-го року. Але ось 2022 рік, ти живеш, і наче тихо. А за 2 тижні до повномасштабного вторгнення ми вже почали в місті розуміти, що щось не так, десь з області почалися обстріли.

Прикро. Бо зараз живеш, і розумієш, що навіть коли я колись була тривалий час в Києві, все одно знала, що в будь-який момент можу поїхати додому, просто в рідні краї, перезавантажитись, а зараз все — дому немає. І це дуже важко.

 - Якби не було повномасштабного вторгнення, Ви планували на більш тривалий час залишатися і жити в Сіверськодонецьку?

 - Так, звісно. Взагалі, я закохалася в це місто. За цей рік інакше на нього подивилася, стала вважати його ще більше своїм. Настільки там було комфортно, настільки було багато можливостей для розвитку. Думала: зараз свої онлайн-проєкти зроблю, і можна щось робити в Сіверськодонецьку. Там я якраз познайомилася з дівчатами, влаштовувала такі бранчі, проводила жіночі зустрічі та кола. Це наче маленьке місто, але там можна було себе знайти, відпочити. І не просто десь посидіти на лавочці.

Часто здається, ніби в маленьких містах немає розвитку чи цікавого життя. У нас було дуже багато майстер-класів, куди сходилися, де можна було розвиватися.

Тому, так, якби не повномасштабне вторгнення, звісно, якийсь час би точно ще були в Сіверськодонецьку. У нас з чоловіком навіть не було таких думок, що хочеться звідти поїхати.

Поліна Кислова

 - Чи залишилися у вас друзі з тих жіночих кіл та різного роду зустрічей, куди приходили для спілкування?

 - Усі дівчата ці роз'їхалися по різних містах. Хтось далеко за кордоном, хтось в Україні. І всі вони, в принципі, займаються тим самим: організовують дружні заходи в Дніпрі, Києві, проводять такі кола за межами країни. Уже за останні 4 роки війни адаптувалися на тому місці, де вони є, і продовжують робити те, що вміють. Ті знайомі дівчата, з якими спілкувалися, виїхали і адаптують своє життя по містах. У Дніпрі дуже багато людей із Сіверськодонецька, і в Києві багато людей-земляків. На такі зустрічі часто приходять досі незнайомі між собою люди.

Попри те, що місто невелике, це не означає, що всі знали один одного. Але дуже багато людей познайомилися в Києві або в Дніпрі. Створюють телеграм-канали, об'єднуються, і виходять на якусь каву разом, аби поспілкуватися, згадати про місто, намагаються триматися разом. Часто дуже багато сіверськодонецьких приходить.

Поліна Кислова

Хтось соромиться, у когось просто не виходить. Але це не те, що п'ять чи шість осіб, нормальна кількість людей збирається, організовується на шашлики, або просто прогулятися в парк з кавою, познайомитись. І багато стали друзями вже саме ось тут, в Києві чи в Дніпрі, чи в інших містах. Хоча жили і все життя в одному місті, але не знали один одного. У кожного було різне життя, професії. А тут, в такій ситуації ще більше хочеться об'єднуватися, і триматися за своїх. І так легше. Бо щось підказують один одному, допомагають. Хтось приїхав в Київ і не знає якогось лікаря, а хтось вже тут працює лікарем, і в нього є контакти. І такі групи дуже допомагають. Від якихось депресивних думок про втрату всього дуже рятують.

У нас на зустрічах земляків взагалі немає обмежень – можна бути разом з різним досвідом, професіями, віком. Усі, хто хоче прийти, і побути зі своїми, приходять або переписуються. Коли комусь не вистачає просто спілкування, і листування теж дуже рятує.

 - Тобто, по суті, з цих зустрічей дівчат, які колись відбувалися у Сіверськодонецьку, виросла така масштабна і важлива нині справа?

 - Так, колись просто дівчата організовувались в Інстаграмі. Сіверськодонецьк давав такі можливості, щоб щось там створювати. Тобто, якщо ти хочеш організувати зустріч, ти йдеш, знаходиш приміщення, створюєш, знаходиш дівчат, вони до тебе притягуються, і робиш. І люди там були цікаві, багато молоді, освічених людей, яким цікаве щось нове. Тому не було проблеми ні з кількістю людей, ні з організацією. Не треба було питати у когось дозволу. А тепер я сама особисто розумію, як це важко втратити все. Однак потрібно шукати своїх, виходити з цього панцира й триматися разом, і так буде набагато легше.

Важливо не закриватися. Адже можна знайти в собі якомога більше сил все-таки продовжувати та жити життя далі, а для цього є багато інструментів. Якщо потрібна допомога, розумієте, що не вивозите самі, важко, просто сумуєте, накриває, тоді точно потрібно озирнутися, знайти своїх.

У кожному великому місті, я думаю, є точно такі групи і канали, їх дуже легко шукати – просто вводиш, якщо це телеграм-канал, назву міста, і все, там все буде. А їх насправді дуже багато. Навіть я коли рандомно переїхала в Києві в один район, знайшлися швидко люди з Сіверськодонецька, з Лисичанська, яких я ніколи не знала раніше. Коли спілкуємося, знайомимося ближче, так знаходиш своїх. За межами України також дуже багато таких кіл спілкування, де люди місцеві об'єднуються.

Обов'язково треба триматися разом. Бо наша сила в цьому і є, щоб об'єднуватися, чекати, та вірити на деокупацію і перемогу.