Прессекретар Луганського загону Олександр Трохимець: «Іноді було більше моментів, коли треба було вести вогонь, ніж фільмувати»

У ніч проти 2 червня 2014 року Луганський прикордонний загін опинився під масованим штурмом проросійських бойовиків. Три доби прикордонники відбивали атаки, маючи лише стрілецьку зброю, тоді як навколо них поступово стискалося кільце оточення. Серед оборонців був і Олександр Трохимець, який за кілька місяців до цих подій став помічником начальника загону — прессекретарем. Під час бою він відповідав за переговори, фіксацію подій, а також зв'язок із журналістами. Проте, як згадує сам прикордонник, у ті дні моментів, коли доводилося вести вогонь, було більше, ніж можливостей узяти до рук відеокамеру.

SD.UA продовжує цикл матеріалів про події 2-4 червня у Луганську. Про перші години штурму, спроби схилити прикордонників на бік «лнр», інформаційну війну, допомогу місцевих жителів та вихід з оточеного Луганська — в інтерв'ю Олександра Трохимця нашому виданню.

 - Олександре, згадаймо 2014 рік. Якраз навесні, коли ситуація на Луганщині почала змінюватися, вас призначили на нову посаду. Пам’ятаєте той час?

 - Так, у березні 2014 року мене призначили помічником начальника Луганського прикордонного загону — прессекретарем загону. Десь із весни, коли були введені обмеження щодо перетину державного кордону з території росії осіб призовного віку, почастішали випадки затримання людей з сепаратистською символікою та аналогічними настроями, а також підозрілих осіб, яких не пропускали, затримували, повертали. Десь тоді з’явилося передчуття, що щось невдовзі буде відбуватися. Потім почастішало встановлення так званих блокпостів сепаратистами, які вони ставили на всіх під’їзних шляхах, на кордонах. І вже в травні відбулося захоплення прикордонного наряду. Через пару тижнів сталася атака на один із підрозділів у Станиці Луганській.

На той час Луганський прикордонний загін був поділений на дві зміни. Одна з них перебувала в добовому чергуванні й знаходилася на місцях несення служби. Інша зміна зранку відбувала за місцем проживання, щоб привести себе в порядок і повернутися. Наприкінці травня вже повністю всі військові перебували у розташуванні Луганського прикордонного загону. Виключення становили лише цивільні.

Напередодні бою підрозділи підсилили мобілізованими. Більша частина з них була з місцевих. У загоні теж більшість була з місцевих, окрім офіцерів, які були з інших районів та міст.

Олександр Трохимець

 - До вас приходили сепаратисти з пропозицією перейти на їхній бік?

 - Так, за принципом Криму, за тиждень-два до бою, почалися підходи до загону з вимогою скласти зброю, перейти на їхній бік, присягнути «лнр». Кілька разів вони приїздили, спілкувалися з керівництвом. Вони залучали навіть ветеранів-афганців. Важко в це повірити, але ці люди не змогли тоді відрізнити добро від зла.

 - Коли стало зрозуміло, що битися все ж таки доведеться?

 - Після останньої відмови вони були вже більш агресивно налаштовані, командир сказав готуватися до штурму через день-два.

 - Вам було, звідки чекати допомоги у разі бою?

 - Ми розраховували на підмогу десантників, які перебували в аеропорту. Між собою так думали. А командування могло мати конкретні вказівки, про які ми не знали. Десантники, до речі, насправді вийшли, але не до нас – а у Слов’янськ. Рішення тоді приймалися швидко, бо передбачити обстановку в ті часи, коли все розвивалося на очах, було складно наперед.

 Фото героя

 - Як починався бій?

 - У ніч з 1 на 2 червня ті військовослужбовці, які несли чергування на даху будівлі на спостережних постах, помітили якесь пожвавлення. Почали прибувати легкові автомобілі. І потім люди з них бігли до протилежної сторони Мирного, у посадки, і починали займати їх. Далі все відбувалося швидко. Наші чергові підняли всіх. Зброя у нас була при собі. Це була легка стрілецька зброя, важкої ми не мали. О 4 ранку почався стрілецький обстріл, який чергувався з мінометним. Гатили кулемети, гранатомети. Влучили в тилову частину, у місце зберігання палива. На одному з відео чітко видно пожежу. Тоді час для нас йшов дуже повільно. Більшість військовослужбовців не мали бойових навичок, лише практичне виконання кожного місяця.

 Олександр Трохимець

 - Знаєте, дивлячись відео росіян, як працювали ваші снайпери, важко у це повірити… Чи навички з’явилися прямо в бою?

 - Мабуть, навички прийшли прямо в бою (посміхається - ред.) Кожен із нас у тих умовах швидко розібрався, що робити.

Відео зі сторінки Олексія Фаліна

 - Відомо, що бойовики використали сценарій батьків «живий щит». Приходили батьки та вмовляли синів скласти зброю та повернутися додому. Це спрацювало?

 - Якраз під вечір 2 червня ворог поприсилав батьків тих військовослужбовців, які були місцевими. Батьки намагалися витягнути дітей, щоб ті склали зброю і пішли додому, обіцяли, що за це їм нічого не буде. Таким чином їм вдалося деморалізувати бойовий дух кількох хлопців. 6 військовослужбовців скористалися цим моментом. Командир одразу сказав, що краще ними потім прокуратура займається, ніж вони будуть тут.

 - І це при тому, що напередодні командир збирав загін і попереджав про бій, дозволив піти тим, хто був не готовий до цього…

 - Так, було таке. Нас збирали та розповідали, що буде штурм. Що нас прийдуть вбивати. Тим, хто не готовий до бою, пропонували не брати участь. Проте це лишалося б на совісті тих, хто б так вчинив. Ніхто не передумав тоді. А ось після приходу батьків частина відсіялася. Але на загальну картину щодо морального стану це не вплинуло.

 - Російські медіа подали це як те, що ви утримували строковиків. Це сприймалося тоді місцевими?

 - Тих, хто прийшов по мобілізації до нас, вони використали на свою користь по типу, що «нацисты из Киева захватили луганский отряд и удерживают срочников». Так російські ЗМІ це подавали. Це було смішно, але, попри це, народу промили мізки. Для них цієї картинки було достатньо.

 - Місцеве населення сепаратисти теж використовували у своїх цілях?

 - На наступний день, зранку, коли призупинили бойові дії, сепаратисти використовували таким чином місцеве населення – вони ходили кругами та спостерігали за нами. Невідомо, чи всі, але певний відсоток міг допомагати ворогу.

 - За що під час бою відповідали безпосередньо ви?

 - Я був у переговорній ланці. У мене завжди напоготові мала бути відеокамера для фіксації. Я мав висуватися разом з командиром на переговори та фіксувати все на пристрої. У разі ведення бою для кожного були визначені сектор, поверх, задачі та відповідальність.

 Фото надане героєм

 - Чи усвідомлювали ви тоді, що зібрані матеріали можуть стати важливими доказами російської агресії? Чи це була більше механічна робота?

 - Механічна, все ж таки. Іноді було більше моментів, коли треба було вести вогонь, ніж фільмувати. Зараз розумію, що для історії, можливо, треба було більше фіксувати. Тоді ж не було відчуття, що все це відбувається насправді.

 - На те, щоб вивезти поранених тоді, швидка насправді запросила дозвіл від «лнр»?

 - Під час бою неможливо було вивезти поранених. Це стало можливим лише після того, як самі сепаратисти запросили перемир’я десь по обіді. Вони просили забрати своїх вбитих та поранених з поля бою. А нам тоді треба було телефонувати у швидку допомогу. У нас було на той час 8 поранених. Двоє тяжких. На це нам відповіли у швидкій: «А ви отримали дозвіл від «лнр», щоб ми приїхали?»

 - А знаєте, якими були втрати противника?

 - Офіційно не знаю. Але з розповідей місцевих, які допомагали нам у бою інформацією через розвідників, була мова про 30 поранених та 10 вбитих.

Бій

 - Чи була дезінформація з боку противника? Я пам’ятаю момент, коли загін пообіцяли спалити.

 - Вони вкидали різного роду інформацію. Наприклад, про те, що зараз начинять вибухівкою броню та відправлять під управління загону. Чи про те, що притягнуть хімікати та використають, щоб витравити нас. Була інформація, що будуть використовувати цивільних, відправляючи їх вперед, щоб ми не стріляли.

 - А ви не вкидали дезінформацію, щоб сплутати їм карти?

 - Ні, такого не було. Тільки те, що вони самі, в принципі, відчули. Коли прилетіли літаки. Щоправда, вдалося відпрацювати лише по посадці через щільну забудову. Наскільки результативно – невідомо. Більше нічим вони не змогли нам допомогти.
Також, щоб їх трошки деморалізувати, ми увімкнули гімн. Годинки 4, мабуть, він лунав.

Відео "Луганськ"

 - Наскільки відомо, це дозволило не тільки деморалізувати їх, а й вирахувати, коли ви стріляли у гучномовець.

 - Так, до того ж у перерві між веденням вогню ми опустили флагштоки та зв’язали між собою прапори Державної прикордонної служби та державний, щоб підтримати наш бойовий дух та розізлити ворога. Туди вони теж цілилися, як і в гучномовець. Мабуть, у них і досі неприємні згадки.

Прапори

 - Як у тих умовах вдавалося підтримувати зв'язок із журналістами? Якою була інформація, яку найчастіше доводилося передавати?

 - Постійно був на зв’язку. Дзвонили і місцеві журналісти, і власні кореспонденти. Багато чого, звісно, я не міг розповісти. Але загально коментував ситуацію. Мав можливість відповідати. Окрім інформації, питали нас, чим допомогти.

 - Які повідомлення або дзвінки тих днів запам'яталися найбільше?

 - Мабуть, від дружини найбільше на той момент. А так час пройшов і все забувається.

 - Який день був найскладнішим серед усіх?

 - Перші секунди бою. Не було віри, що це відбудеться. На початку це був наче провал – де ти, хто ти, як ти…Секундна розгубленість.

Бій

 - Який момент тих трьох днів і сьогодні стоїть перед очима найяскравіше?

 - Одразу так важко сказати. Мабуть, той момент, коли поранили першого військовослужбовця. Це відбулося на моїх очах. Як розповзалася калюжа крові. Як відтягували подалі у підвальне приміщення у санчастину.

 - Перші секунди бою та перший день всі, з ким довелося поговорити, згадують як найскладніший день. А далі – призвичаїлися, виходить?

 - До всього звикаєш, так. Подивилися, проаналізували, де слабше місце, підсилили його.

 - Як ви дізналися про рішення залишити територію загону?

 - Ввечері 3 червня вирішили відходити, бо основна сила сепаратистів відтягнулася і поїхала штурмувати чергову військову частину на околиці міста. Залишилися лише бойовики по периметру спостерігати. Нам про це повідомили. Це був ідеальний момент для передислокації. Іншого могло не бути. Керівництво погодило ці дії з Києвом. Тоді у загоні було понад сотні військових. Всі одразу вийти не могли. Це могло привернути увагу. Половина перевдягнулася у цивільний одяг, знищила свої документи та вийшла. Як перша частина дійшла до окружної дороги у безпечне місце, їх ті спостерігачі питали, хто вони. Вони сказали, що строковики, яких відпустили додому. Керівництво залишилося на місці. Ці дії дали нам можливість виграти трохи часу та вийти зранку.

 Вихід

 - Ви були серед тих, хто йшов до аеропорту. Як відбувався вихід?

 - Ніхто про це не знав, ми вимкнули телефони в режим літака. Як казав командир – ідемо партизанити. Далі зиґзаґами дісталися до аеропорту.

 - На шляху не було перешкод чи засідок?

 - У нас якраз був тепловізор. Це допомагало нам. Чули шурхіт десь поряд. Але ми розуміли, що той спостерігач боявся більше, бо міг нарватися на неприємності. Навіть якщо він намагався б сповістити, не встигла б допомога йому прийти.

 - Скільки тривав ваш шлях?

 - Важко вже згадати точно, скільки це зайняло часу. Але йшли дуже довго. Десь до 20 кілометрів у повному спорядженні, з боєприпасами, зброєю. Орієнтувалися по мапах. Тоді ще не було таких технологій. В одного з офіцерів був навігатор, але він не завжди був правильним.

Коли ми дійшли, були втомлені, полягали просто у приміщенні відпочивати. Нам сказали, що перший транспортник, який привозив логістику, мав розвантажитися під ранок і ми мали ним летіти на підконтрольну територію. Більшість не знала, куди саме. Тільки що – у безпечне місце.

 - Чи лишалися родини у місті?

 - У багатьох родини залишалися у Луганську. Тим, хто вийшов по-цивільному, сказали не сидіти вдома, а прибути за сигналом на нове місце дислокації підрозділу. Нас ще лякали тим, що на блокпостах сепаратистів вже були списки всіх прикордонників. І нас шукатимуть. Можливостей виїхати потім буде набагато менше, ніж одразу. Деякі скористалися шансом, деяким пощастило, деяких затримували на блокпостах. Все залежить ще від людей – навіть серед сепаратистів були ті, з ким можна було ще на той час домовитися. Але не всюди.

 - У стрічці «Мирний-21» була лінія, що у прикордонників була своя людина серед сепаратистів. Чи це було насправді?

 - Було насправді. Допомагала, до речі, не одна людина. Згодом ще допомагали вивезти з лікарні наших важкопоранених – і транспортом, і логістикою. Були й ті, хто зливав нам інформацію про пересування бойовиків.

Показ фільму

 - Фільм сподобався?

 - Якраз був на прем’єрі. Художній фільм – є художній фільм. Події відтворені максимально реалістично. В цілому мені сподобався.

 - Хто відповідав за консультації з написання сценарію до фільму?

 - Для цього спеціально призначили людину – одну, щоб не було багатьох версій та плутанини. Цей сценарист потім зіграв головного десантника.

 - Що, на вашу думку, суспільство досі не знає про ті три дні та як ви оцінюєте значення оборони Луганського прикордонного загону через 12 років після тих подій?

 - Я думаю, що є моменти, про які не можна говорити і які залишаться у пам’яті тих, хто боронив загін. Розумієш зараз, що тоді була лише звичайна стрілецька зброя, максимум міномети. А сьогодні стільки сучасної зброї. Ті ж безпілотники. Сьогодні бій був би інший. Проте він відіграв свою роль тоді. Це був початок війни у Луганську.

Бій

 - Що було далі?

 - Спочатку працювали у Біловодську, згодом у Старобільську, Лисичанську. У жовтні 2014 року перевівся до Харківського прикордонного загону. Зараз продовжую службу у Києві – офіцер адміністрації Держприкордонслужби.

Робота

 - Так сталося, що у 2022 році прикордонники теж були першими, хто прийняв бій.

 - Так, саме у тому підрозділі на Міловому, де я служив до призначення у Луганський прикордонний загін, якраз мій підлеглий загинув на початку вторгнення – Денис Ткач.

Мілове

 - Яка сьогодні у вас мрія? В одному з інтерв’ю ви казали, що маєте бажання повернутися на стару посаду, але вже на мирній території, під прапором України. Навряд чи вона актуальна сьогодні?

 - Та чому. Є така мрія. Хотілося б проїхатися по підрозділах знову. Раніше ми їздили з журналістами, показували, розповідали про роботу.

Робота

 - Як прикордонник – вірите у повернення кордонів 1991 року?

 - Я мушу вірити. Бо інакше бути не може. Багато людей виїхало, покинуло свої домівки з надією на повернення. І воно має бути.

Олександр Трохимець

 - Що для вас особисто означала втрата Луганська?

 - Глибока рана, яка, сподіваюся, загоїться з часом. Дуже багато теплих та приємних спогадів, товаришів, друзів було там.