Олексій Гавель: «На кварталі Мирний ми ще будемо святкувати День прикордонника»

Увечері першого дня бою в Луганському прикордонному загоні зачитували наказ про присвоєння чергових військових звань на ступінь вище 12 офіцерам. Вони приймали вітання, але, як згадує Олексій Гавель, на обличчях багатьох був сум — ніхто не знав, що чекає їх завтра.

На той момент Гавель обіймав посаду першого заступника начальника Луганського прикордонного загону. Навесні 2014 року він був одним із тих, хто вів переговори з представниками самопроголошеної «лнр», а з 4.00 ранку 2 червня разом із побратимами обороняв загін під час масованого штурму бойовиків.

У межах циклу «Нескорені: три дні оборони Луганського загону» нині перший заступник начальника одного із регіональних управлінь ДПСУ, бригадний генерал Олексій Гавель розповів про перший бій, переговори з ватажками бойовиків, рішення про вихід з оточення та людей, які не погодилися скласти зброю.

 - Якою була ситуація в Луганському прикордонному загоні навесні 2014 року?

 - На початку березня вже відбувалися події у Криму, за якими ми спостерігали. Відтоді були проведені заходи з посилення охорони кордону. Якщо прикордонні наряди раніше не озброювалися, то в той час їх посилили та озброїли. Ми бачили, як по прикордонню Луганської області, особливо на півдні, з’являлося все більше блокпостів сепаратистів. Так звана місцева влада готувалася до референдуму у травні.

Всі прикордонники були згуртовані та готові до виконання бойових завдань. Ми вже фіксували факти порушення державного кордону вантажними транспортними засобами. Я безпосередньо, як прикордонний Представник по Луганській області, проводив зустрічі з росіянами, щоб протокольно зафіксувати факти порушення державного кордону. Наприклад, у районі Краснодона (нині Сорокине — ред.) та Бірюкового, де було найбільше спроб його порушення.

Наряди вночі спостерігали випадки, коли росіяни намагалися прорватися на вантажівках. У таких випадках прикордонники здійснювали попереджувальні постріли в повітря. Коли ми проводили зустрічі з росіянами, вони завжди відмовлялися підтверджувати факти порушення державного кордону технікою. Постійно намагалися довести, що йдеться про переміщення товарів народного споживання. Саме так вони зазначали у своїх протоколах та заперечували факти порушення державного кордону технікою.

Олексій Гавель

 - А з представниками самопроголошеної «лнр» вели переговори?

 - Після референдуму з’явилася інформація, що ті, хто підтримав створення псевдореспубліки, рухатимуться в бік Красної Талівки. Керівник наказав мені вирушити з мобільною групою на посилення, щоб не допустити захоплення пункту пропуску сепаратистами. Після прибуття ми поінформували поліцію про те, що, можливо, будуть заворушення, що треба буде стабілізувати обстановку, когось затримувати. Отримали інформацію, що прибудуть відповідні резерви від інших правоохоронних органів, будуть вжиті заходи посилення. Але на місці нас було з управління загону 11 людей і зміна в пункті пропуску — ще 8. І всі автобуси, близько 250 осіб біля пункту пропуску, прибули у камуфляжній формі, з триколором. Їхні представники підійшли до нас та намагалися схилити до того, щоб ми запускали з пункту пропуску з боку росії гуманітарний вантаж. Можливо, була б і зброя. Вони хотіли, щоб ми перейшли на бік сепаратистів, народу «лнр» та не виконували вказівки Києва. Як старший, я попросив основного перемовника від них. Ним виявився Олексій Мозговий. Один з керівників угрупувань, які діяли в той час в «лнр». Він намагався перетягнути на свій бік і шукав підтримки з кола місцевих. Першим запитанням, коли я представився і сказав, що відповідаю за організацію служби на ділянці всього Луганського прикордонного загону (це 746 км), було «Звідки ти?» «Кам’янець-Подільський», — відповідаю. «Хунта, з вами немає про що розмовляти, давайте начальника підрозділу», — каже Мозговий. А місцевий керівник з Києва, що його ще більше обурило. Його теж віднесли до хунти. «А де місцеві?» Почали їх шукати.

Сепаратисти, ті очільники, які були в районах, шукали підтримки саме в місцевих керівниках, тих, хто родом з Луганщини. Але у більшості наших підрозділів проходили службу прикордонники з Хмельниччини, Вінниччини, Київщини. Підтримки бойовики не знайшли. Всі наші керівники, які були в районах, впевнено діяли, висилали наряди з прикриття кордонів, виконували бойові завдання. Сержантський склад був переважно з місцевих, його теж перевели на казармове становище (всі знаходилися в місцях дислокації). Висилка прикордонних нарядів по кордону відбувалася з них, щоб не допустити того, аби хтось підпав під цей вплив, особовий склад залишався у місцях дислокацій підрозділів. Проте сепаратисти не полишали спроб схилити на свій бік, знаходили мобільні телефони наших військовослужбовців. До кожного начальника підрозділу приходили, підходили до військових містечок, намагалися залучити на свій бік. Був психологічний тиск через родини. Але жоден підрозділ не піддався на провокації. Жоден начальник підрозділу — а це Дякове, Бірюкове, Довжанськ (Свердловськ раніше - ред.), Сорокине (Краснодон раніше - ред.), Станиця Луганська, Красна Талівка — не перейшов до них. Вони чітко окреслили позицію виконання своїх службових обов’язків з охорони державного кордону.
Тоді увага сепаратистів переключилася на управління прикордонного загону та його керівництво, яке вони намагалися схилити на бік «лнр». Щоб відкрити кордон, завозити росіян та техніку.

 - У загін теж приїздили домовлятися?

 - Мені пропонували керівну посаду «лнр», як тільки все налагодиться. Цей тиск був завжди. У загін прибували представники «лнр» для перемовин. Нам пропонували вчинити так, як інші правоохоронні органи — постріляти в повітря і скласти зброю. За це нас обіцяли не чіпати.

Загін

 - Коли ви вперше зрозуміли, що події можуть перейти у військове протистояння?

 - Відчувалася в повітрі напруга. Ті, хто захопив управління СБУ, озброїлися. На початку квітня по області було десь 30 блокпостів, але надалі вони зростали у геометричній прогресії. Крім прикордонників, інші органи влади не діяли. Навіть тих, кого ми затримували у прикордонні й у кого забирали зброю та віддавали їх поліції, наступного дня зустрічали з тією ж зброєю. Ми розуміли, що ситуація не на нашу користь. Представники на місцях, які б мали допомагати нам, сприяли ворогові.

У нас був випадок, коли в районі Бірюково-Довжанського наш прикордонний наряд у складі 5 людей зафіксував рух колони. Начальник загону віддав наказ зупинити її. 2 гранати кинули під ті «Урали». Але вони на підкачці прослідували й наші відкрили вогонь по них, «газелі» та двох легковиках. Коли зупинили їх, всередині була зброя, вибухівка. Один з поранених сепаратистів – він отримав три кульових – раніше був начальником райвідділку в Антрациті. Його звільнили наприкінці 2013 році. Тобто люди, які раніше були в погонах, займалися супроводом колон, що потрапляли до Слов'янська на підтримку Гіркіна. Було зрозуміло, що серед місцевих також були ті, хто сприяв сепаратистам.

У травні почалася активізація. Наш прикордонний наряд захопили. Начальник загону особисто ходив на перемовини. Він пропонував себе в заручники замість них. Їх відпустили, але перед тим добу тримали та допитували. По всьому кордону були спроби його порушення, лунала стрілянина. Наші прикордонні наряди, які патрулювали, розстрілювали. Була дуже серйозна напруга у прикордонні. Тому й хотіли нас захопити, щоб записати відео, де б ми віддали підрозділам наказ перейти на бік «лнр». Але такого не відбулося. Перемовини тривали кілька разів. Начальник загону сказав: «Хочете, давайте позмагаємося, у кого будуть нерви міцніше». Так і почалося все о 4 ранку 2 червня. Коли вартовий помітив кілька мікроавтобусів з усіх боків. Ми бачили у тепловізор, як вони виходили зі зброєю.

Оборона загону

 - Ви були офіцером із великим досвідом. Але це був ваш перший справжній бій?

 - Так, це був мій перший серйозний бій. Ми заздалегідь проговорили підготовку. Бо після невдалих перемовин нас попередили про штурм. Зробили розподіл по поверхах. Облаштували та посилили вікна. Зробили більш-менш безпечні укриття. Я був закріплений за 2 поверхом. Керівник – за 3-м. Бій розпочали непогано. Слава Богу, що жодного загиблого. Але були важкі поранені.

 - Де ви перебували в момент початку штурму? Пам’ятаєте, як все почалося?

 - У загоні були чатові. У кожного була радіостанція. Коли отримали сигнал до бою, то всі зрозуміли, що почалося. Розосередилися. Спостерігачі давали інформацію, хто з якого боку знаходиться. Першими зброю застосували по нас сепаратисти. Шквальний вогонь був. Начальник прикордонного загону визначив: перший постріл його. Після цього ми відкрили вогонь у відповідь.

Далі пішла вже гаряча фаза обстрілів. Але жоден сепаратист на територію військової частини не зайшов. Потім вони почали з мінометів та гранатометів гатити. Притягнули КПВТ, але набоїв до крупнокаліберної зброї у них було небагато. Один ящик використали й більше не було. Я був на зв’язку з керівником, який займався взаємодією з іншими правоохоронними органами. Намагалися викликати авіацію. О 5 ранку підтвердили, що літаки не можуть бути застосовані по тих координатах, що ми дали. Де знаходилися міномети. Всі дивилися на мене та чекали, що авіація прилетить. А я хлопцям сказав, що підтримка буде, тримаємося, б’ємося. Хоча мені з того боку телефону сказали - «Олексію, тримайтеся, погода не льотна, авіація не може вилетіти». І прийшла вона на допомогу аж об 11-й годині. Уразила мінометні розрахунки, які по нас вели бій.

Бій

 - А чи сподівалися на десантників, які були в аеропорту? Наскільки реалістичними були очікування допомоги взагалі в той момент?

 - Ми сподівалися. Але військові виконують відповідні накази. Я з замкомбата 80-ї бригади Анатолієм спілкувався. Ми разом проводили рекогносцировку, виїжджали у прикордоння, проговорювали всі моменти. Коли нас штурмували, я запитував про допомогу, але у них був наказ обороняти Луганський аеропорт. І вказівку прийти на допомогу їм не віддали.

 - Який день був найскладнішим? Всі, з ким довелося поспілкуватися, одностайно говорять, що перші хвилини.

 - Я думаю, що так, найскладнішими були саме перші хвилини, бо ми не знали, що нас чекає попереду. І ти розумієш відповідальність за цих людей, з якими ти поруч. За перший день бою згадую, як прийшов наказ про присвоєння на один ступінь вище військових звань. Їх отримали 12 офіцерів. Увечері я запропонував начальнику привітати хлопців, хай і без погонів. Я зачитував наказ, начальник прикордонного загону вітав. Але на обличчях багатьох із тих, кого вітали, був сум. Бо звання то отримали, а чи святкуватимуть потім — це було питання. Ми не знали, що буде завтра. Як виходити такій кількості військовослужбовців з оточення.

Коли минув перший день, ми відчули, що добу протрималися. Наступного дня сепаратисти зрозуміли, що ми не здамося. Вони готували на штурм з ДСНС транспортні засоби, намагалися їх замінувати, щоб наші ворота протаранити та захопити будівлю. Але ми теж підготувалися. Розрахунки провели. На фото ви бачили, що на сміттєвозі група намагалася їхати на таран по відкритому полю. Не знаю, що там в голові було. Це така яскрава ціль була для нас – майже 100 стволів стріляло в їхній бік. Мало хто там залишився неушкодженим. Його зупинили за 200 метрів до нашої огорожі.

Бої

 - Як ухвалювалося рішення про вихід із загону?

 - На той момент ще полк внутрішніх військ залишався у Луганську. Сепаратисти перемикнулися на їхню військову частину, тому що з них більшість була строковиками з кола місцевих. Була більша ймовірність їх захопити. Ми спілкувалися з посадовою особою полку, коли їх почали штурмувати. Мій керівник доповів керівництву служби про те, що зараз сепаратисти перемикнулися на полк ВВ. Тоді прийняли рішення відходити, поки ворог сконцентрував сили на іншій військовій частині. Бо іншого шансу вийти звідти назавжди могло не бути. Складати зброю ми не збиралися. Ми гарно укріпилися, потужно почували себе. Ніхто не хотів виходити з управління, ми розраховували, що буде якась допомога ззовні. Але ніхто не прийшов. І, слава Богу, що було прийнято рішення про передислокацію управління прикордонного загону. Це дозволило нам зберегти життя особового складу.

 - Наскільки ризикованою була ця операція?

 - Начальник загону вирішив зібрати невелику групу, бо тією командою – а це десь 165 людей – ми б не змогли далеко відійти. Ми вийшли у бік Луганського аеропорту, де була домовленість з десантниками, що ми здійснимо 15-кілометровий марш до них. Вийшли вночі. Перед тим визначили час для всіх щодо переміщення у район Біловодська – через три доби всі повинні були зібратися там. Хтось мав їхати потягом, хтось автобусом, хтось виходити з нами. Ще тоді не так сильно перевіряли на блокпостах. Була вірогідність того, що можна прослідувати.
Все керівництво загону та ряд офіцерів, які виявили бажання (ми усвідомлювали небезпеку, бо полювання на нас здійснювалося однозначно), пішли. Ми розуміли: була вірогідність, що ми не вийдемо з оточення. Йшли посадками, вели приховане спостереження. Але інформація була, що нас шукали, патрулювали у пошуках нас.

Вихід

 - Ні з ким з боку ворога не перетнулися?

 - Ні, ні з ким не перетнулися. Ми знали, як та куди саме рухатися. Де знаходяться їхні блокпости. Тримали контакт із 80-ю бригадою. Вони отримували допомогу від волонтерів, які доставляли продукти та воду. Була комунікація.

Три доби ніхто не спав. Коли дісталися, ми попадали в аеропорту у приміщенні, яке нам виділили. На кариматах виспалися і вночі нас розбудили, сказавши, що вантажний літак нас евакуює. О 4 ранку ми вилетіли.

Виліт

 - Чи був у ці дні момент, коли ситуація здавалася критичною?

 - Ні. Взагалі у думках не було здаватися. Ми дуже файно укріпилися. Якби хтось йшов на таран, то там така ділянка була, дві асфальтовані дороги, які дуже чітко проглядалися з вікон. З гранатомета можна було знищити будь-яку ціль, яка б рухалась на великій швидкості. З автомата теж все прострілювалося. Звісно, що перевага була на боці противника, тому що вони використовували жилі багатоповерхівки. Снайпери та гранатометники стріляли. Але з іншої сторони був яр, де точно б техніка не зайшла. Всі під’їзні шляхи проглядалися. Ми впевнено себе почували.

 - А не боялися, що сепаратисти почнуть використовувати «живий щит» з місцевих?
Деякі намагалися залізти через паркан. Ми здійснювали попереджувальні постріли. Я не думаю, що хтось з цивільних погодився б йти вперед як живий щит. Нам не було чого втрачати. Ми через гучномовець попереджали, що всі, хто зайде у режимну зону, може бути уражений. Ніхто б не ризикував.

 - Але батьків їм вдалося використати.

 - Вийшли з батьками шестеро прикордонників. Я підходив до них, розмовляв. До цього вони відмовлялися відкривати вогонь, сиділи на першому поверсі, де набивали магазини набоями. Нас всіх намагалися постійно вмовити скласти зброю, але ніхто цього не зробив.

Бій

 - Чи відомо, яка була кількісна перевага у противника?

 - Важко під час бою зробити таку аналітику. Ми отримували інформацію від тих, хто жив на Мирному, про пересування сепаратистів та їхнє підкріплення. Різні угрупування діяли. Наприклад, банда Козицького приїхала, відстрілялася, у них скінчилися припаси й вони поїхали. Потім інші приїхали та поїхали. Тому все було хвилями.

 - Тобто момент у фільмі про те, що у вас був інформатор, правдивий?

 - Ми повністю володіли інформацією, яка на той час була. У нас в колі «лнр» були свої агенти. Вони з будівлі СБУ давали нам дані. Ми чітко орієнтувалися у межах Луганська, що планується і на що вони здатні. Оця інформація, що вони начиняють вантажівки, якими вони хотіли нас таранити, це реально було. Про аміак теж знали, яким нас хотіли травити. Рано чи пізно всі їхні ватажки об’єдналися б. Нас можна було б ізолювати. Тиждень-два й треба було б щось робити. Тому все вирішено вірно було. Всі вийшли живими.

 - Які рішення тих трьох днів сьогодні вважаєте найважливішими та найскладнішими?

 - Найскладніше було прийняти рішення про вихід з оточення. Ми на адреналіні вели бій, були в певному куражі. Ми розуміли, що наносимо ураження противнику. Що у них є втрати. Впевненість у них згасала з кожною годиною. Ми сперечалися з керівництвом служби щодо виходу. Надалі керівник відомства наголосив керівнику загону: «Задумайтеся, скільки сімей не побачать своїх рідних, якщо ви не підете». Це як струмом вдарило. Ми зрозуміли, що ніхто не прийде на допомогу. Основне питання — безпека виходу всіх.

І це при тому, що залишалися підрозділи охорони кордону, які, поки ми як управління вели бій, дивилися на це. Вони розуміли, що йде супротив, ми мужньо відстоюємо свою правду. Були прикладом для всіх тих прикордонників, які знаходилися в оточені по півдню луганської області.
Після передислокації управління підрозділи отримали завдання організовано вийти в безпечну зону.

З побратимами

 - Чи був момент, коли ви особливо пишалися особовим складом?

 - Так! Я досі пишаюся тим колективом. Ніхто не розраховував, що ми так гідно чинитимемо опір, знущатимемося з них, вмикатимемо гімн. Ми були впевнені в кожному. Вікторія Черкасова, наша єдина жінка, дуже чітко допомагала нам. Були складні поранення. Багато хто з чоловіків не могли палець засунути в рану, щоб спинити кровотечу. Вона приходила та казала – «Олексію Вікторовичу, надайте допомогу, бо хтось там знепритомнів». Ми там допомагали одне одному постійно.

Оборона загону

Згадую, що були кінологи в окремій будівлі. Вони по радіостанції сказали, що у них скінчилися боєприпаси та треба було через горище закинути їх. Мало було охочих, бо треба було через дах це тягнути. Я взяв рюкзак, 4 «цинка» у нього, поповз по горищу, щоб закинути їм на територію. Бо реально, коли повзеш дахом, все прострілюється, черепиця падає на голову. Але все вдалося, боєприпаси були доставлені, оборона продовжувалась.

Я пишаюся кожним, хто був пліч-о-пліч тоді. Ми показали, що прикордонники дійсно можуть чинити опір.

Оборона загону

 - У фільмі «Мирний-21» прототипом одного з героїв стали ви. Чи впізнали себе в цьому образі?

 - Мамі не сподобався я в тому образі, бо в житті я молодший (сміється — ред.). Це художній фільм, але відсотків 50 у ньому — вигадка.

 З режисером фільму

 - Що ви відчували, залишаючи Луганськ?

 - Там була дуже позитивна атмосфера, потужний колектив. І дитина у мене у перший клас пішла у Луганську. Вчителі були дуже добрі, гуртки різноманітні. 4 роки я там прослужив. Там було й перше службове житло. І дружині подобалося у місті.

Але ніхто не міг передбачити, що почнеться згодом, коли владу захопить «лнр». У мене у дворі дитина побачила, як сусіда посеред дня бітами забили, запакували та відвезли на профілактику. А ввечері привезли. Дружина спитала, за що забрали. Каже — просто хтось сказав, що у мене в машині був державний прапор. У дитини досі згадки.

І як вони місяць просиділи, нікуди не виходили. Я вибігав у цивільному, щось купляв у магазині. Бо була загроза, всі розуміли, хто та де живе. Списки потрапили до сепаратистів. Для сімей це було найважче. Для нас не так, бо воювали на автоматизмі, на адреналіні.

 - Що було далі?

 - Потім я очолив Луганський прикордонний загін, бо після того, як був поранений начальник, охочих було не густо. Думаю, було б важко іншій людині керувати ним. Яка не пройшла з ними всі події. Багато разів потрапляв з хлопцями в засідки, звідки виходили з мінімальними втратами. Чим більше пережили разом, тим кращим ставало наше взаєморозуміння. Люди знають тебе та твоє ставлення до них. І відповідають навзаєм.

Кожен з нас був рішучим. Згадую, як деякі ходили вішати прапори на територію рф. Питаєш потім: навіщо? А вони кажуть — хотілося подратувати.

Загін

 - Загін справді має особливий характер?

 - Так! До речі, Луганський прикордонний загін має найбільше Героїв України серед підрозділів ДПСУ — з 2014 року це звання отримали 12 військовослужбовців. А ще прикордонники загону мають 867 інших державних нагород, з них 272 — посмертно.

 - Хотілося б повернутися у Луганськ?

 - Начальник прикордонного загону пообіцяв у Луганську відсвяткувати День прикордонника. І ця мрія досі живе. Цю обіцянку всі пам’ятають. 28 травня 2014 року на День прикордонника (стара дата святкування — ред.) у нас не вийшло зібратися колективом, родинами.

До речі, наймасштабніше святкування Дня прикордонника з тих, що я бачив, було у Луганську. Близько 5 тисяч людей було залучено. Дружина була вражена.

Сьогодні хочеться подивитися в очі деяким сусідам, запитати, що позитивного у них відбулося за ці роки. Рано чи пізно це буде. Справедливість однозначно за нами. На кварталі Мирний ми ще будемо святкувати День прикордонника.