Ярослав «Луганський»: «Я втратив усе, але іншого вибору, крім боротьби, у нас немає»

Ярослав «Луганський» родом із Ровеньок на Луганщині. У 2014 році він чинив опір проросійським окупантам, які захоплювали його рідне місто. Разом з однодумцями чоловік долучився до руху спротиву, а для оборони населеного пункту використовував власну мисливську зброю.

За свою проукраїнську позицію Ярослав заплатив високу ціну: втратив дім, бізнес і все майно. Він був змушений покинути Луганщину, а згодом дізнався, що повернення до Ровеньок може обернутися для нього довічним ув’язненням.

Після початку повномасштабного вторгнення Ярослав добровільно став на захист України. Він служив у розвідці, а після поранення продовжив службу у ремонтно-відновлювальному батальйоні 33 окремої механізованої бригади, яка брала участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку та вела важкі бої на Донеччині.

Свою історію боротьби за рідний край, втрати дому та служби у війську Ярослав розповів SD.UA.

 — Пам’ятаєте той день, коли вдома почалася війна?

 — Ось так, одного вечора. У прекрасному місті Ровеньки на Луганщині. У нас близько 100 тисяч людей мешкало станом на 2013-й — початок 2014-го року. Там були підприємства, що займалися видобуванням кам'яного вугілля, 12 шахт, фабрики з найкращим вугіллям на планеті. І одного дня я вийшов у центр міста, а на вулицях — жодної знайомої людини. Розумієте? Коли я займався бізнесом, справами, працював, то багато знав про місто та мешканців. А тоді поприїжджали якісь хлопці й давай: «росія, допоможи». От тоді ми одразу згуртувалися з близькими людьми, і з прапорами України їздили містом та вели трансляцію в Youtube. Отак і застала нас війна.

Ровеньки

 — А ким Ви на той момент працювали?

 — Ми займалися приватним видобуванням вугілля, переробляли його та продавали. Я мав своє підприємство, працював з партнерами. На той час, коли відбулася Революція гідності у 2013 році, у нас було місто гірників — шахти та фабрики працювали в чотири зміни. У людей там не було часу на якісь незрозумілі справи. І тоді сепаратисти зібрали всіх наркоманів, алкоголіків, кримінальних елементів і видавали їм зброю. І ці люди почали ходити до адекватних мешканців. Вони нас грабували, мучили. У мене є знайомі, яких повбивали в посадках. Просто вивозили та вбивали. Почалося це у 2014-му році й тривало у 2015-му.

 — Як Ви особисто проявляли тоді свою позицію?

 — Біля будівлі тоді ще міліції ми стояли з прапорами. У місті тоді працювали 130 міліціонерів і вони всі, увесь міський відділ, стали на бік сепаратистів. Уявляєте, це люди, які давали присягу своїй країні! Ось такі справи. Після цього нас переслідували. Зі мною теж стався небезпечний випадок, але я пішов звідти — слава Богу, вчасно дізналися.

Ми стаціонарно допомагали нашим силам оборони. Збирали інформацію, де та які ворожі підрозділи, де конкретно росіяни, де їхні боєкомплекти. Між іншим, ця інформація корисна нам досі.

 — Коли Ви зрозуміли, що пора виїжджати з міста?

— У нас є сусіднє місто — Довжанськ (колишній Свердловськ – ред.), і про нас там жителі в місцевій міліції почали вже дізнаватися. Що є люди, які конкретно проявляли проукраїнську позицію, і що вже багатьох з них стратили, знайшли вбитими. І в нас у місті також почалися такі прояви. От тоді зібралися та з родиною поїхали на підконтрольну Україні територію. На своєму автомобілі їхати тоді не могли, бо ФСБ чатувало, але вибрались. Я для них давно український фашист та націоналіст. Але ж я українець 1992-го року народження, яким я можу бути? Звісно, дуже образливо, що люди мого віку чи молодші, обрали ту сторону. Але, сподіваюся, що їх вже багатьох немає, а тих, які залишилися живими, поменшало.

Ровеньки

 — Чи відомо, що з вашим житлом?

 — Що з моїм домом — не можу нічого знати. На той момент, коли я звідти виїжджав, було розграбоване. Залишилися вантажні та легкові автомобілі, майно, будинок. Мого алабая застрелили. Він на них навіть не гавкнув, прямо у вольєрі вбили — ці ж міліціонери, разом з росіянами.

Росіяни та сепаратисти ходили по хатах, нишпорили, шукали цінне майно. Знали, що у нас нікого немає, тому грабували власність — до тарілок, виделок, трусів та шкарпеток.

Згодом, коли 24 лютого у 2022-му році почалося повномасштабне вторгнення, показували відео, як вони тягнули каструлю — я не був здивований. Це не якийсь там прикол, а такі реалії. Деякі люди не розуміють, з ким та чим ми боремося. Яка сутність цього «руського миру».

 — Чи залишається зв'язок з людьми там після 2014 року?

 — У мене там поховані тато, мама, дідусі, бабусі. Дуже погано, що не можу відвідати могили, покласти квіти та прибрати пам'ятники. Мені цього дуже хотілося б. Це один із аспектів, чому я воюю. Хочу просто повернутися додому й матері та батькові квіти на могилу занести. Це дуже важливо.

 Війна

 — На той момент, коли Ви залишали місто, чи бачили серед місцевих вагання, яку обрати позицію?

— З мого кола спілкування ніхто не обрав ту сторону, всі виїхали, багато хто до Італії. Бо що таке окупація? Ви живете в місті все життя, щось будуєте, робите, а тут вони прийшли та кажуть: «Ви були при Україні, тепер ми будемо жити тут». Різний збрід. А їх підтримують люди на танках. Тоді тільки виїжджати треба було. У той час, коли я виїхав звідти й був у Києві, спілкувався з товаришем про це.

Це не місцеві люди все почали на Луганщині. Звісно, там були маргінали, але дуже мало. Це все росіяни зробили. Дуже давно вони для цієї довгограючої історії почали діяти.

І вони сподівалися так само у 2022 році, що зайдуть, налякають когось і всі піддадуться. Але вони не знали нашого українського народу, що ми станемо проти них та дамо відсіч. Ви ж уявляєте, нам увесь світ давав дві доби, а ми на морально-вольових стільки років чинимо опір. Головне, щоб наш народ цього не забував. Чим далі від лінії бойового зіткнення, тим більше люди не розуміють, що зараз з нашою країною відбувається.

 Війна

 — Як Ви вирішили піти у військо?

 — 24 лютого я був у Миколаєві. Ми там почали збиратися. Зранку вже організувалася тероборона. Я потрапив у 151-й навчальний центр, де пройшов вишкіл і пішов за розподілом до нашої 33-ї бригади. Я знав, що якщо не брати зброю і не вбивати ворогів, то буде те ж саме.

У нас така країна, що кожен другий хлопець в юності бився на дискотеках. Десь у районі, на футбольному полі, усі ставили хамів на місце. Ось росіяни — це ті, хто не розуміє культурних слів, діалогів, дипломатії.

Є Ізраїль, який живе у стані війни постійно. І на нас чекає те саме. Хто цього не розуміє? Росіяни ж нікуди не подінуться. Це дуже довга війна буде, на покоління.

 Війна 

 — Як Ви обирали для себе військовий фах?

 — Пішов у найбільш небезпечну професію, у розвідку. Тому що там дисципліна, фахові люди, найважчі завдання. Я ніколи легких шляхів не знав. І з цивільного життя мені згодилися дисципліна та спорт. До того я просто для себе займався. Підтягувався кожного дня, бігав, кілька разів на тиждень ходив у спортзал. Ось я і зараз 20 разів підтягуюся кожного ранку, щоб тримати себе в тонусі.

У нас дуже мало у війську спортивних людей. Але коли ти в зоні бойових дій, виконуєш бойові завдання, входиш у контактний бій з супротивником, тільки фізичні вправи, фізична сила, дисципліна й розум допомагають. Більше нічого. І Господь Бог, звісно.

 Війна

 — Як ви змінилися за час війни?

— Думаю, взагалі нічого не змінилося. Але зрозумів одне — усе в фільмах про війну повна маячня. Бо там набагато страшніше й все інакше. Це неможливо пояснити — як там. Потрібно тільки пережити та побачити.

Щодо служби — були в Роботиному на Запоріжжі, заходили в контрнаступ у 2023-му році під Новопрокопівкою, брали участь там у боях. Були на Курахівському напрямку, зараз на іншому працюємо. Мав поранення, але залишився в бригаді й тепер маю дещо інші завдання. Робимо те, що можемо для перемоги.

  Війна

 — Яким шляхом, на вашу думку, можливо повернути Луганщину?

 — Я думаю, що тільки військовим, якщо ми хочемо повернути нашу область у повному складі. Ми бачили вже з історії, як росіяни на Фінляндію напали та скільки вже років у них там окупована територія, ніхто ж дипломатичним шляхом не повертає. Ніхто з росіян нічого не віддасть просто так, через якісь там перемовини. Тільки війною треба виборювати перемогу. Знову ж таки, якщо наша нація готова. Я сподіваюся, що так. І що все ж таки повернемо всі наші землі.

Дуже вагомий фактор — це підтримка тилу. І, звісно, треба поповнювати військо. Це в мене нічого немає — все втратив. Але я не розумію людей, у яких є рідний край, домівка, а вони не йдуть захищати це, а сидять вдома, ховаються.

Всі кричать на ТЦК. Але без них не буде взагалі у нас фронту. Треба підтримувати свою країну. На даний час треба більше єдності у нашій країні. І тоді ми всіх переможемо.

 Війна

 — Що потрібно для перемоги, на вашу думку?

— Дисципліна та поповнення війська. Там всього навчать. Але треба бажання боронити свою країну, а у нас дуже мало людей з таким бажанням, на жаль. Треба цивільним долучатися до війська й робити все можливе для країни, щоб вона жила. В іншому випадку буде або як з уже окупованими територіями, або будуть вбивати першими всіх. Тільки не в Україні, а в Польщі чи Прибалтиці, якщо ми здамося. У нас немає іншого вибору. Як би гірко це не звучало. На жаль.