Пам'яті захисників: сіверськодончани, яких громада втратила за останній рік

29 серпня – День пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави.

Позаду ще один рік війни, який, на жаль, поповнив ряди тих, чий подвиг ми сьогодні вшановуємо. Серед них – і сіверськодончани. Хмельниччина, Івано-Франківщина, Київщина, Дніпропетровщина, Черкащина, Кіровоградщина, Одещина… Свій останній спочинок вони знайшли не на рідній землі, але їхні імена вже назавжди викарбувані в новітній історії міста.

У цьому матеріалі SD.UA – про тих захисників-сіверськодончан, хто загинув, помер чи був похований за минулий рік. Інформація, яку надавали рідні, друзі та громади, де прощалися з бійцями.

Припускаємо, що список може бути неповним. Якщо тут немає вашої близької людини, будь ласка, повідомте про це редакції у будь-який зручний спосіб.

Щоб пам’ять про кожного жила серед земляків.

Сергій Тюндер (12 квітня 1985 – 24 червня 2024)

У 2022 році разом з родиною виїхав з міста до Кам’янця-Подільського на Хмельниччині. Там родина Тюндерів долучилася до місцевої волонтерської спільноти.

У серпні 2023 року чоловіка призвали на військову службу. Він служив стрільцем піхотного відділення.

24 червня 2024 року Сергій Тюндер загинув у бою поблизу села Сокіл Покровського району Донецької області. Довгий час вважався зниклим безвісти. Його особу вдалося встановили за результатами ДНК-експертизи.

12 вересня 2025 року бійця провели в останню путь у Кам’янці-Подільському. Поховали Сергія Тюндера на Алеї Слави міського кладовища.

У жовтні 2025 року захиснику посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського».

Владислав Четверіков (7 травня 1994 – 1 листопада 2025)

Після початку повномасштабного вторгнення разом з родиною евакуювався на Івано-Франківщину. 25 серпня 2022 року мобілізувався до війська. Служив оператором БпЛА.

«Мій брат був героєм, він загинув, захищаючи Україну. Він воював за Україну майже 3 роки, майже з самого початку повномасштабного вторгнення. Владик був блискучим оператором безпілотника, і коли я дізналася, що він цим займатиметься, я сподівалася, що йому буде безпечніше. Його вбила росія 1 листопада 2025 року», – поділилася його сестра Еліна в Instagram.

Владислав Четверіков загинув внаслідок ворожого комбінованого удару поблизу Новотроїцького на Дніпропетровщині. У нього залишилися дружина та син.

8 листопада 2025 року захисника поховали у Надвірній. 22 травня 2026 року його родині вручили посмертну нагороду «Воїн Світла».

Олександр Корж (27 березня 1977 – 26 жовтня 2025)

На початку повномасштабного вторгнення Олександр разом з родиною переїхав до Мотовилівки Київської області. Працював на різних підприємствах у столиці.

26 червня 2025 року чоловіка призвали до лав Збройних Сил України. Він служив водієм групи забезпечення.

26 жовтня 2025 року Олександр Корж загинув внаслідок удару балістичною ракетою «Іскандер» поблизу Водолазького на Дніпропетровщині. У нього залишилися дружина та батьки.

Олександра поховали на Мотовилівському кладовищі. 4 червня 2026 року йому посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин Фастівської міської територіальної громади».

Віктор Ярцев (23 листопада 1982 – 16 січня 2025)

Віктор народився у Сіверськодонецьку, проте його дитинство пройшло на Сумщині. А з 1998 року він жив на Криворіжжі.

Після закінчення школи здобув професію слюсаря гірничого обладнання. Багато років працював у сільському господарстві у Глеюватській громаді, згодом – на одному з підприємств Кривого Рогу.
З початку повномасштабного вторгнення Віктор Ярцев служив у війську стрільцем-помічником гранатометника. 16 січня 2025 року він загинув під час виконання бойового завдання в районі кругленького курської області рф.

У захисника залишилися діти, мати та сестри.

25 лютого 2026 року з Віктором Ярцевим попрощалися у Недайводі Криворізького району на Дніпропетровщині.

Кирило Ніжнік (13 липня 2001 – 26 січня 2026)

З дитинства займався футболом і спортивними танцями, неодноразово здобував призові місця. Після закінчення школи навчався на механіка.

У 2019 році Кирило підписав контракт зі Збройними Силами України. Служив у званні старшого солдата, був старшим навідником артилерійського взводу військової частини А1302 (93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр»).

23 січня 2026 року поблизу Миколайпілля на Донеччині чоловік отримав тяжкі поранення під час виконання бойового завдання. А 26 січня 2026 року його серце зупинилося.

4 лютого 2026 року із захисником попрощалися у Маньківці на Черкащині. У Кирила залишилися дружина, донька та мама.

У травні 2026 року на сайті Президента України оприлюднили петицію з проханням посмертно присвоїти Кирилу Ніжніку звання «Герой України».

У Маньківській громаді доньці Кирила Ніжніка вручили іменний кулон «Батьківське серце».

Дмитро Трофимов (12 грудня 1977 – 18 грудня 2025)

Навчався у місцевій школі №4, був гравцем хокейного клубу «Хімік».

Після окупації міста у 2022 році переїхав до Києва, де працював масажистом. Влітку 2025 року Дмитра Трофимова мобілізували до лав ЗСУ. Він служив оператором БпЛА у 46-й окремій аеромобільній Подільській бригаді ДШВ ЗСУ.

18 грудня 2025 року Дмитро загинув під час виконання службового обов’язку на передовій. Як розповів його товариш Олексій Малеванець, дрон залетів у бліндаж, де перебували військовослужбовці.

У Дмитра залишилися мати та сестра. 16 лютого 2026 року з ним попрощалися на Національному військовому меморіальному кладовищі у Віті-Поштовій на Київщині.

Микола Літовченко (18 серпня 1997 – 5 лютого 2026)

Микола – кікбоксер, у Сіверськодонецьку тренувався у школі кунг-фу «Дракон і Тигр». У 16 років здобув дві золоті медалі на чемпіонаті світу з кікбоксингу WPKA серед юніорів в Афінах та отримав звання майстра спорту України. У 2015 році закінчив Сіверськодонецький багатопрофільний ліцей.

У 2023 році Микола разом з родиною переїхав до Ірпеня. У 2025 році долучився до лав ЗСУ. Служив оператором БпЛА у 81-й окремій аеромобільній Слобожанській бригаді ДШВ. Працював з ударним безпілотником Vampire, серед побратимів мав позивний «Повар», бо любив готувати.

5 лютого 2026 року Микола загинув під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку.

Попрощалися із захисником 17 лютого в Ірпені. У березні портрет Миколи розмістили на Алеї полеглих захисників на центральній площі міста.

Костянтин Ткаченко (25 серпня 1998 – 6 червня 2026)

Костянтин народився у Біловодську, але ріс у Сіверськодонецьку. Навчався у школі №14 та СНУ імені Володимира Даля.

У 2023 році чоловік разом з родиною переїхав до Славутича на Київщині. У листопаді 2025 року його призвали до війська, де він служив оператором БпЛА.

6 червня 2026 року Костянтин Ткаченко загинув поблизу Яструбиного Сумської області внаслідок удару російських дронів.

«Він був люблячим батьком, надійним другом і доброю людиною. Найбільше прагнув, щоб його син ріс у мирній країні, без війни та зла», — розповіли про загиблого у Славутицькій міськраді.
15 червня 2026 року в Славутичі відбулося прощання із захисником. А 30 липня 2026 року

Костянтину Ткаченку посмертно присвоїли звання почесного громадянина Славутицької міської територіальної громади.

Іван Білянський (16 червня 1967 – 19 травня 2026)

У перші дні повномасштабного вторгнення Іван Білянський добровільно став на захист України. Він приєднався до 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади та брав участь в обороні Сіверськодонецька й Лисичанська.

Під час оборони Краматорська, Бахмута та Часового Яру на Донеччині служив мінометником, згодом став командиром мінометного розрахунку та виконував завдання на Харківщині, у районі Вовчанська.

У травні 2023 року Івана нагородили нагрудним знаком «Народжені в боях» за сумлінне виконання службових обов’язків та самовідданість у захисті Батьківщини.

За час служби Іван Білянський опанував військові спеціальності оператора РЕБ та оператора НРК. Він отримував поранення, але після лікування щоразу повертався до служби.

19 травня 2026 року молодший сержант Іван Білянський («П’ятнадцятий») загинув під час виконання бойового завдання поблизу Бугаївки Вовчанського району Харківської області.

Олександр Воронкін (5 вересня 1996 – 28 травня 2026)

Свій військовий шлях Олександр розпочав ще до повномасштабного вторгнення. Служив у десантно-штурмових військах, згодом – у складі 14-ї окремої механізованої бригади. У грудні 2021 року долучився до війська за контрактом. З 2023 року проходив службу у складі 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. Був механіком-водієм розвідувального відділення.

За мужність, самовідданість та вірність Україні захисника нагородили відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «За збережене життя», відзнакою «Залізний Хрест» та медаллю «За жертовність і любов до України».

Поза військовою службою він захоплювався дайвінгом та підводним полюванням.

28 травня 2026 року Олександр Воронкін загинув під час виконання бойового завдання поблизу Борівської Андріївки Ізюмського району Харківської області.

Після початку повномасштабного вторгнення родина Воронкіних виїхала з Луганщини та оселилася на Кіровоградщині. 18 червня 2026 року в Оникієвому Кіровоградської області захисника провели в останню путь.

Олександр Гордійчук (5 січня 1985 – 14 липня 2026)

У 2012 році розпочав службу в правоохоронних органах. Пройшов шлях від інспектора патрульної служби до старшого оперативника Голосіївського управління поліції Києва.

У 2024 році Олександр Гордійчук добровільно приєднався до полку поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП у Києві та вирушив на виконання бойових завдань. Служив командиром взводу на різних напрямках фронту.

14 липня 2026 року Олександр Гордійчук помер після тяжкої хвороби.

16 липня у Києві відбулася церемонія прощання із захисником. Поховали Олександра Гордійчука на Північному кладовищі у Київській області.

Максим Гаврилін (10 квітня 1986 – 13 березня 2025)

Народився у родині музикантів. Сам також писав музику та грав на музичних інструментах. Разом з дружиною виховував сина.

Повномасштабне вторгнення Максим зустрів на півдні Одещини, де перебував у відрядженні. Через бойові дії його родина залишила рідний дім та переїхала до Ізмаїла.

Згодом Максим Гаврилін долучився до лав ЗСУ. Служив у 41-й окремій механізованій бригаді ЗСУ, був гранатометником.

13 березня 2025 року під час переміщення між бойовими позиціями в районі суджі курської області Максим Гаврилін загинув, отримавши поранення, несумісні з життям. Певний час військовий вважався зниклим безвісти.

22 липня 2026 року із захисником попрощалися в Ізмаїлі. Максима Гавриліна поховали на Алеї Слави міського кладовища.

Роман Лєщєнко (22 квітня 1981 – 14 липня 2026)

Народився у Сіверськодонецьку, школу закінчив на Донеччині, а потім навчався у Сіверськодонецькому хіміко-механічному технікумі, де здобув кваліфікацію техніка-електроніка.
Також закінчив Краматорське вище професійне машинобудівне училище за професією машиніста крана металургійного виробництва. Працював машиністом крана в електросталеплавильному цеху, згодом – у філії «Первомайський райавтодор».

Під час повномасштабного вторгнення проходив військову службу на посаді інспектора-снайпера комендантської групи відділу організаційно-мобілізаційної роботи та повсякденної діяльності прикордонного загону ДПСУ.

Помер у Харкові внаслідок тяжкого захворювання. 24 липня 2026 року захисника поховали у Черкасах.

Нікіта Борисов (20 жовтня 2003 – 10 жовтня 2025)

Інформацію про Нікіту Борисова як уродженця Сіверськодонецька вдалося встановити лише під час підготовки цього матеріалу. Про його загибель 30 жовтня 2025 року повідомила Зеленодольська міська громада, однак у дописі не зазначалося, що військовий родом з Сіверськодонецька.

Про це стало відомо з цього сюжету «Суспільного», де йдеться про відмову у виплаті родині Нікіти грошової допомоги. У матеріалі мати загиблого розповіла, що багатодітна родина є переселенцями із Сіверськодонецька та нині живе на Криворіжжі.

Нікіта почав служити у війську ще у 2021 році. 10 жовтня 2025 року військовий загинув на Донеччині. За словами матері, він перебував в автомобілі, який підірвали російські військові.

8 листопада 2025 року з Нікітою Борисовим попрощалися у Зеленодольську на Дніпропетровщині.